Маруся Богуславка
Шрифт:
ІХ
Дурних невір за їх гріхи великі, За ідольство їх і обман народу Віддав Аллах своїм синам навіки З восходу сонця до його заходу. І повелів їх землю назирати З її добутками і всім багатством, Як назирає з хмар орел крилатий Дрібне, дурне і полохливе птаство, Щоб животворний тук з їх займанщини ссати. Х
Так сина сей самарянин [38] навчає, Бистрого, як легка стріла, Ахмета, І милосерде він, і злість являє В ім'я свого пророка Магомета. Сусід страшний для Польщі й України! Бог та пророк; не хоче більш він знати Ніякої священної доктрини… Світ, правда, честь - оце його догмати: Світ у Корані, честь і правда у булаті. 38
– Самарянин - житель Самарії, спершу біблійного міста, а згодом області в Палестині
XI
«Мечем Кривавим я зовусь, мій сину, В ім'я Того, хто милосерд без міри, Хто заповідав нам мету єдину - Всю землю покорити правій вірі. Тяжкі гріхи впинили предків наших Од наступу на землі християнські: За брехні наших гетьманів найстарших Аллах вернув їх під царів поганських, І, мов об скелю, ми б'ємось об мури лядські. XII
Колись давно, мій сину, на Заході, Де небо нахилилось над землею, І море-океан гуляє на свободі, Облігши світ безоднею своєю, - Ми всі царства були завоювали, Розкішне Біле море, [39] мов руками, З Заходу і Востоку обіймали, Під гордий Рим ходили байдаками, Із пишних базилик престоли срібні брали. 39
– Білим морем звали турки море Средиземне з його Іонікою.
XIII
Тепер у тих царствах сидять погане, І королі їх лижуть папі ноги, А правовірні наші мусульмане І від козацтва дознають тривоги. Но прийде час, що, мов на морі хвилі, Ми встанемо страшні перед джавуром. Не обороняться поганці нечестиві Ні шаблею, ні порохом, ні муром… На пожарищі в них ми станемо авулом. XIV
Осман, [40] високий учень мій в лицарстві, В кого я душу влив полом'яную, Тепер сидить, як божество, на царстві І наготовив їм войну страшную. Про се ж то ми й рушаєм до Дунаю… Я матір повезу до роду в гості, А ти з Добруджі [41] та з лісного краю Отабориш воювників при мості. Сю працю я тобі з братами поручаю. 40
– Осман - Йдеться про Османа II (1605-1622), турецького султана з 1618 р. За його правління турецькі війська зазнали поразки у Хотинській війні 1620-1621 pp. Уклав у 1621 р. Хотинський мир. Згодом був убитий яничарами.
41
– Добруджа - історична область між нижньою течією Дунаю й узбережжям Чорного моря. Південна Добруджа тепер перебуває у складі Болгарії, Північна - Румунії.
XV
Вже наш ясир дійшов до Цареграда, А всі добутки, певно, за Дунаєм… Жде від Османа щедра нас награда, Та й по базарах грошей назбираєм… Простуй, Ахмете, в юрт, щоб зараз мати Відхаяла сю бідолашну жінку, А я проїду повіз наші чати, І буду в юрті за малу хвилинку. Всіх мурз із їх кошів вечеряти позвати. XVI
Сьогодні по вечері буде рада Про все, як нам дорогу сю верстати. Кликни по чабану до нас із стада… Та щоб відхаяла сю бабу мати. Нам сто й тринадцять раз повеліває Святий Коран на вбогих і нещасних Дивитись так, як з неба позирає Аллах на нас, козявок бідолашних: Він милосердієм нам душу надихає». ПІСНЯ ТРЕТЯ
ДУМА ПЕРВА
Над степами сонце сяє, Вітер подихає, Подихає, мов у кобзу Тихострунну грає. Поначіплювано густо Струни золотії На степи, балки з річками, Байраки крутії. Сяє сонце, вітер віє, Тирсу нахиляє, До струни струна на кобзі Стиха промовляє. Бачиш оком, чуєш ухом, Серцем розумієш, А сказати-заспівати Голосно не вмієш. Несказанно, невимовне Кобза промовляє, І святими почуттями Серце надихає, І возносить серце вгору Від земного лона, Мов крилаті духи-коні Бога Аполлона [42] Щоб споглянуло з-під неба На се жизні море, Де, мов хвиля гонить хвилю, Віра віру боре; І широкої набралось Правди та свободи, Що насильство витісняє З людської природи; І поезії спасенним Надихом сповнилось, До всіх вір і всіх язиків Рівно прихилилось. І поезії, й братерства Праведним натхненнєм До всіх кротких духом кротким І благоволеннєм. 42
– Аполлон - у давньогрецькій міфології син Зевса і Лето, брат Артеміди. Був богом музики, проводирем муз. Згодом набув дару насилати хвороби й виліковувати їх, провіщати майбутнє.
