Чтение онлайн

Спина переднього в однострої з тканим поясом, сухе татакання з-за дерев — і чорнота. Далі чорнота. Але ця картинка, на якій усе обірвалося, зі спиною переднього, з травою й кущами, глід, верес, ялівець, бліки сонця на стовбурах, дух вогкої землі й прілої зелені, — куди їй подітися, цій картинці? В який посмертний архів вона переходить?..

Чорний «опель-кадет» з офіцерами неясної армії, закипаючий шпатель у дрібних бульбашках, фосфорично забілені місяцем сходи, жіночий голос, що методично підсумовує наші оргазми… Я не шиз, повторюю собі, гамуючи дрижаки, я не шиз. Спокійно. Я не шиз. Мені всього тільки вряди-годи показують кадри з чиєїсь відстріляної плівки.

З плівки вбитого, який не мав при собі камери.

І плювати йому на те, що таким антикваріатом я не торгую.

Я знаю, що це правда, — по тому, що мене трусить. Пазл зійшовся, і ніяких кінців більше не звисає. Все виявилось насправді страшенно просто, ба навіть елеґантно, як і має бути при всякому правильному розв'язанні. Бракувало тільки ось цього одного простого і, блін, якого ж самоочевидного припущення — що відзнята в мозкові плівка нікуди не зникає. Бо й чого б вона мусила зникнути? Чи ж би тільки тому, що чоловік не мав при собі камери?.. Дурниці — камера всього лише випадок, який засвідчує наявність плівки.

Так само, як і оті сни.

І дивно: від цієї абсолютної, непохитної певности, що розв'язання правильне, я на мить переживаю забутий солодкий післясмак — оте щасливе, переможне розпруження мозкових звивин, яким мене колись були так щедро постачали мої наукові студії і якого ніколи сповна не заступить втіха від вдало вибудуваної комбінації при діловій оборудці, хоч воно ніби трохи й подібне… Нобелівської премії за моє відкриття мені, звичайно, не світить, проте радість від нього в цій хвилині цілком самодостатня: світ піддається поясненню. Зокрема такому: десь у віртуалі поховано велетенський, незміренний — нескінченний, о власне! — архів відзнятих плівок, які хочуть бути переглянутими — а в який саме спосіб, то вже деталі, наразі неістотні. Взагалі, треба визнати, в цій думці є щось заспокійливе. Щось, що обіцяє чоловікові, патетично висловлюючись, шанс на несамотність (Лялюсьчин лексикон!). Типу: свою пам'ять, у повному обсязі, після своєї смерти заповідаю Дарині Гощинській/Адріянові Ватаманюку, потрібне підкреслити… Ну, може, не в повному обсязі, в повному — то все-таки занадто, але навзагал, то чим не ідея для фантастів? Сиплю, бач, ідеями, як ікрою; ранок підвищеної ідеєродности. Підвищеної несучости. Адріян-несучка. Ґаспадін Адріан Ідеєноскій. Ні, краще — Адріян Ідеєродний: майже як імператор. Капєц. Ех, Лялюська!.. Ну держись ти, бориспільський дядьку, будуть тобі зараз дзиґарі з зозулями…

Сам до себе почмихуючи, бо з ким же ще почмихаєш у порожній квартирі, з насолодою втираю в шкіру прохолодну давку шовково-лоскотного «Еґоїст» (афтершейву так і не знайшов!) — тільки-но приїду в офіс, прямо з порога зажадаю в Юлічки, щоб заварила мені подвійне «еспресо»… І вже аж натягши новісіньку, так тому й бути, свіжорозпаковану (бо чистої нема!), хрумку, від Hugo Boss, йоли-пали, сорочку — футболка дядькові може здатись несолідна, що ж, як каже Лялюсьчина мама, один тому час, що й батько в плахті! — і пообскубувавши шви із застряглих після етикеток, вічно-ненависних колючих пластикових обтинків, і самовдоволеним рухом осмикуючи на собі манжети, такий кругом кльовий, хоч відразу на «Сотбі» або до швейцарського банку (ба ні, спочатку на «Сотбі», а вже звідти, з повною калиткою, — до швейцарського банку!), — доганяю, наче післяобідньою відрижкою, уже зовсім простий послідок попередньої думки, простий, як двері в морду — простіше не буває: а чому ж саме я, мамцю моя ріднесенька, чому я?.. Чому той, відстріляний, — хто б він не був — обрав для перегляду своїх перепрілих архівних плівок саме мене — я ж не замовляв цього кіна?..

І, між іншим.

