Чтение онлайн

Так московський архімандрит Митяй став неканонічним Московським митрополитом.

Очевидно мав рацію В. М. Татіщев, коли писав, що митрополит Алексій помер у 1377 році. Тому що звістка про його смерть могла потрапити до Константинополя тільки через кілька місяців. Отоді Константинопольський Патріарх наказав Київському митрополитові Кипріану навідатись до Москви, та доповісти, що там твориться, чому немає нової, узгодженої ханом Золотої Орди кандидатури на московську (золотоординську) митрополичу кафедру?

Думається, Митрополит Кипріан поділяв погляди Великого Литовсько–Руського князя Ольгерда на поступування та вчинки московського митрополита Алексія, про які говорилося в листі князя до Патріарха.

Отож, прибувши до Москви восени і 378 року та побачивши московське свавілля щодо самостійного (без згоди Патріарха) призначення Митяя на митрополичу кафедру, митрополит Кипріан поставив вимогу скасувати всі неканонічні рішення, а отримавши відмову — піддав анафемі московського князя Дмитрія, так званого Донського, онука знаменитого золотоординського хана Кулпи (Кельдібека).

Не забуваймо, у ті роки в Золотій Орді ще точилася смута — боротьба за царський (ханський) престол.

Послухаємо сучасного російського історика А. Л. Юрганова:

«Митяй взошел на святительское место в митрополичьем облачении, а Киприан, рискнувший самовольно приехать в Москву, был по распоряжению Дмитрия Ивановича задержан и вскоре отправлен назад, в Киев, тогда принадлежавший Великому княжеству Литовскому… Всех — и тех, кто арестовал его, и тех, кто причастен был «общестию и хулению», — митрополит Киприан отлучил от церкви и проклял: анафема касалась прежде всего Дмитрия Ивановича и его бояр» [80, с. 63].

Від російських істориків не дочекатися правдивої подачі фактів, та навіть ті куці речі, про які їм дозволяють говорити, підтверджують наші висновки. Кожному зрозуміло: митрополит Кипріан ніколи би не дозволив собі навідуватися до Москви, де правив канонічно обраний митрополит без дозволу Патріарха.

І, звичайно, на виклик московського князя ні в 1382, ні в 1389 році київський митрополит до проклятого ним князя Дмитрія не з’являвся. Що цілком зрозуміло. Тому і спалення Москви Тохтамишем у 1382 році належить до звичайних московських «доважків брехні».

Спираючсь цілковито на московські цензуровані джерела, бачимо, що в Московському князівстві (улусі) після смерті митрополита Алексія, а це 1378 рік, до 1392 року московську митрополію очолювали люди, яких Москва забула, не згадує, соромиться.

Автор звернувся до дев’ятого тому Патріаршого (Никоновського) літопису 1862 року видання, де поіменовані всі митрополити. Ось їхній перелік із часів Золотої Орди.

«23. Кирил; 24. Максим; 25. Петр Чудотворец Московский; 26. Феогност; 27. Алексий; 28. Киприан; 29. Пимин; 30. И паки той же Киприан; 31. Фотей; 32. Исидор; 33. Иона…» [204, т. IX, с. XIII].

Московита приписали собі Київського митрополита Кипріана, згадали митрополита Пимена, але забули згадати митрополитів Митяя та Дионісія, які теж посідали московську митрополичу кафедру.

І що найцікавіше — нас зайвий раз переконали, що так званий Дмитрій Донський не помер у 1389 році. Тому що коли «Диакон Игнатий отправился из Москвы в 1389 году, когда Митрополит Пимен предпринял третье путешествие в Цареград», Дмитрій, так званий Донський, був живий–здоровий, тому що «по негодоваше на Митрополита о семь, яко без его совета пойде» [185, с. 96–97].

А от, що відбувалося далі:

«Но и Пимен неуверенно чувствовал себя на престоле. Его соперником стал Дионисий, Суздальский епископ, который раньше единственный выступал открыто против кандидатуры Митяя. Теперь Дионисия поддерживал сам великий кйязь (Дмитрій Донський. — В. Б.), отправив его в Византию…» [80, с. 64].

Тільки після 1389 року, коли повернувся зі своєї подорожі Пимен, а пройшло не менше року, Дмитрій, так званий Донський, міг відправити Дионісія — суздальського єпископа до Патріарха.

Коло московської брехні набуло кінця і в цьому випадку.

Наближався 1392 рік, коли золотоординський хан Тохтамиш, стратив зрадника Сарихозю (Золотого Паломника), який за російською «історичною наукою» відомий як Дмитрій Донський, а сам особисто зі своїми ілями (родами) зайняв Московський улус.

Отоді–то великий Литовсько–Руський князь Вітовт дозволив Київському митрополиту Кипріану тимчасово взяти під свою опіку московське православіє. Йшов 1392 рік.

Розгромивши восени 1380 року темника Мамая та стративши його 28 листопада в місті Кафа, хан Тохтамиш повністю заволодів владою у Золотій Орді.

Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) фіксує цей факт таким чином: «Тохтамыш в 1380 разгромил войско Мамая на р. Калке…» [2, том 9, с. 561].

А професор М. Г. Сафаргалієв уточнює: «Новому хану Тохтамышу, пришедшему на смену Мамаю, удалось объединить под своей властью Синюю Орду, Хорезм, Астраханский удел Хаджи–Черкеса, орду Мамая й восстановить единство Джучиева улуса» [14, с. 137].

Але слід зазначити, що хоча Тохтамиш був Чингісидом, однак він не належав до роду Батия. Отож із самого початку його правління порушувалась Яса Чингісхана, яка заповідала центральну владу Джучі–улусу та Золотої Орди родові Бату–хана.

Хан Тохтамиш походив із роду тринадцятого брата хана Батия — Тука–Тимура. Це рід того хана, якому знаменитий Менгу–Тимур передав землі Криму, та переселив на них більшість населення його родів. Але частина тих родів і нащадків Тука–Тимура залишились мешкати на своїх старих землях. Серед них і рід хана Тохтамиша.

Після перемоги 1380 року, хан Тохтамиш переселив залишки своїх родів із району сучасного Мангишлаку на терени Криму, де завжди мав підтримку. Ось як про те повідомляє казахський історик К. К. Даніяров: «После победы в 1380 году Тохтамыш–хан заселил Крым своими родами… Это роды Шырын, Барын, Аргын, Кыпшак…» [28, с. 187].

Тепер поговоримо про так звану Куликовську битву, якої, звичайно, не було. Це вигадка московської історіографії.

Той же казахський історик К. К. Даніяров пише: «В книге Утемиша Хаджи “Чингиснаме” также не упоминается Куликовская битва, а сообщается о победе Тохтамыс–хана над Мамаем и его убийстве. О Куликовской битве сообщают только российские историки. Сообщения очевидцев тех событий, арабских историков, послов и Утемнёна Хаджи, не являющихся заинтересованной стороной, стали доказательством, что Куликовской битвы не было» [28, с. 160].