Чтение онлайн

Одним із визначних міфів російської історичної науки є вигадка про так звану Куликовську битву. Та Куликовська брехня вже три сотні років поспіль нав’язується московитами всьому світу і повністю підпорядкована московській шовіністичній ідеології.

Погляньмо на події далекої минувшини з точки зору незаангажованої людини.

Московія XIV ст. була невід’ємною складовою Золотої Орди, в якій з 1360 по 1380 рік точилася жорстока боротьба за владу, протягом двадцяти років великими ханами ставали 25 прямих та побічних нащадків Чингісхана. В тій жорстокій конкурентній боротьбі особливо авторитетним та впливовим був темник Мамай, досить наближена до влади людина, оскільки одружився із сестрою Великого хана Бердібека (правив Ордою з 1357 до 1359 року). Перебравши до рук багато важелів ханської влади, Мамай особисто знімав та призначав великих ханів.

Але, що цікаво, смута ніяк не впливала на приналежність Московії до золотоординської імперії. Л. Гумільов писав:

«Любопытно, что русские (московські. — В. Б.) князья, даже во время «замятии» (смути 1360–1380 рр. — В. Б.), когда ханы менялись чуть ли не каждый год, продолжали возить «выход» (дань) в Орду — то есть такой взнос, на который Орда содержала свое войско, помогавшее (Московії. — В. Б.) в войнах со… всеми врагами Великого княжества Владимирского» [100, с. 15].

Ось такою була незалежність Московії від золотоординської влади напередодні Куликовської битви.

Чому ж тоді московський князь Димитрій у 1380 році виступив проти Мамая? Аналізуємо винятково російські історичні джерела.

На це запитання в історичній науці є чітка відповідь, яку московити свідомо приховують. А українські історики їм у цій справі улесливо допомагають.

«Пожалуй, еще больший миф создан вокруг Димитрия Донского — тоже героя и предводителя русской (московської. — В. Б.) рати во время Куликовской битвы, с которой напрямую связывается освобождение Руси (Московії. — В. Б.) от татаро–монгольского ига. Конечно же, у Димитрия Донского даже в мыслях ничего не было похожего. Это все позднейшие «приписки». Дмитрий Донской пошел «воевать» Мамая. А кто такой был Мамай? Он — предводитель одной из военных противоборствующих группировок в Орде. Мамай не был из рода Чингисхана и потому считался узурпатором власти. Димитрий Донской двинул против него свои дружины как против преступника, незаконно захватившего власть. Когда… князь разбил Мамая, Тамерлан и другие ордынские предводители поздравили его с победой над «общим врагом» [27, т. 1, с. 220].

У цьому і була одна з першопричин виступу Дмитрія Московського проти темника Мамая. Він захищав цілісність Золотої Орди та свої особисті інтереси, належачи до нащадків ще одного міфічного героя Російської імперії — так званого Олександра Невського.

Після захоплення на початку 1238 року країни Моксель (Ростово–Суздальської землі) хан Батий призначив Володимирським князем батька Олександра — Ярослава Всеволодовича, який, згідно із законами Яси Чингісхана, міг отримати ярлик на велике князівство тільки за умови передання свого старшого сина–спадкоємця заручником до Батия. Так Ярослав і вчинив 1238 року, передавши сім’ї хана свого старшого сина Олександра (Невського). Отож Олександр виховувався при сім’ї хана Батия аж до свого призначення на посаду Володимирського князя у 1252 році. Він не був призначений великим князем у 1246 році після смерті батька, бо на той час сидів у заручниках. Усе це — згідно з московськими джерелами.

У 1238–1242 рр. Олександр побратався із сином Батия Сартаком. Стати побратимами, за тюркськими звичаями, можна було тільки у дитячому та юнацькому віці (до 15 років). Отож на ті часи обом було менше 16 років. Ось як про те братання розповів професор Л. Гумільов:

«У древних монголов бытовал трогательный обычай братания. Мальчики или юноши обменивались подарками (і не тільки: різали собі руки, зливали кров у спільну посудину, змішували її з кумисом, після чого пили напій по черзі, промовляючи слова взаємної клятви. — В. Б.), становились андами — назваными братьями. Побратимство считалось выше кровного родства: анды — как одна душа: никогда не оставляя, спасают друг друга в смертельной опасности. Этот обычай использовал Александр Невский. Побратавшись с сыном Батыя Сартаком, он стал как бы родственником хана…» [99, с. 132–133].

Так Олександр Невський отримав привілеї для себе та свого роду. Про братання Олександра із Сартаком було відомо всім у Золотій Орді. Тепер читачі мають зрозуміти, чому Дмитрій Донський виступив проти узурпації влади Мамаєм. Темник Мамай та його хани–призначенці не раз забирали у нього ярлик на посаду великого князя та передавали його або суздальському, або тверському князю. Тож була причина для невдоволення.