Якщо вже на те пішло.

Хто ж він усе-таки був?..

…Отче, вимовив він і хотів повторити: отче, але за другим разом голос його вже не послухався, зійшов на глухий стогін. Хтось світив на нього акумуляторною лямпою, світляний круг гойдався по стіні, по дерев'яному, як у сільській церкві, зрубі, а по той його бік темніла в присмерку священича реверенда, і він зраділо подумав: тато прийшли! — і, як маленький хлопчик, мало не заплакав од розчулення: почувався таким слабим і ніжним, таким розм'яклим од любови і вдячности до тата, що нездужав навіть підвестись, аби поцілувати тата в руку й попросити розгрішення, як давно того хотів: отче, я вбивав людей, ще за німців покинув лічити, скільки впало від моєї руки, я не забув, тату, як Ви мені сказали на прощання, поблагословивши: не осором нас, сину, я був незлим вояком і перед Україною я чистий, відпустіть мені, отче, кровопроливчий гріх, — але тут надійшла гостра й притомна, гейби ножем пороснув, згадка, що тата з мамою вже три роки як вивезено до Сибіру, і він застогнав і заплющив очі — водночас мов навпомацки розрізняючи зусібіч скупчену, тяжко дишучу людську присутність: із важким духом, де до звіриного сопуху тіл домішувався їдкий пах ліків і дезинфекції, із хрипами, мимренням і булькотінням, із здавленим, якимось собачим бухиканням у невидимому дальньому куті, — знагла молодий голос одчайдушно-дзвінко викрикнув із темряви: «Кидай гранату!» — чшшш, зашемрало кудись у той бік заспокійливе, плюснув хвилькою нерозбірливий шепіт, шелеснуло одежею, знявши безпорадно слабенький протяг, і світляний круг щез йому з-під повік, також перемістившись у напрямі вигуку, — а проте мав відчуття, наче панотець у реверенді й далі стоїть у нього в ногах, не рушившися з місця. Ага, от чим пахло ще — хвоєю, або, як казали в цих краях, чатинням: лісом. Сосною. Зруб стіни, як устиг він завважити, коли розплющував очі, теж виглядав свіжим, у плямах живиці. Він був у шпиталику, не в тюрмі.

Був у безпеці — і хтось за нього дбав: ціле тіло було внерухомлене, сповите сливе немовлячою знемогою, мов налите блаженством відпруження — вперше за багато літ. Хтось порався коло нього, поки він був непритомний, і порався на те, щоб зробити йому добре, — та увага до себе, яку відчув з-поза того боку лямпи, також була ласкава і втишлива, опікунча, і чоло пам'ятало делікатний доторк чиєїсь прохолодної долоні. Лежав і зворушено дослухався до солодкого, благодатного спокою в обезвладненому тілі, всміхаючись кожною клітинкою, ніби розвиднений ізсередини, і заледве притримуючи сплющеними повіками гарячу вологу, що наринула до очей: ласка, він був повен ласки, вона текла крізь нього, сочилася з усіх пор, розмиваючи цілу його кволу істоту, пам'ять, минуле, навіть ім'я, — безіменним і безвільним, як новородок у мами в купелі, колихався він серед безберегого світлосяйного океану, звідусіль затоплений любов'ю, умліваючи од святобливого зчудування: звідкіля ж у світі стільки любови, а може, він уже помер, лиш не спостеріг коли, і це він уже в раю?.. Але ж він не встиг висповідатися, хотів — і не здобувся на силі говорити, а його, бачиш ти, таки почули — і розгрішили, і ось воно, значиться, як — бути розгрішеному: останнім зусиллям волі він підпихає засльозені повіки вгору, майже як то сірниками роблять енкаведисти вбитим повстанцям, коли виставляють їхні понівечені тіла напоказ на майданах, — і щасливо вишелещує з очужілих, лоскотливо-важенних губ те єдине і найголовніше, що зараз має сказати: — Дякую, Отче…

Потім океан зненацька скинувся й став перед ним сторч, суцільною золотою стіною до самого неба, по якій він мусив дертися, щоб перевалити потойбіч. Це виявилося неймовірно тяжко, і він не витримав — все обвалилось, і настала темрява.

