Чтение онлайн

– Я чекатиму поруч, на паралельній вулиці, - пообіцяв Малий, Людмила кивнула, пересіла до адвокатського "вольво". Добрянський традиційно цмокнув її в щоку, таке привітання між чоловіком і жінкою зрозуміліше, аніж сухі кивання голови та пролетарське потискання руки.

– Коротко, ясно, нічого не приховуй. Зможеш?

– Спробую, поїхали.

За п`ятнадцять хвилин вони вже заходили до приміщення РУВС. Посвідчення Добрянського не справило на чергового жодного враження.

– Ну той що? Знаєте, скільки вже врем`я?

– Нам потрібен майор Бойчук. Це стосується затриманого сьогодні Олега Рибалки.

– А майор Бойчук вас ожидає?

– Навряд. Та нам він украй необхідний. Я адвокат Рибалки, ця громадянка - мати заявниці, - мить подумавши, адвокат додав: - Потерпілої.

Черговий знизав плечима, набрав по внутрішньому Бойчука, який ще й не збирався йти додому, бо "клієнт" сьогодні прибув довгоочікуваний. Пояснивши, хто до нього добивається, черговий поклав трубку, знову обвів поглядом прибулих.

– Другий поверх, двісті шостий кабінет.

Людмила пішла вперед, випереджаючи Добрянського на добрих кілька кроків. Зустрічні міліціонери у формі та цивільному відступали, даючи дорогу явно знервованій жінці. До кабінету майора Бойчука жінка не увійшла - увірвалася вихором. Адвокат зайшов за нею, причинив двері.

– Ми такі зустрілися, Людмило Петрівно. Бачте, казав я ще тоді - вживайте заходів. А тепер...

– Тепер я прийшла забрати заяву своєї доньки. Це адвокат, познайомтеся, він стежитиме за правомірністю ваших дій, - запал Людмили не міг не викликати захвату в обох присутніх чоловіків.

– Присядьте, будь ласка...

– Ніколи мені сідати. Я забираю заяву. Рибалка ні в чому не винен, заявляю вам офіційно. Зі своєю донькою я розберуся сама.

– Отак навіть? А коли все ж таки винен і...

– Я ж кажу - розберуся і зроблю свої висновки. Ви не мали права брати заяву від неповнолітньої і допитувати її без моєї згоди та присутності.

– Оксані Сошенко шістнадцять років, вона досить доросла дівчина...

– Ви були зобов`язані повідомити мене як матір, єдиного близького родича, про те, що сталося.

– Хіба донька вам нічого не сказала?

– Її немає вдома.

– Ось бачте...

– Нічого не бачу! Впевнена, донька знайдеться, я поговорю з нею сама і якщо почую в її словах крихту правди, в чому я особисто сумніваюся, то завтра вона напише нову заяву. Коли ні - заявлю про її зникнення, напишу заяву і міліція почне її шукати. Думаю, вона усвідомила, що наробила, і просто ховається. Пане майор, давайте будемо розумними людьми, поверніть заяву.

– Факт згвалтування ще треба довести, - вставив слово адвокат, котрий, на відміну від Людмили, зручно вмостився на вільний стілець, розстебнув пальто, поклав на коліна кейс.
– Ви ж не дурна людина, обставини справи надто делікатні. Заяву дівчини не читав, та зміст її знаю.

– Що значить - знаю!

– Кажу ж вам - будемо розумними людьми: її загальний зміст вже знає мало не кожен працівник цього управління.

– Та-ак, виток інформації... Посадовий злочин, у нас тут стукачі завелися...

– Свої внутрішні проблеми, пане майор, почнете вирішувати потім, коли Олег Рибалка вийде на волю, а ви повернете нам заяву і у порушенні справи буде відмовлено. Думаю, все взагалі просто: справу не встигли навіть порушити.

– Рибалку затримано...

– Без постанови прокурора. Або вона виписана заднім числом.

– Ви не багато на себе берете, пане...