ДУМА ДРУГА
Рушив табір, і в концерті Скрип коліс гарбових Злився з копотом і ржаннєм Коней табунових І, мов стадо голубине Замигтіло крильми, Крутять в полі веремія Делібаші кіньми. Кругом табору танцюють Той танець татарський, Що не раз крутив-морочив Голови лицарські. На юнаків-делібашів Старці позирають, Про свою юнацьку славу Любо споминають. І холодне в грудях серце Гріє кров гаряча, І завзятість оживає У душі козача. На юнаків-делібашів Дивляться дівчата, І мов іскрами стріляють Зорі-оченята. Познають своїх летучих, Що, мов блискавиця, В степових пилах, у тучах Зникне й загориться. Про юнаків-делібашів Кобзарі співають, Дзвонять в струни, невмираків Хвалять-прославляють. Обгорнула юрт молодіж, Мов густії тучі, Що вітрами гонить-крутить Гуррикан летючий. Серед юрту гарби-будки Стиха коливають; Білі поли, мов лебіддє, Крила надимають. І кричать колеса в будках Серед співу й дзвону, Як колись в нас на Посуллі [43] Заволоки з Дону. Се доспівувалась пісня, Що діди Бояни [44] Древнім русичам, нам рідним, Голосно співали. Під перстами в них живії Струни промовляли І хоробрим золотії Славу рокотали. І, мов стадо лебедине, Співи розлітались, Не в одній вони людині Любо відзивались. І лицарське на Вкраїні Серце залунало І луну із серця в серце Аж до нас дослало. І ясним, незлобним оком Світ ми обіймаєм, Між Заходом і Востоком Бучі споминаєм. І вбачаємо в тих бучах Спільну жизнь єдину: Про Гординщину [45] сумуєм І про Україну. Лях, москаль, татарин, турчин Проміж себе браттє: Розлучило їх попівське Нависне завзяттє, Як любові й правди Бога Без попа познаєм, - Всіх братів ми до одного Серцем привітаєм. Як туман попівський зникне В сяєві науки, Міліонам по всім світі Буде менше муки. 43
– Місцевість навколо ріки Сули, лівої притоки Дніпра (тепер у Сумській і Полтавській областях).
44
– Боян - славетний давньоруський співець-гусляр другої половини XI - початку XII ст. Згадується у «Слові о полку Ігоревім». Тут Боян вживається у загальному значенні: співець, гусляр, кобзар.
45
– Гординщина - Очевидно, йдеться про ординщину: період монголо-татарського іга - традиційну назву системи експлуатації руських земель, встановлену після нашестя орд Батия в середині XIII ст. Остаточно скасовано у 1480 р.
ДУМА ТРЕТЯ
І
Коло своєї на колесах хати Кривавий їхав Міч з людьми близькими, І поруч нього жінка. Два бахмати, Гривасті ступаки, ішли під ними. Бунчук червоний віяв-розвивався Над головою в нього: стяг понурий! І голосом потужним заливався Кобзар іззаду, рокотав і в струни, Та до пісень його гетьман не дослухався. Поделиться с друзьями: