Чтение онлайн

І йому, дійсно, стало легше — не відразу, спершу було гаряче, темно й вогко, як і має бути в підземеллі, де владарює Цариця Змій, — вона була прекрасна всередині, еластична, туга змія, і йому знов було добре, дуже добре, невимовно добре — може, й справді, так не буває, і все це йому сниться?.. Його наче несло по збуруненому морю — тільки-но скочувався вділ із одної велетенської хвилі, мокрий і щасливий, як зараз же його забирало й підносило новим прибутним валом, вище й вище, до розпуки, до самого нестерпного вершечка, — і він прагнув лише, щоб це ніколи не кінчилося, і з кожною хвилею чувся дедалі дужчим, бо в ньому росло й укорінювалося нове почуття, те, яким може обдарувати чоловіка тільки жінка, й ніщо інше: радісний подив із себе самого, що він на таке здатен. Вгледівши ще раз вогняний контур замкненого струму, він, вже скотившись у видолинок між хвилями, подумав відсторонено, крізь вдоволений гул у цілому тілі: а якби мене вбили, я б цього так і не знав, — думка була явно чужа, вмовлена йому ззовні, і то не був його Голос, що беріг і провадив крізь небезпеки, — то був відбиток її слів, я тепер знаю, навіщо я лишилася жити,вкрапнутих у нього перед тим, як була вкрапувала йому мікстуру з піпетки: свідомість ввібрала й перетравила їх так само непомітно, як плоть вбирала й засвоювала її тілесні соки (досі він гадав, ніби лиш ними й обмінюються в коханні!), і сиґнал остороги зараз же й спалахнув у потьмареному мозкові, як ракета вночі над полем: вперше за роки підпілля він, «Звір», по-справжньому впустив у себе іншу людину.

І на тому все враз скінчилося — він повернувся до себе. Щастя висихало на ньому швидко-швидко, як на псові, на «Звіреві». Між лопаток холонув піт, і в утворенім, було, пробої його персонального муру, в ледве що наміченій зоні відкритости до іншої людини, якою вона є сама-по-собі, безвідносно до того, як служить справі, застигав і стягувався свіжий цемент.

А шляк би то трафив, таже з нього вже зовсім здоровенний жеребцюра, ич як розбасувався, то якої ж курчої мами тут висиджує — жирує собі з медсестричкою, як який капітан-красноармєєць на курорті, поки хлопці десь там гинуть, і встиду на нього нема?! Пся кість, от що значить розледащіти без діла!.. Ще не цілком твердими, розімлілими в суставах пальцями він став спішно защіпатися на всі ґудзики: те, що допіру відбулося між ним і цією жінкою, злипшись докупи з усіма попередніми подіями цього дня, стрімголов западалося в минуле, відвалювалось від його істоти глевкими пластовнями мокрої глини, — а вимащений глиною заступ, той самий, котрим лікар зі священиком копали нині яму для «Явора», стояв прислонений до стіни, між бочкою нафти й лантухом круп, і тхнув свіжою могилою. «Рахеля» мовчала — добра дівчина, таки недарма сподобалася йому: якби зараз щось попід руку вівкнула, він би не стримався, впоров би щось різке, потім чувся би винуватим… Але вона добра дівчина, дуже добра, видно, що давно в підпіллі: зайвих питань не ставить, — зате він мав тепер до неї питання, і не одне. Найперше: чому вона на нелеґальному становищі, чи їй би не відповідніше було влаштуватися тою ж медсестрою десь у районі, або й у Станиславові чи Львові, свої люди потрібні скрізь? Ні, заведено, як на допиті, відповідала вона, це неможливо, вона вже була раз леґалізована, в сорок п'ятому, минулого літа МҐБ її арештувало, — знали, що вона була в УПА, й доручили їй убити «Гайового». З тим вона й прийшла назад до «Гайового», все розказала, і її лишили в підпіллі. Он воно що. Він не став розпитувати далі — про решту говоритиме при оказії з «Гайовим», — чомусь спитав лиш, чи в ґебе її били. Ні, бити не били, тільки слідчий лаявся страшно, слідчий також був жид, їй це спочатку дуже дивне здавалося — що не німець грозить її запроторити до ляґру, а жид; все кричав на неї — ти же єврейка, как ти могла, блядь бєндєровская, у ніх што, нє такой…, как у нашіх парней?.. Вона затнулась, він змовчав. Було неприємно — ніби той слідчий утрутився між ними, якраз натрапивши на свіже слабке місце, і ця мить замішання якось остаточно впевнила його, що обом їм належиться чимшвидше затерти свою слабість, забути той розпачливий вибух природи, що був штовхнув їх одне до одного, — вирадирувати з пам'яти, як то мовилося в підпільницьких інструкціях: зайвого не пам'ятати. В крайньому разі, як робиться з найважливішими документами, вкласти в пляшку, залляти корка воском і закопати якнайглибше. Колись, як буде нагода, можна буде відкопати й подумати (ні секунди в це не вірив), — наразі ж він знову жив біжучою хвилиною. Пастка зупиненого часу, в яку було вкинуло його поранення, розімкнулася. Був здоровий.

…Уже провалюючись у себе на причі в сон, на вологому просмужку межи сном і явою — такому делікатному, як м'які ягнячі губи переповненої коханням жінки, — він скинувся од поштовху: був увесь іще в пушистій хмарі її дотику, що обволікала його тіло звідусюди, як бавовна Великодню писанку, тільки руки мав зв'язані за спиною, і якась необорна, вихрова сила втягувала його у відкриті двері чорного «опель-кадета», того самого, яким його колись везли на Пелчинську в ґестапо, — а «Рахеля» безпорадно простягала руки за ним услід, її обличчя біліло в місячному світлі, мов кружок овечого сиру, і він кричав їй, поки його волікло, одриваючи од землі: я — Адріян Ортинський! — і від цього свого крику вжахнувсь, спам'ятався, — з розбуханим серцем вихопився назад у реальну темряву криївки й відітхнув: слава Богу, — упритомнивши собі, що жодне з них двох так і не спитало в другого справжнього імени, ані «Рахеля» — його псевда…

І, остаточно заспокоєний, заснув — міцним, безтривожним сном здорового мужчини.

…Нарешті прийшов по нього «Стодоля», з охоронцем і ще одним хлопцем, з місцевих, — замірялися перекинути його кудись на дальше село, щоб відлежався та попив собі молочка десь на стриху в добрих господарів, але він відмовився, заявив, що цілком здужає й може хоч зараз ставати до праці. «Орко» потвердив, що прямої небезпеки вже дійсно немає — вистачить міняти перев'язку, а щодо приписів уздоровчого режиму, то, їй-бо, лікарю, ніщо так не покріплює чоловіка, як боротьба, й не ослабляє так, як вимушене безділля, хіба терапія не має брати під увагу також і цей чинник?.. Мусили признати йому рацію, він переміг — він завжди перемагав… А от про «Романа» «Стодоля» нічого не знав — ні до села на впізнання не привозили тіла, ні в районі цим разом не виставляли. «Роман» зник без сліда, розчинився в зелених запахах весняного лісу; зробився сном.

«Стодоля» сповістив йому, що ціле літо й осінь вони тепер будуть разом, прийшла штафета зі штабу: через великі втрати цієї весни — перелічив імена загиблих командирів, і Адріянові потемніло в очу, — відбулися значні переформування, тож їх обох переводять на зміцнення оголеного терену, — назвав псевдо нового окружного провідника, Адріян кивнув: знав його ще з часів осінньої кампанії сорок п'ятого, коли тамтой був сотенним. Праці матимуть повні руки, і буде з ними секретарка, «Дзвіня» — «моя наречена», майже офіційно ознайомив «Стодоля», гейби наперед застерігав: моє, не руш, — і Адріян знову кивнув, ховаючи посмішку: вітаю, друже. От уже ким як ким, а закоханим «Стодолю» собі жодним побитом не уявляв. Втім, що він про нього знав?.. Ну що ж, тепер буде нагода пізнатися ближче. А той, ніби прочитавши його думки, несподівано поліз у нагрудну кишеню маринарки, витяг із стертого на згинах паперового згортка невеличку знимку й простяг Адріянові, — на мить здалося: навіть обличчя йому, завжди сторожко стяте, з отим націленим наперед горбатим носом і гострим поглядом близько, як у вовка, посаджених очей, — зм'якло, освітилося зсередини, от-от усміхнеться: — То вона.

Але Адріян так і не побачив його усмішки, дарма що цікавий був, як може всміхатися закоханий «Стодоля». Хоча дуже можливо, що «Стодоля» таки всміхався, держав у руці знимку — і всміхався. Але Адріян того вже не бачив.

З фотографії на нього дивилася Гельця.

Привіт — привіт — ки-ицька моя, дай цьом… Ох. А чого ти такий якийсь… схарапуджений? Ах ти смішненя, та певно ж, що нормально, все нормально, Юрко мене довіз своєю машиною під самі двері, я ж тобі казала, і чого ото було переживати? (Яке дурняче слівце — «переживати» — і ніяк я його не відучу, а воно, між іншим, перехідне дієслово, «переживати» можна тільки «щось», наприклад війну або голод, а «за когось» можна — тривожитися, непокоїтися, журитися, потерпати, і ще з півсотні синонімів, але хто сьогодні вже так говорить?..) Плащ у шафу повісь — ммм, а що це так пахне?.. Йо-о-осип-на-кобилі, оце так так! — ми що, гостей чекаємо? Боже, очам не вірю, краса неземна, п'ятизірковий ресторан, та й годі, диви-диви, навіть квіти купив — ах ти ж моє сонечко, ти, ти таке моє-моє-моє… А покуштувати можна? Прямо зі сковорідки? Добре, соррі, хай буде «пательня», хоча найвидатніший український мислитель звався, завваж собі, таки Сковородою… Гаразд, гаразд, мовчу як миш, уже практіцскі стулила писка і йду мити руки. Чи, може, мені з такої романтичної оказії взяти душ? І напахтитися перед виходом до столу чимось шалено сексуальним? До речі, ти в курсі, що чоловіків найдужче збуджує запах ванілі, тобі не здається, що це свідчить про інфантильну фіксацію на маминих тістечках?

Чесно, я сама читала — ні, не про фіксацію, а про ваніль, про фіксацію, то вже я доперла власним потужним інтелектом… Мррр… А-дька! Інтелект не там… не в тому місці, навіть у жінки, пусти… Ведмежа мале… О'кей, добродію, раз вас так хвилюють розумні жінки, то візьму собі псевдонім — Дарина Пательня, а що, чим погано? І провадитиму колонку в якому-небудь «Женському журналі». Tiпa, про вічне. Тільки що ніхто там не знатиме, що таке «пательня»… Адька, одоробло ти одне ходиш, а шампуню ти що, так і не купив?!…К'янті? К'янті це ха-ра-шооо!.. (Як це по-чоловічому — врочисто піти по вино й забути заодно купити шампунь, якого другий день нема в хаті!) І непогане, видать, має бути к'янті, дві тисячі другого року — ах ти ж мій сомельє… Ну, зі свічками, це вже зайве, це ти вже витребенькуєшся, — «женських журналів» начитався? Пошукай-но в тій шухляді, там десь мала бути пачка салфеток непочата. Ага, розпакуй, будь ласка. Воно ложкою чи виделкою їсться? Адька, та давай уже швидше, я здихаю з голоду! Ах, ти свічником хотів похвалитися? А я, бач, і не вкурила, до чого то воно ті свічки, — ану-ко, дай глянути… Круто… Це що, мідь? Бронза, он як. А чим її відтирають — чи воно й мусить бути такий… малосольний відтінок? Тобто, не малосольний, а — як пліснява на квашеному огіркові, такий самий колір, правда ж? Супер. Класна цяцька. І яка важу-уча, слухай!.. Ні фіґа собі. О, згадала: в Лесі Українки в якомусь оповіданні баришня-компаньйонка розчереплює старій баронесі голову якраз бронзовим свічником! Якщо прицілитись і як слід метнути… Багатофункціональна штука. Ну добре, давай і свічки вже, для повноти картини… Чекай, я електрику погашу. Ум-гу… Тільки не для такої кухні, звичайно, — це добре для великого заміського дому, щоб стояло над каміном, на мармуровій полиці, чи в їдальні — посеред дубового столу з тенісний корт завбільшки, еге… Покупця вже маєш? І почім же така краса?.. Сип більше, я голодна… То це ми на ті гроші й бенкетуємо? Умм, смакота!.. Як, як — ноккі? Ньоккі? Карочє, ясно — галушки, тільки італійські — дякую, досить, більше не лий, а то мене натщесерце розвезе… Ням-ням… А, вони картопляні?.. Шпинат, сир, часничок, що ще? Розкішно — і все це ти сам зготував, власними руцями? Несамовито — Адька, ти просто щодня себе перевершуєш!.. А хто покупець — той твій товстий ховрах із поросячими очками? Та ні, він мені якраз сподобався — видно, що недурний дядько, і не без ґусту, все ж таки то певний показник — коли антикваріат купує, а не, як всі вони, курвам своїм — ансамблі з кордебалетом, чи що там ще… Телестудії, ну да. Що ж ти так зразу на мій кривавий мозоль… Ну, давай, — чін-чін! Нє, «прозіт» — це по-німецьки, а «чін-чін» по-італійськи, в нас же італійська вечеря! Ммм, який аромат — зразу чути, що живе вино, правда?..

(Тільки б мені не розревітися зараз, він такий милий, такий зайчик, я цього всього не заслужила, і нащо то, питається, так себе накручувати, не жінка, а якийсь увімкнений вібратор, прости Господи, — цілу дорогу протіпалася, як у розетку встромлена, а чого, спитати б?.. Ну, приснилося чоловікові, примарилося, — сон як сон, тільки й того, що там, де в мене була на плівці Влада, його підсвідомість підставила Довганівну, свою рідну, чи пак двоюрідну, тету Гелю, — звичайнісінька заміна об'єкта, незнайомого на знайомий, це значить усього лише, що і в сні він думає про мене, дослухається, де я і що в цей час роблю, моє сонечко, хлопчик мій золотий, зайчисько вухате —)

Адька, знаєш що?! В тебе вуха ворушаться, коли ти жуєш! їй-бо, ворушаться! Ану, зроби так ще…

Боже, який смішний! А от і неправда, не в усіх, — що, в мене теж, по-твоєму, ворушаться?! Не може бути, чекай, пусти, піду подивлюся в дзеркало…

(Чому я це забула, як могла забути й згадати щойно тепер: «Вадю», «Вадька» — так зверталася Влада до свого Вадима, звісно, не прилюдно, Боже борони, і не тоді, коли говорила про нього в третій особі, тут вона завжди була защіпнута на всі ґудзики, як вихованка шляхетського пансіону, жодних фамільярностей, тільки повне ім'я, і я, може, всього раз-другий і чула з її уст це домашнє звертання, коли воно вихопилось їй випадково, як буває, коли занадто нахилишся або ґудзик розщіпнеться, і присутні вгледять твою білизну, — здається, чи не тоді-таки, як вони вдвох були в мене в гостях, Вадим приніс пляшку «Курвуазьє», що її сам же й випив, а ми з Владою пили вино, і щось її було роздратувало, так, що вона на хвильку забулась і звернулась до Вадима як удома, без свідків, — «Вадю», — і щось при тому сказала гостре, різке, не лагідненько-але-твердо, як звичайно осаджує в товаристві жінка надміру підвеселілого чоловіка — напівжартом, щоб не порушити товариського конвенансу, — а без жодних уже конвенансів, так що присутні одводять очі, щоб не дивитися на вистромлену латку чужої білизни, а що інших присутніх, крім мене, при тому не було, то я просто не мала куди тих очей подіти і щось тоді була невлад підхихикнула, не пам'ятаю що, пам'ятаю тільки, що чулась незручно, — якби ми були самі, без Вадима, якби він вийшов до туалету або на балкон покурити, все, напевно ж, зараз-таки й з'ясувалось би, але Вадим сидів мов-скеля-непорушний, немовби його приґвинтили вкупі з кріслом до підлоги, як призначене для жертви ліжко в «Баскервільському псові», — сидів, мов спеціально приставлений із завданням ні на мить не лишити нас із Владою в штири оці, хоч би йому мав луснути сечовий міхур, і від цієї його монументально-погідної незворушности наше з Владою дамське щебетання, хоч би який у ньому міг закрастися дисонанс, якось саме собою оберталося на природний звуковий фон, на безневинний плюскіт хвильок об скелю, і, ясна річ, нічим тій скелі дошкулити не могло, — доти мені нечасто траплялося спостерігати зблизька чоловіків, наділених владою — великою владою, тою, яку дають великі гроші: згідно з усім моїм попереднім досвідом, чоловік, приведений коханкою до її подруги на оглядини, мав би по-півнячи розпустити хвоста, щосили демонструючи всі свої реальні й уявні принади, і я не відразу оцінила стратегічну перевагу Вадимової поведінки: намертво засівши при столі зі своїм коньяком і добродушно-поблажливою посмішкою бардадима, він забрав під повний контроль ту територію, на якій розгортались їхні з Владою стосунки, і так і не підпустив мене бодай краєм ока туди зазирнути, — просто б сказавши, обставив нас обох, і мене, і Владу, як дєвочок-малолєток. Може, вона саме це в ньому й любила — цю холодномисність професійного гравця, логіку шахіста, що соває людськими фігурами, а головне — жорстку при тому запрограмованість на результат, якої завжди хронічно бракує митцеві? Бо митець — він же навпаки, цілий час на манівці приречений, на плутання мислію по древу, він із головою тоне в сторонніх деталях, в подробицях туманного призначення, в кольорах і відтінках, у клаптиках трикотажу й уламках порцеляни, і тому перед людьми діла, з їхнім невідхильним-від-курсу «цілься, плі!» й зірваним у висліді джек-потом, неминуче почувається трохи як підліток перед дорослими — як і я тоді почувалася перед Вадимом, і Влада мусила так почуватись задовго до того, тільки їй здавалось, що це дуже класно, — нас-бо завжди тягне в іншому саме на той душевний вітамін, якого в нас самих у дефіциті… По суті, я ж так і не знаю, з чим тоді Владка до мене приходила: в чомусь вона вже мусила сумніватися, щось їй муляло, але всі п'ять годин, що вони в мене просиділи, ми сумлінно балакали виключно на громадсько-політичні теми — про Кучму і про Ґонґадзе, про переміни в уряді і закрутку гайок у нас на телебаченні, про Венеційське Б'єннале і як Україна і з ним примудрилась обкакатися, і яким завсвинофермою виставився при тому наш гуманітарний віце-прем'єр, — про все те, більш-менш, про що завжди говорять між собою українці, напівзнайомі й навіть геть незнайомі, невтомно дивуючись, як стрімко їхня дурнувата країна летить під укіс, і такі розмови завжди трохи нагадують мені той анекдот, де дядькам ламається в дорозі на ярмарок віз із кавунами, і дядьки очманіло стежать, як ті котяться з горба в яр, і коментують: бач, а рябий попереду… — отак і ми цілий вечір розорялися про те, що «рябий попереду», хоч і Владі, й мені, рикошетом від неї, щось таки за тим нерозв'язане муляло, щось, із чим вона, либонь, і привела до мене Вадима, потай сподіваючись на момент істини — на той полунощний збій механізму, коли в підігріві алкоголем і дружньою гутіркою в людей виникає потреба на часинку зняти своїх внутрішніх вартових, розпустити паси й стати собою, — тоді-то приходить пора звірянь, відкриваються шафи, висовуються шухлядки, випливають на поверхню роками приховувані секрети, освідчення в давній любові чи, навпаки, давній заздрості, приголомшливі історії, що про них ти не мала й гадки, весь час ходячи мимо, як повз лігво сплячого лева, сеанс триває недовго, по-відьомськи рахуючи — десь від перших до других півнів, але це пік кожної вечірки, її катарсис, без якого вона — що секс без оргазму, і власне такими моментами, як живими вузликами на нитці, й кріпиться дружба, і якби, наприклад, бідних недорік-американів хтось навчив не розходитися з гостей о десятій, а виждати ще з годинки дві-три, коли почнеться найцікавіше, вони могли б здорово заощадити на психоаналітиках… Влада з Вадимом пішли тоді від мене майже зразу по півночі, бо Вадимові, як виявилось, ледь не вдосвіта треба було летіти кудись до чорта в зуби, в якусь трубу, в Дніпропетровськ чи в Одесу, на неіснуючий нафтопровід Одеса-Броди, так що й хронометраж також, в остаточному підсумку виходило, виставив Вадим — цілу ситуацію виставив він і тримав під контролем від початку до кінця, пильнуючи, щоб не вкралося жодної послабухи, — всі вартові на стійці, всі паси застебнуті, і тільки йому одному нічого при тім не муляло, — звісно, як не рахувати переповненого сечового міхура, але, зрештою, за кожну перемогу треба ж чимсь і платити, а перемога була, як тепер розумію, чиста, з сухим рахунком, — коли назавтра Владка мені подзвонила, ніби для обміну враженнями, чи, як ми з нею казали, «на разбор польота», то все одно був уже інший день, і інші були на порядку денному справи, і якщо вона й справді замірялася чимось, не вельми бажаним для Вадима, зі мною поділитися, то відповідний момент для того вже проскочив, можна сказати — вилетів у трубу…)

Я йду, Адюська, секундочку, вже йду!.. Туш змиваю, щось мені в око впало… (…тому що як же можна сподіватися, ніби мужчина здатен замінити подругу, — глупо, та й не повинно так бути, хоча кожен мужчина в глибині душі переконаний якраз у протилежному: що, як тільки ти маєш його, то більше тобі вже нікого в світі не треба, і навіть якщо він ось такий зайчик і золотко, і щиро прагне тебе зрозуміти, бо він тебе любить, і ти його любиш — справді любиш, а не тільки трахатися з ним, — навіть тоді повного попадання, яке буває між жінками, все одно не буде ніколи, і він завжди, хоч трошечки, хоч і сам собі не зізнаючись, буде на нього заздрий, і тому, завжди й неминуче, любов це війна — любов це війна, звучить майже за Орвелом, любов це війна, тільки війна особлива — така, в якій переможець втрачає все… В гробу я бачила такі перемоги, от що я тепер тобі могла би сказати, Вадиме, «Вадька» — еге ж, він сам тепер вживає це ім'я, я чула його й від нього, тепер, коли вже нема кому на нього так казати, — коли він і сам бачив свою перемогу в гробу, в найпрямішому значенні слова, в дубовому з ручками, — і жодного нема тепер уже сенсу добивати лежачого…) За-а-раз!.. Ти що, не можеш почекати секунду, я ж нічого не чую, що ти там кажеш, ну що за звичка — перекрикуватися через хату, як на вигоні!.. (Скільки я йому вже робила зауваження, і все марно, це він перейняв у свого старого, той, як ми на зйомку приїздили, навіть до нас із оператором, чужих людей, із другої кімнати гукати не соромився, кожен чоловік із роками робиться подібний на свого батька, а я що ж, на маму роблюсь подібна?! Ох і не хотілось би… От Влада, та нітрохи не нагадувала свою матір, радше то Ніна Устимівна була в неї таким собі підстаркуватим дитям — усиновленим, і на додачу ще й вреднючим, Влада навіть Катруську з нею лишала рідко, тільки як уже іншого виходу не мала, — в принципі, вона дуже елеґантно з матір'ю вміла собі радити, на відміну від мене, — знала, на які кнопки натискати: тільки-но Ніна Устимівна заводила — з тим важким, глибоким сценічним зітханням, од якого в мене зразу починалася сверблячка по всьому тілу, — своєї улюбленої, про нашу з Владою гірку жіноцьку долю, себто про відсутність офіційно проштемпельованих чоловіків, — бо священним символом віри Н. У. завжди було «краще мертвий чоловік, ніж ніякого чоловіка», з доччиним розлученням вона так ніколи й не змирилася, Влада, розумниця, свого часу її поставила до відома тільки аж уже з загсу прийшовши: заощадила собі зайвих драм-із-валідолом, — отже тільки-но, за Владчиним виразом, «вступала віолончель», як Влада підносила брови й дуже поважно, з притиском, так само «віолончельно» казала: які чоловіки, мам, дай спокій, nous sommes les artistes! [16] — і чомусь французька мова тут щоразу діяла на Н. У., як на циркового коня ляск пужалном, — її вмить переклинювало, ціла постава мінялася на ґрандесячу, старорежимно-величну, ніби спохоплювалася жінка, що й вона ж із заводу «дружина художника» й мусить гідно нести це віками освячене звання; найсмішніше ж, що справжнє ім'я Н. У., за паспортом, не Ніна, а взагалі Нінель, анаграма від «Ленін», що свідчить аж ніяк не про шляхетне дитинство з французькими гувернантками, — та й які, к чорту, в 1930-ті в СРСР могли вже бути гувернантки! — а зовсім навпаки, про буремну молодість бабусі-комсомолки й дідуся-«двадцятип'ятитисячника», котрі, насмішкувато коментувала Владка, урили до Києва в 1933-му не інакше як добряче перед тим наброївши «на местах», і ще спасибі, додавала, що хоч Нінель, а не Сталіна, не Октябрина або ще який-небудь Звіздєц, що й не відхрестишся, — припускаю, що то якраз сувора школа Ніни-Нінель-Устимівни привчила Владу так добродушно, без зневаги, а швидше іронічно-поблажливо ставитися до породи «професійних дружин» — отих войовничих самиць зі знудженими овечими очима, що завше стримлять поруч, як вартові, норовлячи й собі, в стилі незабутньої Раїси Ґорбачової, авторитетно впасти в річ, коли говориш про справи з їхнім чоловіком, і кожним жестом і гримасою дають тобі до знаку твою безмежну нижчість, раз ти стоїш тут геть-таки зовсім без хлопа, мене від таких марусь щоразу підтіпує — якби не твій віп-мужлан, вказала б я тобі, убоїсько, де твоє місце! — а Владу вони тільки бавили, як екзотичний вид тварин, щось на кшталт білих носорогів, і немовби вона їх навіть у чомусь і жаліла, як тих-таки носорогів, що їх біла шкура робить легкою мішенню для всякого охочого…)

Телефон, зайче!.. Телефон, чуєш! Ось, осьде мобілка, держи — покинув у ванній, ще й рушником зверху прикрив…

(Що мені подобається, то це слухати, як він говорить по телефону, це так само, як дивитись на нього з вікна або у вуличній юрбі, коли він мене не бачить, і нишком усміхатись, самій до себе, — я навіть одного разу підслухала по паралельному майже цілу розмову, як радіоп'єсу, два чоловічі голоси, — якби той другий був жіночий, я б, звичайно, слухавку зараз же поклала, відрухово, бо то могло б виглядати негарно, наче підслуховування ревнивої баби абощо, але з чоловічим, це було направду класно — стежити, як на тлі того другого, басовитого бу-бу-бу, проростає, як промінь світла, його погідний стрункий голос, його пофоркуючий, як у лошати, смішок, так і хочеться погладити!.. — воно й завжди цікаво, бути свідком, як хлопці розмовляють між собою по-своєму, коли їх не сковує жіноча присутність та несвідома потреба подобатись: суто чоловіча розмова має інший ритм, швидший, аґресивніший, вони перекидаються репліками, мов школярі дружніми стусанами на великій перерві, не розмазуючи емоцій по поверхні, як ми, а держачи їх скупченими всередині фрази, як у кулаці, від чого ефект, коли слухати зі сторони, виходить все-таки трошки такий, ніби міряються силами: «Я з цим Капицею навіть у Крим їздив», — бубонів басок, теж, видно, в-минулому-житті-фізика, — «Краще б ти з якоюсь кобітою поїхав», — відповідав мій хлопчище, — «А вони мене всі в травні кидають!» — несподівано для мене весело пояснював той, — «Авітаміноз!» — вирішував мій, — «Мабуть — а до липня я не встигаю…» — в цьому місці я все-таки поклала трубку, мимоволі розсміявшись, потім він розповідав мені про того хлопця — однокурсника, з яким у кінці 1980-х ділили кімнату в общазі на Ломоносова, навпроти кухні, де в'єтнамські студенти щодня смажили оселедці пряного посолу, і хлопці висадили в себе в кімнаті вікно, щоб мати чим дихати, а взимку мусили завішувати його ватяною ковдрою, — в його розповіді це звучало страх потішно, наче якийсь особливо вдалий прикол, ясно було, що так тоді й сприймалось, а тепер однокурсник без роботи, лабораторію їхню закривають, із жінкою розійшовся, взагалі якось не має щастя до жінок, ну, це я вже й так зрозуміла, — він завжди найдокладнішим чином розповідає мені про своїх друзів, яких усе прибуває, список і досі ще не вичерпався, далебі незбагненно, як він потрапив їх стільки наростити, наче нікого за всеньке доросле життя так і не розгубив, — однокласників, і тих досі волочить за плечима, і неясно, як можна вміщати в себе таку юрбу людей, пам'ятати всі їхні родинні клопоти, проблеми з батьками, халепи на роботі, аборти й розлучення, і раз у раз когось вислуховувати, за когось дзвонити, допомагати їм із похоронними службами, з лікарнями й авторемонтними майстернями, я плутаюся в іменах, бо, один раз їх мені заочно представивши, він далі вже просто каже, так ніби не про його, а про тепер уже спільних наших знайомих мова: дзвонив Ігор, — котрий це Ігор, той, що лисіє? — на такі вияви моєї пам'ятливости він щоразу розвидняється, як сонечко з-за хмар: еге, той самий, — і йому, звичайно ж, і на гадку не спадає, що поріділому на вовну Ігореві, може, й не конче хотілося б, аби я, чи будь-яка інша кобіта в сексапільній віковій катеґорії, була втаємничена в принизливі того порідіння подробиці, але чоловік завжди, без сорома казка, здає коханій жінці своїх друзів з усіма тельбухами — з усіма їхніми лисинами, запоями, імпотенціями, подружніми зрадами, так, як жінка ніколи не здасть чоловікові подруги — просто з самоохорончого інстинкту не здасть, якщо, звісно, вона не повна дурепа, з елементарної охайности нашої котячої — тої самої, що спонукає сховати від його ока забруднену менструальною кров'ю салфетку, тайкома, щоб не бачив, повисмикувати на підборідді бридкі волоски, причепуритись і вилизати між лапками: все, що ти виставиш сьогодні йому напоказ відверто-непризвоїтого про свою подругу, завтра може спрацювати проти тебе самої, відкривши йому око на ті сторони жіночої натури, яких він, із притаманною чоловікам куцозорістю, доти взагалі не помічав і не знав, що існують, і тому жінки, в принципі, між собою куди солідарніші од чоловіків, скритніші щодо того, що їх об'єднує, — все, що я розповідаю йому про моїх товаришок, то вже певним чином відцензурована інформація — не без того, звичайно, щоб у висліді такої цензури товаришки трошки не пригасали, не оберталися на гроно придворних дам круг моєї королевистої особи, такий собі злитий водно квітник, прегарне тло, на якому тим показніше пописуюсь я сама, — надміру яскраві деталі, що можуть стягти на себе його увагу, підправляються, затіняються, і все виграшне освітлення спрямовується на мене-кохану, — але це зовсім інше, це нормальна наша бабська гра, всі ми в неї граємо, залюбки підігруємо так одна одній, коли треба: сьогодні ти королевою, завтра я, — в присутності Вадима я, звичайно, була Владі фрейліною, як і вона мені — коли я була з Ч., наприклад, а перед тим із Д., так що в цьому теж, коли вдуматися, можна добачити своєрідний прояв жіночої солідарности, хлопи цього не вміють, зараз кидаються наввипередки топтати перед тобою один одного, як самці за самичку, причому не з якоюсь конкретною метою — скажімо, відбити тебе у товариша, — а просто так, із чистого мистецтва, природа така… Все, він, здається, вже закінчив розмову, а в мене очі вже майже не червоні, не видно, що ревіла, — повіки, правда, припухли, але це, скажу, від того, що змивала косметику — холодною водою, ну да… О Господи, там на кухні вже, мабуть, досі все захололо…)