– Добрянський Віталій Ігорович. Ні, не забагато. Та не будемо тепер про це - все одно потрібні папери вже написані та підписані. Я починав у прокуратурі, правда, Печерського району, пропрацював там лише два роки, але достатньо для того, аби орієнтуватися в усіх ваших вивертах. Ви не маєте права не повернути заяву. При бажанні я тут прочитаю невеличку лекцію на правову тематику, та не бачу в цьому смислу. Ви й без мене закони знаєте, а Людмила Петрівна вірить мені на слово, коли я пояснив їй правомірність її дій.

– Шановний Віталію Ігоровичу, а чи не пояснити б вам Людмилі Петрівні заодно й те, що я маю право затримати Рибалку на три години без санкції, і на сімдесят дві - до з`ясування обставин скоєння злочину? А вже після цього приймати рішення про звільнення його за відсутністю складу злочину чи подальшого тримання під вартою після факту порушення кримінальної справи? Я не надто складно висловлююся, Людмило Петрівно?

– Ні, нормально, я все зрозуміла. Окрім одного: складу злочину немає, ми прийшли забрати цю дурацьку заяву, написану неповнолітньою, котра дуже важко переживає наші з Рибалкою близькі стосунки. Цей факт вам відомий. І згвалтування відбулося в її уяві, маємо не зовсім типовий вияв звичайнісінького підліткового егоїзму. Донька ревнує матір до, - Людмила на мить затнулася, - до коханця. Хіба не зрозуміло? Бачте, справа родинна, внутрішня, якось дамо собі ладу самі.

– А напад на працівників міліції і нанесення їм тілесних пошкоджень - теж справа родинна, внутрішня?
– переможно посміхнувся Бойчук.
– Шановні, заява дівчини, що б не спровокувало її написання, тепер не такий вже й важливий папірець. Рибалка порушив ще одну серйозну статтю кримінального кодексу...

– Тепер мене послухайте, - перебив його Добрянський впевненим тоном.
– Якщо сьогодні ми поїдемо звідси без заяви і без Рибалки, завтра я обіцяю вам перевірку з главку. У вас тут порушень лише по цій так званій справі набереться більше, ніж у всіх, хто сидить тут у камерах разом узятих. Ви знаєте, як главк міністерства любить перевіряти районні управління і вишукувати порушення. Підключиться прокуратура, наглядовий орган. І Олег Рибалка все одно вийде, тільки ви після цього наживете собі зайвого геморою. Особисто ви.

– Знаєте, як це називається? Погрози та залякування...

– Ніяк це не називається. Руки-ноги у ваших побитих сержантів цілі. Думаю, одержали вони те, що заробили. І матеріальна компенсація моральних збитків їх цілком задовольнить. Тому справа розсипається, ви ж знаєте - подібні проблеми, коли хтось комусь натовк пику, вирішуються тихо, мирно, без шкандалю, за вивих руки в цій державі ще жодна людина не сіла навіть на п`ятнадцять діб. Так само ви знаєте, як важко посадити за згвалтування. Свідчень Оксани Сошенко не досить, враховуючи її складних психологічний стан, усе ж таки дівчина дещо пережила за останні кілька місяців. Лишилося з`ясувати розмір компенсації для сержантів. Можу навіть їхні прізвища назвати.

– Заодно скажіть, в кого язик такий довгий, що ви аж прізвища знаєте, - Людмила зазначила - бурчав майор Бойчук вже не так агресивно, сприйняла це як позитивний знак.

– Ну, то ми домовимося, пане майор?

Відповісти Роман Бойчук нічого не встиг - задзеленчав телефон. Знявши трубку, коротко гаркнув: "Слухаю, Бойчук!", потім вираз обличчя швидко змінився, він так само коротко промовив: "Хай заходить", усю свою ледь стримувану лють вклав у правицю, поклавши трубку на важелі з такою силою, що апарат, здавалося, зойкнув. Перехопивши запитальний погляд настирних відвідувачів, неохоче пояснив свою поведінку: