Чтение онлайн

– Там ваша донька йде, Людмило Петрівно, - пауза.
– Хоче заяву свою забрати. Думає - віддам.

– Віддасте, віддасте. Он як усе складається. І з вашими сержантами, до напівсмерті забитими, теж проблему швидко вирішим. Чи ви їм забороните компенсацію брати?

– Рибалка переночує в камері.

– Рибалка переночує вдома, - упевнено заперечив Добрянский.

У двері постукали. Людмила та адвокат повернулися на стук і Оксану зустріли три пари очей, три погляди: ненависний майорів, зацікавлений Добрянського, розпачливий мамин.

У кабінеті Бойчука Людмила ще стримувалася, а коли вийшли з приміщення на подвір`я - дала волю почуттям, кинулася побитому Олегові на шию, почала цілувати вкрите синцями обличчя, притискалася до нього міцно, не соромлячись глядачів. Донька стояла трохи далі, очей не опускала, дивилася на закоханих навіть зухвало. Зухвалість допомогла в кабінеті майора Бойчука, коли вона призналася, що погарячкувала, поспішила, Рибалка лише висловлював стосовно неї певні недвозначні наміри, тому она перелякалася, що мама не повірить, вона ж кохає цього чоловіка, і вирішила його налякати. Тепер передумала, бо усвідомила, яких дров наламала, додому боялася йти, зрозуміло чому. Бойчук почав її лякати притягненням до відповідальності за свідому обмову, та Добрянський швидко довів йому нежиттєздатність усіх подібних залякувань, тим більше - неповнолітньою в присутності двох дорослих людей, одна з яких - її мати. Коли нарешті Рибалку привели, адвокат швидко оцінив ситуацію і порадив майорові взагалі не починати ніякої справи, бо Олег просто мусить поїхати до лікарні, зняти побої і лише його добра воля не дасть йому писати скарги на неправомірні дії працівників міліції. Те, що він нібито напав на них при затриманні, нічого не пояснює та не вибачає. Тому краще погодитися на варіант фінансової компенсації, порвати заяву, забути про всю цю справу і відпустити усіх з миром відпочивати, година пізня.

– Не знаю, Віталію, як дякувати, - Людмила нарешті пустила Олега, повернулася до рятівника.

– Про лікарню я не даремно казав. Кістки хоч цілі?

– Переживу. Хіба за здатність до продовження роду хвилююся. Лупили просто по яйцях, гниди, - присутність Оксани Рибалку зовсім не бентежила.
– А так нічого, начальство заборонило ламати мені пальці, чіпляти на палю, заганяти голки під нігті.

– Тоді здзвонимося, Людо. Ви тут самі давайте розбирайтеся між собою, присутність адвоката при родинних конфліктах не доречна в нашій країні. Крайнім лишиться, ще морду натовчуть, крайнім зроблять.

Людмила знову цмокнула старого друга та рятівника в щоку, а коли він відійшов, остаточно дала волю почуттям і, ступивши до Оксани, відважила їй хльосткого ляпаса. Голова дівчини аж смикнулася від удару, та вона навіть не писнула, більше того - не відвела очей.

– Людо, прошу тебе - не тут, не біля міліції, бо знову загребуть!

– Ходи зі мною, дрянь така!
– це все мало нагадувало звертання люблячої матері до милої донечки. Взявши Оксану за руку, Людмила майже поволочила її за собою, та покірно переставляла ноги, Рибалка замикав невеличку процесію. Щойно вони вийшли з міліцейського двору та завернули, як з протилежного боку вулиці блимнула фарами машина, знайома Рибалці "копійка" підрулила до бровки тротуару, Малий прочинив зсередини двері.

– Карету подано, давайте скоро.

– Ми ж потерпимо додому, Людо?
– в запитанні Рибалки вчувалася надія.

– Для чого, тут усі свої! Мене аж розпирає, я не дотерплю!

– Вітьці наші розборки не цікаві. До того ж з Ксенею я хочу переговорити сам на сам. Запитати її дещо про її нову знайому. Сьогодняшню. Вранішню. Вона Аллою назвалася чи придумала собі творчий псевдонім?

– Що за Алла?

– Є одна стара подруга. Навряд чи твоя донька додумалася прийти в міліцію із такою серйозною заявою сама. Я правий, Оксано?

– Ідіть ви всі на хрін!
– вигук ознаменувався другим материнським ляпасом, Малий відвернувся, справді відчуваючи себе зайвим. А Рибалка відчув - мама з донькою почнуть убивати одне одного уже в салоні "жигулів", тому ситуація потребувала негайного соломонового рішення.

– Значить, буде так. Вітьок, можу я тобі Люду довірити?

– В смислі?

– Їй треба заспокоїтися. Усе позаду, кохана, їхай додому, Вітя довезе, проводить просто під двері. Ми з Оксаною пройдемося. Бабки не повернули, педерасти, добре хоч мобілу залишили, тільки розрядилася, блін. Машина на стоянці. Позич до завтра грошей, мамо, коли набридне пішки теліпати - тачку зловимо. Буде добре, якщо ти приготуєш щось на вечерю, бо сьогодні такий напружений день був і годували носаками та дубцями. А когось і по щоках ляскали. Не думаю, що такими стравами слід завершити цей деньок. Уф!
– миротворчим змістом промови Олег виявився задоволений.
– Приймається пропозиція?

– О`кей! Поїхали, Людо?

– А, поїхали! Довго не ходіть, мені теж є що сказати кожному з вас, - Людмила вмостилася на крісло поруч з водієм, відвернулася від доньки. Вперше за шістнадцять років вона була справді люта на свою дитину.

Можна сказати навіть так - ненавиділа її.

– Знаєш, кого ми з тобою зараз мені нагадуємо?

– Ну?

– Кіно про Гошу. "Москва сльозам не вірить". Там донька і мамин коханець так само йдуть вечірньою Москвою і триндять про різні дурниці.

– Ми поки що мовчимо.

Рибалка з Оксаною неквапом рухалися вперед широкою прямою вулицею. Поспішати нікуди не хотілося, Карась навіть не зміг би швидко рухатися: боліло побите тіло, і хоча переломів не відчувалося, нирки точно пошкоджені. В цьому ментам немає рівних, людські нирки - їхній улюблений внутрішній орган. Працювали з ним як на підбор молоденькі хлопчаки, і можна припустити, що тепер майбутнім міліціонерам викладають окремий факультативний курс анатомії, де вони вивчають все про нирки і вчаться точно знаходити із заплющеними очима. Якийсь час ішли мовчки, і Олег міг заприсягатися - думки в них тепер працювали в одному напрямку. Він прокручував у голові сьогоднішній дивний, повний різних недолугостей та маразмів день, Оксана теж не могла згадувати нічого іншого.

– Ну починай, проводь, мов той Гоша, виховну роботу. Можеш налупити по щоках, давай, не бійся, кричати не буду. Або покричу, так легше терпіти біль.

– Не подобається мені твій настрій. Ти чого прибігла? Пожаліла?

– А коли й так? Пожаліла, уявила, як тебе там розпеченим залізом катують.

– Залізом не залізом, палицями гумовими вони навчилися махати, нічого не скажеш. Краще скажи - Алка намовила?

Відповіді не було, вони знову мовчки крокували слизьким асфальтом.

– Ти сердишся? Дуже?

– Гм... Навіть не знаю, що тобі з цього приводу сказати. Це приблизно як Бен Ладен подзвонив би до Буша після вибухів у Нью-Йорку і запитав: "Джордже Джорджовичу, старий, ти на мене дуже гніваєшся?"

– Скажеш таке...

– Інших порівнянь на думку не спадає. Могло бути гірше, скажемо так. На що Алка розраховувала? Мене подробиці вашої розмови, взагалі - новоспеченої дружби не цікавлять у принципі. Чим вона тебе купила? Тільки так, - Олег зупинився, розвернув Оксану обличчям до себе.
– Не кажи, що вона тут ні до чого і ти дійшла до ідеї посадити мене за згвалтування власним розумом. Інакше розмови в нас не вийде, вона закінчиться, толком не почавшись, стосунки з`ясовувати будеш удома з мамою.

– Ти покинеш її?

– Кого?

– Маму. Людмилу Петрівну. Адже через мене...

– Дурна, до чого тут ти? В нас дитина буде, а в тебе - братик. Чи сестричка, нехай вже.

Дівчина вивільнилася з його рук, ступила крон назад.

– Неправда.

– Правда, - дежа вю, розмова в "Альбені" повторювалася.

– Так швидко... Коли ж ви встигли?

– А ти коли? На відміну від тебе, мама твоя дурниць робити не збирається.

Вони знову рушили вперед, знову кілька хвилин помовчали.