Чтение онлайн

Справдi, незабаром на стежинi, що вела вiд лiсу, з'явилася захекана дiвчинка. Вона тримала в руках велику торбу, в якiй щось несамовито кидалося i завивало. Це був їхнiй "космонавт", кiт Рябуша, улюбленець Надiйчиної баби.

– Що - не хотiв?
– поцiкавився Боря, торкаючись пальцем до торби.

– Всю дорогу мучив мене, -пожалiлася Надiйка.
– Ледве донесла.

– Несвiдомий, - махнув рукою Андрiйко.
– Вiдкрий торбу, хай подихає...

Дiвчинка розв'язала зашморг, з отвору з'явилася голова великого рябого кота. Вiн вдихнув повiтря i жалiбно нявкнув.

– Мовчи, дурню, - докiрливо озвався Андрiйко.
– На ракетi полетиш. Не кожному така честь випадає...

Але кiт явно не згоджувався iз доказами Андрiйка. Вiн не змовкав нi на хвилину, то жалiбно нявкаючи, то погрозливо завиваючи.

Андрiйко махнув рукою - нiчого, мовляв, не вдiєш!
– I наказав:

– Неси в яму. Пора запускать!

Вони спустилися в яму. Андрiйко поставив ракету на нiжки-дюзи, вiдкрив дверцята каюти.

– Надiйко, клади кота в ракету...

Дiвчинка всунула голову "космонавта" в отвiр, але кiт, ошаленiвши вiд страху, вперся лапами у стiнки, не бажаючи брати участi в сумнiвному експериментi.

– Що ж робити?
– жалiбно крикнула Надiйка.
– Вiн дряпається навiть крiзь торбу!

– Притисни лапи!

– Кусається!

– Сунь голову в каюту. Ось так. Тепер переднi лапи! Бач! А тепер заднi самi пiдуть! Готово!..

Андрiйко швиденько зачинив дверцята, накинув гачок. Рябий кiт бiснувався в самоварi, репетуючи, нiби сто котiв у березнi. Ракета повалилася набiк. Андрiйко нiяк не мiг поставити її рiвно. Надiйна прихилила обличчя до iлюмiнатора, нiжно примовляла:

– Рябчик... Рябушенька... ну, заспокойся... ну, будь розумненьким... я тобi ковбаски дам... Ми ж тобi хочемо як краще!..

Рябушка трохи вгамувався. Вiн сидiв уже смирно, тихо нявкаючи i насторожено чекаючи, що ж з ним зроблять напасники.

– Перевернiть ракету дюзами вгору, - прошепотiв Андрiйко.

Боря i Надiйка виконали наказ. Андрiйко всипав у букси по двi жменi пального, потiм укинув туди по жаринi з вогнища, розведеного заздалегiдь. Пальне затлiлося, Андрiйко схопив чопки i заплiшив ними "дюзи".

– Тепер поставте сторч!
– приглушено крикнув вiн.

Помiчники дрижачими руками опустили ракету на землю.

– Тiкай!

Усi кинулися геть iз ями i сховалися за бузиною, припавши до трави. Андрiйко, вхопивши зубами бадилину папоротi, нервово жував її. Чи вийде що-небудь з їх плану? Чи полетить?

Боря, що лежав поряд, шморгнув носом, розтер пилюку на щоцi.

– Не вибухне, - розчаровано озвався вiн.

– А от i вибухне!
– огризнулася Надiйка.
– Ти завжди панiкуєш...

Кiт, почувши голоси, знову жалiбно занявчав.

– Тихо, - урвав суперечку Андрiйко.
– Бачите, димить...

Справдi, над ямою звивався сизий дим. Спливали тягучi секунди. I ось...

...почулися лункi вибухи. Над ямою з'явилася бiла хмарка, майнуло щось блискуче. Над кущами захурчало, пролунав божевiльний голос кота.

– Вийшло!
– залементував Андрiйко, радiсно зриваючись iз трави. Полетiла!

Друзi стрiмголов кинулися до мiсця старту. Там валялися лише два чопки, третiй десь зник. Андрiйко перезирнувся з товаришами, бадьоро махнув рукою.

– Шукати ракету! Треба врятувати космонавта!

Приємне знайомство

Iз кущiв терну, недалеко вiд ями, почувся зляканий крик. Потiм хтось засмiявся. Друзi завмерли вiд несподiванки. Невже їхня ракета впала кому-небудь на голову?

На галявинi з'явився лiтнiй чоловiк - високий, худий, з борiдкою i вусами. Вiн чухав одною рукою голову, а в другiй тримав "ракету". Защiпка дверцят вiдпала, i рябий кiт, на смерть переляканий польотом, блискавкою чмихнув у кущi. Чоловiк аж задихався вiд смiху. Побачивши дiтей, вiн гукнув:

– То це ваша робота?

– Наша!
– потупившись, несмiливо вiдповiв Андрiйко.

– Що ж це ви, шановнi товаришi, запускаєте менi на голову самовари? Якби не намет - то й покалiчило б!..

– Це не самовар!
– заперечив Андрiйко.
– Це космiчна ракета! А кiт космонавт!

– Гм, - здивувався незнайомий, лагiдно посмiхаючись, - дiйсно, схоже. Молодцi...

– Ми готуємося до польотiв, - осмiлiвши, сказав Андрiйко. Весь вигляд чоловiка, його усмiшка були такi приємнi, що хлопець вирiшив розповiсти йому все.
– Це перший запуск. А ще ми збираємося зробити велику ракету, для себе...

– Як для себе?

– А так. З цистерни. А пальне - гас!..

– Е нi, - заперечив незнайомий.
– Так не годиться. Хоч воно й добре, що ви любите ракетну справу, але самодiяльнiсть тут не пiде. Сьогоднi замучили кота, а завтра самi покалiчитесь. Краще читайте книжки, набирайтеся знань, а коли прийде час - поступайте в певнi школи. Так, як Гагарiн...

– Коли то ще буде!
– незадоволено озвалася Надiйка.

– Трохи почекайте. Зате все буде по-справжньому. Запевняю вас. Я й сам працюю в такому напрямку...

– Правда?

– Чесне слово, - поклявся чоловiк.
– Ось подружимось - я вам розповiм багато цiкавого...

– А як вас звати?
– вихопилося в дiвчинки.

– Юрiєм Сергiйовичем...

Iз кущiв покликали. Юрiй Сергiйович залишив "ракету" друзям i, привiтно махнувши на прощання, пiшов. Андрiйко подивився йому вслiд, таємниче прошепотiв:

– Тут щось криється, вiрте менi. Ось побачите, в цiй долинi почнуться дiла!..

– Якi дiла, Андрiйку?

– Великi. А точнiше - дiзнаємося потiм...

Суперечка

Експерименти з ракетами довелося залишити. В долинi, як i передбачав Андрiйко, почалися великi "дiла".

Вiд сусiдньої залiзницi провели вiтку, по нiй безперервно йшли ешелони з механiзмами, апаратами та будiвельними матерiалами. Долину оточили парканом. Там почалось якесь будiвництво.

До паркану нiкого не допускали охоронцi. Скрiзь були вивiшенi таблички: "Заборонена зона!" Але юним винахiдникам вiд цього стало ще цiкавiше, тим бiльше, що з долини лунали сильнi вибухи, гучнiшi вiд грому. Одного разу друзi пробралися до паркану i видряпалися вгору. Поглянувши у долину, вони завмерли.