…Ще згодом по нього прийшли липкі, тягучі сни, і він груз у них, як поверх халяв у болоті під час весняного рейду на Північ. Приходила мама — і лила йому до рота молоко з бутля; молока було забагато, воно заливало ніздрі, і він захлинався й відвертав голову, аж поки не додивився, що то вже не молоко, а вишнівка — гаряча, густа й рубіново-червона, як проти світла… Потім він був у Львові на Сапєги, і з дверей Академічної гімназії йому назустріч маршевим строєм сунули хлопці, а він стояв, приклавши руку до дашка і чекав, коли вони всі перейдуть, щоб собі помарширувати за ними останнім, але не дочекався, бо з лави на нього погукав розсміяний Лодзьо Дарецький: «Ти, дурню один, чого в однострої ходиш, таж совєти кругом!» — «А ви, — спитав він, — вам що, вільно?» — «А нам уже не страшно», — сказав Лодзьо і знову засміявся — задьористо, по-батярськи, як зроду не сміявся за життя, і щойно тут Адріян розгледів поруч із Лодзем «Мирона», який недавно підірвався в бункері під час облави, і «Леґенду», закатованого ще німцями, у ґестапо на Лонцького, і того лікаря-східняка, якого колись пару разів зустрічав в Управі Червоного Хреста, здається, «Ратая», він ще так м'яко, по-полтавському «льокав», мов шовком шив, а цеї зими, переказували, згинув на Закерзонні, коли поляки закидали гранатами шпиталик у Карпатах, — то марширували по Сапєги самі мертві, які за життя й не стрічалися між собою, одних він упізнавав, інших ні, і тільки й потрапив, що безпорадно спитатися в них усіх на гурт: «Куди ж ви йдете?..» — «До святого Юра, — відповів хтось, чи не той-таки Лодзьо, — молитися за Україну, а ти давай доганяй, не барися тут!..» Це прозвучало як докір, і він образився, хотів бігти за ними, але щось його не пускало, тримаючи ззаду, — виявилося, що то оберштурмбанфюрер Віллі Вірзінґ власною особою, кабаняча туша з різницькою щелепою, тільки вже не в ґестапівському однострої, а в енкаведистському, зі здоровенними нараменниками, з яких кліпали, замість зірок, живі людські очі, і невидимий голос пояснив Адріянові, що то очі, вирвані Вірзінґом в українських політв'язнів, а Вірзінґ дражнився, кривлявся і шкірився до нього: «А що, не вбив мене, не вбив?..», — він обурився й став пояснювати, що пробував же, двічі, а що обидва рази не вдалося, то не з його вини: за першим разом Вірзінґ поїхав чомусь іншою дорогою, якою перед тим ніколи не їздив, за другим теж щось перешкодило, — «Ну то спробуй ще раз», — порадив той, хто був Вірзінґом, — і він розплющив очі, як од поштовху: над ним коливалося в тьмяно-жовтому світлі каганця, то зближаючись, то віддаляючись, жіноче обличчя.

Гельця! — втішився він: нарешті, стільки-бо часу не мав од неї листа, думав, чи не відійшла вже з черговим рейдом на Захід, — тут-таки й спохопився, що має казати не «Гельця», а «Рома», але то все одно була не вона, і поцілунок, яким зволожило йому пересохлі вуста, був не від неї, — і раптом він зрозумів, що то не був і поцілунок: то він висів на хресті, підіймаючись і опускаючись на прип'ятих руках, щоб зловити віддих, за кожним разом груди протинав несвітський, до потьмарення в очу, біль — а знизу центуріон тицяв йому в уста змоченою оцтом губкою, насадженою на списа. Скільки ж я так іще зможу протриматися, злякано подумав він і побачив унизу, з другого боку хреста, Сталіна, Рузвельта і Черчілля: вони сиділи там, де на Бройґелевій картині «Kreuztragung Christi» сидять жони-мироносиці — під горбочком, і грали в карти, як в Ялті, акуратно покраяними кусниками мапи, — попри лютий біль, він напружив зір, силкуючись розгледіти, до кого відходить мапа України, але її там не було, і він збагнув, що вона давно насподі, похована під купою інших, і вже в цій грі не вийде нагору, і хотів у гніві крикнути гладкому Черчіллеві, трохи схожому на Вірзінґа: а як же твоя Фултонівська промова, адже ж ти замірявся оголосити совєтам війну? — але натомість спитав: Господи, пощо мене покинув?.. Тут знову вигулькнув центуріон, вищирив до нього зуби й показав рукою кудись убік: там уклякла навколішках Гельця, ба ні, «Рома», — простоволоса, в добре вшитій до стану шинелі, одна пола якої теж зовсім по-бройґелівськи загорнулась і відкривала живий і свіжий, мов з-під здертої шкіри, пурпуровий підбій, — з останніх сил він потягнувся до неї, як не покликати, то бодай перехопити її погляд, подати їй звідси, з хреста, знак, що він тут, але вона його не бачила — хтось заслоняв його од неї плечима, і він ніяк не міг збагнути, як же то виходить, що він її бачить, а вона його ні, а може, подумав із правдивим жахом, Гельця також уже не живе?.. «Живе, живе», — розв'язно і якось ніби знехотя запевнив центуріон: лінькуватим голосом дядька, який каже худобі стояти спокійно, — Адріян придивився пильніше і отерп: під шинелею Гельця була щільно обвинута, просто на голе тіло, білим простирадлом у кривавих поцяпинах, — «Але ми ще зустрінемось?» — заблагав не знати в кого, хоч би й у центуріона, бо нічого вже не боявся, навіть почути заперечну відповідь, — «Зу-устрі-і-інетесь, — зловісно прогув той, мов у діжку, цим разом удаючи бойківську вимову, — мой, ще й як зустрінетесь…», — і, прицілившись, ударив Адріянові списом між ребра — з такою силою, що всі зірки з неба посипались додолу, і знову настала тьма.

А ще згодом грудний жіночий голос виразно промовив над самою його головою:

— Гарячка спадає, отче капеляне.

І другий, чоловічий, — м'який, як хода в повстяних капцях, але така, що й поночі не зіб'ється з шляху, — відказав стишено:

— Слава Господеві милосердному. Це вже не був сон.

Він одкрив очі, спробував поворушитися, і груди прошило тим самим болем, аж він засичав, та так і застиг — із виряченими очима, дослухаючись до пози, в якій не болить. Чоловік стояв у нього в ногах — не в реверенді, в цивільному, в костюмі, камізельці і при краватці, а жінка, здається, молода й дуже чорнява, нависала просто над ним, у тьмяному півсвітлі під блузою добре вирізнялися пишні подовгасті пагорбки її грудей, — як пара голубів, з несподівано ожилою цікавістю подумав він і розсердився — від цього, так недоречно вигулькнулого в голові порівняння, і від ще недоречнішого бажання ті голуби погладити, і від нездатности вільно рухатися, і від того, що майже одночасно подумалось — як же він, певно, заріс і засмердівся, як правдива лісова звірина, — бо чоловік навпроти, хоч і немолодий, із чималими залисинами на й без того великому опуклому чолі, стояв чисто виголений, при білому комірці, ще й кольонською водою від нього ніби повівало, і тим принизливіше було перед ним отак лежати, і все це були паскудні, гнилі думки, як болотяний кушир, що липне до голого тіла, і в усьому тому була винувата жінка, її близьке тепло й запах, і він розсердився вже цілком притомно: нащо вона тут?.. Ще й тому було прикро, що з тим чоловіком йому неясно в'язалося щось надзвичайно гарне — щось таке дорогоцінне й радісне, як у дитинстві сліпий дощ на галяві (рясний золотий капіж серед розсміяно-вмитої зелені, наскрізь протятий стовпами сонячного світла…), але що то таке гарне було, і зовсім же недавно, — того він, збитий з тропи жіночою присутністю, згадати вже не встиг — зате згадав зовсім іншу галявину і тепер таки прокинувся остаточно, забув і про біль, що підступно скував був грудну клітину: шляк то трафить, це ж скільки він тут прогнив у цій ямі, як куль соломи, а як же хлопці, що з ними стало?.. Вони йшли лісом — останнє, що він запам'ятав, були плями сонця на стовбурах сосон і квадратова спина зв'язківця, що йшов попереду, «Романа», — в доморобному однострої, підперезаному, замість шкіряного паска, вшитим у кілька сталок сукняним, — товариші кпили з нього, як завжди кпилять у підпіллю з добродушних мовчунів-безвідплатників: десь-то Роман добре на дівки пішов, що й паска позбувся! — «Роман» на те по-дядьківському, скупо всміхався, але, видно, діло своє знав справно, бо пасок паском, а ґвинтівку мав супергонорову, МР-44, ляля — не ґвинтівка, — на Адріянові розпити стримано відказав, що «позичив у сорок четвертому в одного есесмана», і це теж Адріянові сподобалось — те, як сказав, а що повстанець із хлопа справді досвідчений — старий вовк, — знати було і з того, як ішов по лісі: легко, сягнисто — і заразом безшумно, мов кіт, ані сучок під ногою не хрусне, ні ямка не чвякне, Адріян відразу оцінив цю перевагу природного селюка, котрий лісового життя не в Пласті на вакаціях учився, і старався й собі йти за ним так само спритно, підбадьорений його присутністю, — його-бо ще зночі канудило якимось недобрим передчуттям, все дратувало й валилося з рук, коли вирушали, обірвався опасок на планшетці, і тому він у душі радий був тій надійній квадратовій спині перед очима, мов навмисне закроєній підставлятися під багатопудові тягарі — переносити на собі мішки зі збіжжям, і овець узимку з кошари в тепло, ну, і ранених, авжеж, і ранених друзів так само, а що, може, неправда?.. Звісно, так прямо ніколи не думаєш, не кажеш собі приміряючись — мовляв, оцей-от, на випадок чого, мене раненого винесе або доб'є, — але без такої внутрішньої певности не остоїться жодна бойова одиниця: це той найпервісніший, грубий віск-сирець, яким гурт порізнених чоловічих «я» схвачується нерозривно докупи, як у щільник, тільки так і роблячись боївкою, роєм, чотою, сотнею, — а вже ідея, тобто та олива, що власне й творить армію, що пхає наперед і помножує сили в геометричній прогресії, так що, як на Волині в сорок п'ятому, большевики будуть гнати й класти своїх ганчір'яних солдатиків сотню за сотнею, аж поле невдовзі з жовтого зробиться сірим, та так і відступлять, не знаючи, що протистояв їм одним-однісінький рій УПА: менше сорока душ! — ідея, що б там не казали наші політвиховники, вона, наче дріжджі — піднімає лиш добре борошно, і ті хлопці, що прибували з Закерзоння й зі сміхом оповідали, як зі своїх шанців дражнили там дуетами, на два голоси, поляків перед боєм: «Антку, Антку, за цо сі бієш? — За ойца Сталі-і-іна!», — доки з тамтого боку котрийсь допечений до живого «антек» не витримував і не огризався: «Такі он мі ойцєц, як і тобє!» — і який там уже після цього міг бути бій, — ті хлопці, хоч які горді й свідомі того, за що б'ються, і тим непереможні, були все-таки й самі по собі отим добрим борошном, що з ним змішавшися, карком чуєш: і передній, і задній, і той, що зліва, і той, що справа, — то ніби продовження твого тіла, а всі ви разом — єдина плоть: армія свого народу, — ось це відчуття, затрачене вже від кількох років — відколи армія, розбившись на малі групи, перейшла в підпілля, — він знову звідав за квадратовою спиною «Романа», коли посувалися мокрим уранішнім лісом по незнайомому терену, йшли гусаком, їх було п'ятеро, трохи забагато, то той темновидий есбіст із проваленими щоками, «Стодоля», наполіг узяти з собою аж двох охоронців, стало б і одного! — і ніщо в ньому не обірвалось, не тенькнуло — не встигло! — коли «Роман» зненацька спинивсь як уритий, а наступної миті з-за кущів ударив кулемет, о Господи… Що там діялось потому?

Хто виніс його на собі, хто доволік до шпитальки (чомусь певен був, що — «Роман»), як узагалі до того дійшло, адже розвідка зголосила, що облави вже перейшли, як же вони отак впали просто на засідку, як сливка в компот?.. І в кого тепер розпитатися — чей-же не в того, кого ця грудаста чорнявка назвала отцем капеляном?..

Дві пари очей, чорні й сірі, світили до нього з півмороку вичікувальним блиском. Ну от, маєте собі, він опритомнів — живий, не журіться, живий. І злий, як усі чорти разом, — нічого в ньому, крім злого роздратування: так, ніби саме поновне впихання в реальність, із якої був випав, спричиняло щось схоже на подразнення, на сердитий душевний свербіж. Пся кість, коби ж хоч не цей біль у грудях, як на глум! — він, котрий завжди зневажав тілесну слабість, сприймав її за щось подібне на помилку в зле розв'язаній задачі, тепер мусить лежати на причі, мов спутаний, і думати, як би його встати до вітру!..

Священик легенько кахикнув — наче вивіряв свій голос на гучність, щоб не зразити недужого, — і всміхнувся несподівано щиро, розвидняючись цілим видом, усіма набіглими зморшками:

— Слава Україні, друже командир.

Він відповів на привітання — ледве зловивши при тому віддих і закашлявшись од несподіванки, аж у піт укинуло. Не був командиром, був організаційним референтом, але, зрештою, не мусили цього знати. Де він, до холери, є?!

— Мусите трохи в нас перебути, заки піддужчаєте. Я — «Ярослав», а це наша медсестра, «Рахеля»…