60–70 роки XIV ст. були періодом піднесення Великого князівства Литовського, Руського і Жимойтського, що згодом стало називатися Великим князівством Литовсько–Руським. Складовою тієї держави з 1320 року були Чернігівське та Галицько–Волинське князівства. Хоча Москва цю тезу завжди заперечувала. І зрозуміло, бо Москва на той час у складі Золотої Орди ще не отримала навіть статусу великого князівства.

Георгій Кониський в «Історії Русів» пише:

«Гедемін Князь року 1320–го, прийшовши в межі Малоросійські з воїнством своїм Литовським, з’єднаним з Руським (не плутати з Московським, бо у ті часи Московія ще не зазіхала на слово Русь. — В. Б.), що перебувало під орудою воєвод Руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та полковників Громвола, Турнила, Перунада, Ладима й інших, вигнали з Малоросії татар, перемігши їх у трьох битвах і в останній, головній, над річною Ірпінь, де убито Тимура і Дивлата, князів татарських, принців ханських. По тих перемогах поновив Гедемін правління Руське під начальством обраних від народу осіб, а над ними поставив намісником своїм з руської породи князя Ольшанського» [169, с. 41].

Більша частина Русі–України була звільнена від поневолення вже у першій чверті XIV століття.

А ось що пише історик А. Лизлов у «Скифской истории»:

«Лета… от Христа 1333 Литовский Князь Ольгерд…, собрав многое воинство, йде на поганых… И от того времени все поля яже от Путивля к Киеву и до устья Дону, на другую сторону Днепра даже от Ачакова от татар освободишася. И прогнаша их к реке Волге, иных к Кафе, и ко Азову, и в Крым за саму Перекопа.

А. Лизлов у своїй книзі не тільки чітко зафіксував рік звільнення Русі–України від татарського поневолення, але й стверджував, що Московія перебувала у складі Орди 269 років (з 1237 по 1506). І не тільки платила данину Орді, а й була активною складовою Золотої Орди. Ці свідчення у Московії завжди заперечувались або замовчувались. Були й спростування на кшталт: наші (російські) літописи цього не зафіксували.

Історик М. Карамзін в «Истории государства Российского» наводить три випадки, коли князь Ольгерд підходив зі своїм військом до Москви, але чомусь, не захопивши її, повертався назад.

М. Карамзін не спростовує іншого факту захоплення Москви і заявляє, що, мовляв, наші літописи подібного не зафіксували.

«Ольгерд немедленно выступил с войсками в середине Великого поста и вел с собою Послов Димитриевых до Можайска: там отпустил их и, дав им зажженный фитиль, сказал: «Отвезите его вашему князю. Ему не нужно искать меня в Вильне, я буду в Москве с красным яйцом прежде, нежели этот фитиль угаснет. Истинный воин не любит откладывать, вздумал и сделал». Послы спешили уведомить Димитрия о предстоящей опасности, и нашли его в день Пасхи идущего к Заутрене, а восходящее солнце озарило на Поклонной горе стан Литовский. Изумленный Великий Князь (московский. — В. Б.) требовал мира. Ольгерд благоразумно согласился на оный, взяв… много серебра и все их владения до реки Угры. Он вошел с боярами Литовскими в Кремль, ударил копьем в стену на память Москве и вручил красное яйцо Димитрию» [18, т. V, с. 23].

Дмитрій Донський «требовал мира». Отаке словоблуддя є основою московської історичної науки. Ганьба завжди прикривалася бундючними словами.

Напередодні так званої Куликовської битви (у 1373 році) Ольгерд погодився підписати з Дмитрієм «вічний мир». Ось кілька слів із того договору:

«Когда люди Московские, посланные в Орду жаловаться на Князя Тверского, успеют в своем деле, то Димитрий поступит как угодно Богу и Царю (хану Золотої Орди. — В. Б.), чего Ольгерд не должен ставить ему в вину» [18, т. V, с. 22].

Хан Золотої Орди у 1373 році, напередодні так званої Куликовської битви, був для Дмитрія Донського і царем, і намісником Бога на землі. Цю істину особисто підкреслив Дмитрій Московський. І то незаперечний факт!

Тепер маємо зрозуміти, чому князь Дмитрій виступив проти узурпатора влади в Золотій Орді — Мамая. Він боровся за відновлення «Божої Ханської влади» в імперії та за свої особисті привілеї при тій владі. Він і думки не мав про міфічне політичне визволення Московії. То все вигадки пізніших московських владоможців.