Чтение онлайн

Професор М. Г. Сафаргалієв, звичайно, у 50–60–ті роки минулого століття, за часів радянської влади, не міг говорити щось подібне, заперечуючи московський офіціоз, тож казав дещо завуальовано:

«Но если борьба Тимура в Средней Азии, происходившая под лозунгом освобождения государства из рук чужеземцев и возвращении его “законным владетелям” — царевичам Чеготаева рода, имела успех, то его борьба за присоединение Хорезма, никогда не принадлежавшего Чеготаю, оказалась неудачной… Поэтому политика Тимура, проводимая им в Улусе Чеготая, в Улусе Джучи не имела никакой перспективы… Между тем широкие завоевательные планы Тимура затрагивали не только Хорезм, но и Синюю и Белую Орду» [14, с. 137–138].

Щось приховуючи, писав професор М. Г. Сафаргалієв. Саме цими недомовками та натяками він вказував напрям досліджень. Отож підемо вказаною дорогою. Пошукаємо, де зіштовхнулися інтереси Тимура та його держави з інтересами Золотої Орди і як у тих випадках поводився хан Тохтамиш.

Вперше інтереси двох могутніх держав збіглися на Кавказі після 1384–1385 років. Від літа 1380 року емір Тимур розпочав жорстоку війну за спадщину династії Хулагу–хана, держава якого після довгих внутрішніх чвар розпалася на кілька частин. Тобто допомога Тимура Тохтамишу здобути трон Золотої Орди навесні 1380 року була звичайною, прихованою акцією нейтралізації Золотої Орди напередодні його агресії проти спадкоємців Хулагуїдів.

У тому ж 1380 році Тимур заволодів східним Іраном. Діяв він під прикриттям нащадків Чингісхана, немовби відроджуючи державу Хулагу–хана, що розпалася всередині XIV століття. Хан Тохтамиш акціям Тимура не протидіяв. Вони не зачіпали інтересів ні Золотої Орди, ні її знаті від Московського до Астраханського улусів.

От як про ті події написав російський професор М. Г. Сафаргалієв: «Тимур ранее Тохтамыша начал борьбу за захват Ирана. Его первый поход на Иран, закончившийся овладением важнейшими стратегическими пунктами восточного Ирана, относится еще к 1380 году. В 1385 году войска Тимура вторглись в Исфаган и Азербайджан. С захватом этих районов Тимур наносил большой удар золотоордынской торговле» [14, с. 146].

Звичайно, Золота Орда мусила відреагувати на цей виклик Тимура, бо він загрожував її південним улусам. Захопивши Дербент та Дар’яльську ущелину, Тимур ставив під загрозу саму столицю хана Тохтамиша. Тому Тохтамиш у 1385 році, аби не дати Тимурові створити загрози для держави, направив на Кавказ стотисячне військо. Військо хана Тохтамиша, не вступаючи у війну проти Тимура, заблокувало шляхи можливого нападу на Золоту Орду. Всі вигадки істориків еміра та російської історичної науки про «блискучі перемоги Тимура» у перших битвах на Кавказі є звичайною історичною брехнею. Це визнавав російський історик М. Г. Сафаргалієв: «Хотя историки Тимура и говорят о поражении войска Тохтамыша и изгнании его из Дербента, но вряд ли это было так. Имеются монеты Тохтамыша, выбитые в Дербенте, Шемахе, Шибране, Махмут–Абаде и в Баку в 789 (1387–1388), 790 (1388–1389) и 791 (1389–1390) годах» [14, с. 147].

Зазначимо: професор, зазначаючи 790 і 791 роки, чомусь зводить їх до 1388–1389 років, що є свідомою помилкою. Не будемо зайвий раз пояснювати навіщо це робилось у російській історичній науці.

Як бачимо, у 1385 році хан Тохтамиш заблокував еміру Тимуру подальший можливий рух на Золоту Орду з боку Кавказу. Це була велика стратегічна перемога Тохтамиша над Тимуром, щоб там не говорили.

Оразу ж по цьому хан Тохтамиш ужив рішучих кроків щодо захисту кордонів Джучі–улусу в Середній Азії. Не забуваймо, що кордоном між улусами синів Чингісхана Джучі та Чагатая в районі Аргальського моря слугувала пустеля Кизилкум. А район басейну річки Сирдар’ї в межах сучасних областей Казахстану — Кзилординської та Шимкентської — належали до спадкових земель шостого брата хана Батия Тангута ще з 1233 року. Про це розповідалось у першому томі книги. До Джучі–улусу, від часів завоювання, належали також землі оазису Хорезм, що на річці Амудар’я прилягали на півдні до Аральського моря.

Треба зазначити, що боротьба за Хорезм між родами Джучі–хана та Чагатая точилась постійно. Але проти посягання Тимура на Хорезм нащадки обох родів об’єднались і спільно наносили удари по державі Тимура (столиця Самарканд) зі сходу та півночі. Ця війна зі змінним успіхом тривала довгих три роки (1387–1389). Та головне, що все населення так званих Харасану і Могулістану повстало проти Тимура.

Це була друга стратегічна перемога хана Тохтамиша. Він заблокував можливий удар війська Тимура по Золотій Орді з району Аральського моря. Бо саме від нападу чи з Кавказу, чи з району Арала під удар Тамерлана (Тимура) в першу чергу потрапляли політичні, економічні, торгові та культурні центри Золотої Орди: Сарай–Бату, Сарай–Берке, Сарайчик, Укек, Хаджі–Тархан, Тана, Азак тощо.

Тільки після цього пояснення можна збагнути, чому в 1391 році емір Тимур змушений був завдавати військового удару по Золотій Орді по так званій «окружній дорозі».

«В этом походе на Золотую Орду Тимур избрал обходной путь через Яссы, Сауран, Карачук и по реке Сарысу. Поднявшись до реки Тобала, он круто повернул на запад» [14, с. 152].

Звичайно, всі російські писемні джерела, аби принизити хана Тохтамиша і Золоту Орду, а це було їхнім стратегічним завданням упродовж сотень років з часів династії Романових, подають цей похід Тимура як надзвичайно геніальну річ. Нібито Тимур ударив у «саме серце Золотої Орди» та завдав їй «смертельного удару». Це звичайнісінька брехня істориків Тамерлана та їхніх московських «підспівувачів». Навіть необізнані з історією люди знають, що наносити перший удар треба таким чином, щоби завдати супротивникові найвідчутнішої шкоди з подальшими наслідками. Чого, звичайно, не сталося. А головне після так званої перемоги на річці Кундурчі емір Тимур з рештками своєї «переможної армії» чомусь відходив додому тією ж «обхідною дорогою», далеко оминаючи центри Золотої Орди. Чомусь тікав, як загнаний вовк, як «переможець» Наполеон залишав Москву в 1812 році.

Отож, пропонується детально проаналізувати похід еміра Тимура на Золоту Орду навесні 1391 року та битву 18 червня на річці Кундурчі.

Варто нагадати, що напередодні 1391 року хану Тохтамишу зрадило кілька огланів — Чингісидів, серед них Тимур–Кутлук. От що писав з цього приводу давній історик Абулгазі:

«Сердце Тимур–Кутлука запылало мыслью сделаться государем (“падышах”), поэтому он произвел мятеж против Тохтамыш–хана. Тохтамыш хотел его поймать и намеревался его убить, но Тимур–Кутлук бежал и ушел к Тимур–беку… В организации этого мятежа важную роль сыграл Эдигей, связанный родственными узами с Тимур–Кутлуком и вслед за ним бежавший к Тимуру» [15, с. 148].

Зазначимо: обидва вони належали до впливового роду Золотої Орди — Мангитів. Саме ці зрадники вказували шлях військові Тимура та вели його до самої Волги (Кундурчі).

Військова армада Тимура, а це біля 200 тисяч вершників, вирушила в похід проти Тохтамиша наприкінці лютого 1391 року.

«…В Сарае о нем узнали… 6 апреля, когда 2 нукера Эдигея, бежавшие из лагеря Тимура, принесли первые известия о движении неприятеля» [14, с. 152].

Хоча російська історична наука акцентує увагу на пізньому отриманні звістки ханом Тохтамишем про військовий похід Тимура, але це твердження — теж звичайна вигадка. Ми уже говорили, що весь матеріал про «славетні перемоги великого Тимура» до нас дійшли від «домашніх істориків» Тимура чи так званих загальноросійських літописних зводів, повністю сфальшованих катериненською «Комиссией». Тому відкинемо вигадки і опиратимемося виключно на достовірні факти. Відділимо зерно від московської словесної полови.

Хан Тохтамиш отримав повідомлення про похід Тимура у надзвичайно стислий термін. Бо дістатися на коні від річки Сарису в Центральному Казахстані до сучасного Волгограда протягом 30 діб у ті часи — верх можливого. Потрібно було долати за добу не менше 100 кілометрів, і головне, міняти через кожних 10–20 кілометрів коней. Що зайвий раз свідчить про існування у Золотій Орді чіткої «ямської служби» та підтримку Тохтамиша в Джучі–улусі від річки Сарису до Волги.

«Согласно разработанному плану Тохтамыш предполагал сосредоточить свои войска у Крык–Куле (пониззя річки Уралу. — В. Б.) и ударить по противнику во время переправы его через реку Яик (Урал. — В. Б.)» [14. с. 152].

І в цей період хан Тохтамиш діяв абсолютно безпомилково: він перекрив шлях Тимурові до столиці Золотої Орди, не укомплектувавши повністю своє військо. На річку Урал до нього підходили одна тьма за одною.

«Дворові історики» Тимура розповідають, немовби до них, після відходу війська Тохтамиша на північ, потрапила тьма сина Мамая, який дещо запізнився з прибуттям. І тільки на цьому роблять висновок, що і тут Тимур перехитрив Тохтамиша, бо переправився через річку Урал у її верхів’ї. Звичайно, подібне словоблуддя не витримує найпростішого спростування. Подивимося на незаперечні факти.