Маруся Богуславка
Шрифт:
XVI
«Заїро! На всьому широкім світі Нема й не буде другого Стамбула. Мов золоті Аллах розвішав сіті Вподовж свого квітчастого авула. Крізь золото сади благоухають. Понад снігами мурів зеленіють, І мінарети, місяцем вінчанні, На горах райських, благодатних мріють!» А води дзеркалом прозирчастим леліють!» - XVII
«Благословен Аллах!– рече Заїра, - Вінець землі віддав він правовірним. Хранителям правдивості і мира, Служителям своїм нелицемірним».
– «Так, міч наш правду й мир обороняє; Жезлом желізним пасемо народи, І покіль він в руках у нас сіяє, Не хлинуть із небес потопні води І за людські гріхи не знівечать природи.
XVIII
Коли ж підіймуться джавури з праху Та завдадуть Османлисам зневагу Мечем і правдою, тогді Аллаху Зістанеться оддать їм перевагу. І скаламутиться Дунай широкий Від нашого безчесного втікання… І Порти пишної поріг високий Страшенного дознає поругания… Аллаху! Не впиняй твого меча-карання! XIX
Нехай над світом той господарює, В кого душа міцна в міцному тілі, Хто правду серцем чистим, чесним чує, Хто в слові вірен, непохибен в ділі. А ви, фальшиві мідяки-червінці, П'яниці, бабії та лежебоки, Блудні з паршивої отари вівці, Занепаду Османлисів пророки! Да буде ваш уділ кривавий і жорстокий!» - XX
«Не говори так страшно про недолю, Мій соколе, мій орле сизокрилий! Не зуповняй даремною журбою Душі твоєї вірної Заїри. Дивись, які картини перед нами Над водами небесно-голубими! Як у воді висять доми з садами, З піддашшями, з терасами своїми, А білі голуби, немов сніги над ними! XXI
Дивись, які мечеті мармурові! Які легкі кіоски та стрільниці! Мов парчами окутані діброви, З них золоті летять угору шпиці. Над ними хмари тихим раєм сяють На небі чистому, як дух пророка: То херувими з неба визирають, Промінне Божого благого ока, Едемські сторожі спасенного Востока!» ДУМА ТРЕТЯ
І
Тим часом, як Заїра любовалась Священної природи малюваннєм, Душа, примучена недолею, озвалась Новим страданием на чуже страданнє. Не золотом галера величалась, Не довгими хвалилась бунчуками: Вона цвіла, пишалась і втішалась До поясниці голими гребцями, Здобутими в бою рабами, козаками. ІІ
Кругом срібло і золото блищало, І сонцем рай із неба осміхався, А в хирнім тілі сонце замирало, Що так язик із язика знущався. Стара не знала й не хотіла знати, Що козаки на морі виробляли І чим би стались мечеті й палати, Коли б вони Стамбул опанували Та свій закон невірам показали. III
В тій церковці, в тому бабинці-раю, В куточку тім небесного жилища, Де чоловік її, по давньому звичаю, Благословляв різню та пожарища, Аби чужа була, не наша віра, Аби не наш язик звав Бога правди, - В тій церковці запекла злість кипіла В серцях завзятих темної громади, Що адом дихала на пишні царегради. IV
До пояса нагі, плечисті чуприндири, Леви Порогів, лицарі Лиману, Сиділи в ряд, без волі і без сили Метнутись на грізного бусурмана. Залізні кайдани їм повпивались, Мов зуби Цербера, [62] у голі ноги; Гребли всі влад, аж потом обливались, Бо потурнак ходив між ними строгий І карбачем крутим їм додавав підмоги. 62
– Цербер - у старогрецькій міфології триголовий злий пес з хвостом і гривою з гадюк, який охороняв вхід у підземне царство.
V
«О чоловіче, - прорекла старенька, - Невже ти в серце Господа не чуєш? В нас і на скот помахують злегенька, А ти сих в'язників, мов кат, катуєш! Дивись, які страшні, криваві смуги На плечах, мов вужі, понабрякали! Такої безсердечної наруги Ще людські очі звіку не видали. Вони ж на весла й так щосил понадягали».–
VI
«Вельможна пані, - каже той по-лядськи.– Шкода тобі над ними вболівати: Бо падло се, сі трупи гайдамацькі Однаково собаки будуть рвати. Мені ще й ксьондз казав, щоб козакові У присяганні віри не діймати, А як сидітиме вже на прикові, Дак жалощів до злющого не мати: «Бо, - каже, - на розбій його рождає й мати».
–
Поделиться с друзьями: