Чтение онлайн

Вони знов помовчали. Адріян тупо думав: що таке бідарка?.. Незнайоме слово ніби перегородило йому свідомість і заважало зрозуміти решту сказаного. А сам же «Карий»? Як він лишився живий?

— Мене вже не було тогді, — вів далі «Карий», відповідаючи на невимовлене питання, як то нерідко трапляється між людьми, що ділять одну криївку. — Дід, покойник, мене на станцію завіз, ще як із колгоспу коні на синдикат гнали, на мило… Пхнув у вагона нищечком, то так я з тими кіньми до Харкова й доїхав. Вони вже самі на ногах не стояли, позв'язувані були… їх і гнали зв'язаних… цугом…

Зненацька Адріянові свінуло абсолютною певністю — так часом буває уві сні, або коли сам собою приходить розв'язок трудної задачі:

— «Карий» — то був кінь? Ваш кінь?

І зараз же подумав, що не слід було цього питати.

Стрілець дивно бликнув на нього оком: здоровенний, чорний, бородатий — такими колись малювали розбійників у дитячих книжках. Покруч цигана з ведмедем. Адріян дивився на «Карого» й чув стукіт чи то серця, чи вагонних коліс: замучений, півживий підліток у кінському вагоні, шкури, ребра, ребра й кістки. Коні їхали на смерть. А хлопчик рятувався. — їх і в стайні колгоспній підв'язували, — повільно проказав «Карий»; здавалось, він посміхається отими своїми білими зубами. — Отак-о попругу пускали під черево — і підтягали… на бантині… А наш, поки ще в поле виганяли, то щовечора до нашого двору завертав. Стояв коло перелазу і в двір дивився. Знав, що заходить не можна… Мудрий був кінь. Я йому свій хліб виносив, а мати плакали… А в вагоні він мене признав, — «Карий» знову виплюнув неіснуючу тютюнову кришку й оскирився:

— Чуйш, признав мене Карий…

Тонко бриніла над вухом якась комашка.

— Він, як при пам'яті був, споминав, що в нього десь дівчина єсть, — раптом сказав «Карий», без жодного зв'язку з попереднім. Це прозвучало напівпитально, на пробу:

— Марічкою звати…

— Марічок у цих краях — по дві в кожній хаті, — буркнув Адріян, спересердя різкіше, ніж хотів. «Карий» зате кивнув мало не з сатисфакцією, наче тільки й чекав це почути. Наче почуте потверджувало якусь його власну теорію — наприклад, що все на світі є марнота марнот і ловлення вітру. А добрий із нього мусить бути вояк, подумав Адріян, добрий — і тривкий. Сердиті, ті переважно швидко спалюються. А цей мов запечений на жужіль; таких стає надовго. Вони ще помовчали. Та мить безсловесного порозуміння, що була поміж ними зайшла, минулася, й обоє це відчували. «Карий» підвівся першим:

— То ходім, чи що?..

Коли вони повернулися, «Явора» вже не було. Лишалося мертве тіло, що його ще треба було винести й поховати.

…Того дня Адріян нарешті належне доцінив «Ярослава». Без нього вони, либонь, зовсім зійшли би на пси — нерви в усіх зробилися до нічого, чи, як мовляв «Карий», «ні к чорту». Одслуживши парастас, священик зостався з ними на поминальну вечерю. Надворі рясно шумів дощ, поливаючи «Яворову» свіжу могилу, — ніби природу нарешті прорвало, і вона оплакувала хлопця, якого не могли оплакати ні дівчина, ні родина; Адріянові все вчувалося в цяпотінні води по бляшанках, підставлених під вентиляційні продухи, кілька настійно повторюваних нот того самого жалібного мотиву — «ніхто не запла-че, ні-і-і отець, ні мати», ре-ля-ре-мі-фа-а-мі, — і на серці шкребло, «лиш за мнов запла-чуть три дівча-ті», цього ще бракувало, думати, хто за тобою заплаче, коли й ти отак згинеш! — він знав, що й інші почуваються так само, що мимоволі закрадаються думки про неминучий кінець їхньої боротьби, так завжди буває, коли гине хтось із своїх: завжди хорониш частку себе самого, — але він не знав, як покласти цьому край. Аби щось робити, став носити й зливати дощову воду в діжку; «Рахеля» зварила молодої бараболі в мундирах, «Орко», всупереч забороні, розвів символічну криху спирту — пом'янути небіжчика. «Ярослав» оповів новини — в тамтому селі забрано цілу машину людей, бо не вписувалися до колгоспу, але на під'їзді до Р. хлопці одбили, є ранені; в другому «стрибки» влаштували засідку на «Гайового», три дні вартували у станичного в хаті, перепилися самогоном, стріляли по стелі, а «Гайовий» так і не з'явився, — «Ярослав» ніби вмисне розказував самі прості, буденні речі, що були цікаві всім, і «Явору» також, якби був живий, і виходило якось так, наче небіжчик нікуди не зник, а навпаки, щойно тепер, здихавшись тілесної муки, й може врешті вільно, без перешкод долучитися й послухати цікавого для себе, — і «Ярослав» оповідає, щоб зробити йому приємність. Таким самим рівним, м'яким мов шовк голосом він звертався до відлетілої душі вже навпростець — запрошуючи востаннє розділити з ними страву; вони помолилися, як ґречні діти в сільській хаті, де старший вийшов з-під батьківської стріхи й спізнав щось таке, до чого малим іще зась, — здав матуру або, може, вступив до війська… Рівно горіла свічка в куті, стукали ложки, пошморгували носи; очі сльозились — од випитого, од ситної картопляної пари, якою ласувала вкупі з усіма «Яворова» душа, і тіло поступово наливалося важким, погідним теплом, — «Ярослав» якось непомітно приручив «Яворову» смерть, зробив її ділом домашнім, звичайним і самозрозумілим, і похоронний тягар знявся сам собою: вони знов були одна родина, з «Явором» укупі. Адріян дивився на «Ярослава» з відвертим замилуванням; на великому, і ще побільшеному залисинами, мов із двох півкуль зліпленому, чолі священика блищали дрібні крапельки поту, і він раз до разу втирався хустинкою, яку тримав розкладеною на колінах замість серветки. Вибравши слушну хвилину, — коли розмова перестала бути загальною й розтеклася, як річка по мочарах, на кілька рукавів, — Адріян, спонукуваний, либонь, суто вояцьким рефлексом доповісти зверхникові про помічені на терені незрозумілі явища (незалежно від того, який військовий ступінь мав отець капелян, зараз його старшинство було безсумнівне й усіма мовчазно признане), розказав йому свій сон минулої ночі — про «Романа» в тісній колибі, «оце тут я живу», про його химерну просьбу — «засвіти мені свічку». «Ярослав» знав «Романа»; виглядало, що хлопець зник після тої самої сутички, в якій Адріяну прострелено груди.

— То значить, — сказав «Ярослав», — що ви були останнім, хто бачив його живого.

Адріян зрозумів — і немов у голові йому освітилося: зрозумів, що знав це від самого початку — «Роман» загинув, прикривши його собою. А «хати» вже, відай, не встигли йому хлопці справити, — енкаведисти забрали тіло. Як то він був сказав у тім сні — «скоро всі прийдуть»?..

— Я відправлю службу за спокій його душі, — провадив «Ярослав» своїм тихим і безвиразним, без жодної металевої нотки голосом — одначе так, ніби зводив фортечний мур. — Його душа саме переходить через митарства, то й не диво, що просить о поміч. Дякую, що сказали мені. Хай вас Бог благословить.

Адріян некліпно втупився в полум'я свічки. Перевантажений мозок викидав із себе, одну по одній, порізнені картинки минулого дня: посіріле обличчя «Рахелі» з загризеною губою, вода, що закипає в скриньці з інструментом… В «Ярославові» якраз і була оця владна м'якість води — води, що поглинає метал і гартує його собою до хірургічно чистого стану.

— Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа… Амінь. Тата — от кого він йому нагадував. Тата, від якого од самого сорок четвертого не мав вістки — відколи їх із мамою, з другим приходом совєтів, забрано до ешелону. «По правді кажу вам: хто за ймення Моє кине дім, чи братів, чи сестер, або батька, чи матір, чи діти, чи землі, — той багатокротно одержить…»Багатокротно, воістину так: бо не стрічав іще дому, де б нас не прийняли як рідних, і братів і сестер маю тисячі й тисячі, по всій Україні, і хто з нас не закриє собою брата свого?.. А яка славна усмішка була в «Романа» — стримана, наче лице відтавало спроквола… Відвернувшись у тінь, Адріян притьмом допив із горнятка рештки присмаченого спиртом узвару: хай думають, що очі йому з незвички звогчіли від алкогольного духу.

— Помоліться за моїх батьків, отче… За Михайла й Гортензію…

Вчувши, що Адріянів тато був парохом, «Ярослав» розпромінився, як дітвак, — навіть зморшки йому розгладилися. Став палко запевняти, що Адріяновому татові випала в Бога велика ласка: давати мирянам духовну потіху в найтяжчому терпінні — в ешелоні, в тюрмі, на засланні, — на такий допуст не кожного пастиря Бог признає гідним; багато в ці часи покликаних, а обраних, як завжди, мало… Щось за його словами вчувалося особисте, якась власна затаєна ураза. Адріян був іще повагався, чи не попросити його відслужити молебень також і за здоров'я Олени, але чомусь не посмів — самого цього імени витиснути з уст не наважився, мов боявся, що, затершись, як у натовпі, в довшому спискові невідомих Марій, Василів, Юрків і Стефанів, воно, вкупі з окремішністю, втратить і невразливість, підпаде законам їхньої смертности… «Ярослав» пішов у дощ першим, відмовившись від запропонованої лікарем плащ-палатки: «Вам потрібніша», — мав-бо ще зайти на лісничівку переказати сумну вістку, що операції вже не буде, — і аж тоді, як вони зосталися самі, «Орко», що засів разом із «Рахелею» сортувати на розкладених папірчиках принесені панотцем порошки, пояснив між ділом:

— Знаєте, наш отець сам був просився до ешелону… Аж двічі. Не пустили його.

— Хто? — не зрозумів був Адріян. Лікар стенув плечима:

— Таже церковна влада, що над ним… Владика не позволив, чи що, — я на тій ієрархії не дуже знаюся… Перший раз у тридцять дев'ятому, за перших большевиків іще, — тоді й сам Ексцеленція Шептицький хтів на муки піти, ніби щоб своєю смертю нас усіх викупити, тільки Папа йому не позволив… На нашого отця то таки подіяло, можете собі уявити: коли самому Шептицькому невільно, то де вже простому панотцеві… А за другим разом начебто в когось із тих… стиґматиків наших питався, перед самим відходом німців. Як стиґматик мав екстазу, ніби в транс такий упадав, говорив чужими голосами, то питали в нього — за рідних, про кого звістки нема, ну, й про справи також… Кажуть, навіть із Проводу приходили радитися. Я тоді ще студіював, то до того ставився скептично, думав, я один всі розуми поїв, знаєте, молоде — дурне… То вже потім набачився такого, що ніякими неврозами, ні гіпнозами не пояснити — чому, наприклад, ранений із газовою ґанґреною, мав би до ранку вмерти, а не вмирає? Лікар — то, бачте, лиш знаряддя… Інструмент у Божій руці. Одно тільки, що той інструмент справний має бути — не схиблятися, що? — піднявши нарешті голову, він жалібно осміхнувся, як череп зі слоїка з сулемою, і вмить показалося, який він змучений — не одноденною, а задавненою, хронічною втомою, котрої за раз не заспиш; смерть «Явора» видимо вдарила його ще й як свідчення його власної «несправности», й Адріян поняття не мав, що йому казати, — тут була якась незнана царина, де іґнорантові ліпше помовчати. Втрутилась «Рахеля»:

— Його просто пізно принесли, «Орку». Коби хоч днем раніше…

— Ми теж задовго длялися, — відмовив «Орко» досить різко — і повернувся до Адріяна, наче той тепер був головною оскаржувальною інстанцією: — А що я можу, коли навіть аналізу крови зробити не маємо як, я ж навіть не знаю, коли в нього почався піємічний процес! Все робимо навпомацки, ви би побачили, як наші дівчата сидять, сироваткою хлопцям рани вимочують — щоб пухленизна спала й можна було зобачити, що там діється!.. І ніхто в мене ще досі не вмирав!.. — пальнув із серцем — і замовк: засоромився. І дарма, подумав Адріян, бо на похвальбу це подобало найменше. І враз Адріян притерп: «Рахеля», підступившись, мовчки гладила «Орка» по голові — так господар заспокоює норовисте лоша: цить, цьоню, цить — ша, як мовляла сама «Рахеля»… «Орко» примкнув очі, вбираючи в себе її дотик. Невже між ними щось є, подумав Адріян із чудним холодком досади в грудях, — але, зрештою, чом би й ні, таж це було би таке зрозуміле, тільки як то він досі нічого не завважив? Відрухово роззирнувсь, не бажаючи бути одиноким свідком цій несподіваній інтимності, але хлопці вже поснули — а чи так лежали змучені, без охоти встрявати в старшинську розмову; вкінець розгубившись, бовкнув геть неделікатно («Карий» сказав би: як у попіл торохнув!):

— То як же там вийшло з тим стиґматиком?.. Хтось би подумав, цим нагадуванням він закликає лікаря до порядку. «Рахеля», втім, не відсторонилась — і далі стояла над «Орком», держала руку йому на потилиці. Може, це в них тільки терапія така, для втишення нервів? І зненацька Адріянові гостро запраглось, щоб вона так само поклала руку на голову йому, — він немов фізично відчув у себе на тім'ї її дотик, аж під шкіру сипнуло приском…

— Ано, трудно, — «Орко» розліпив почервонілі очі, судорожно скліпнув. — Казав панотець, що й питати нічого не мусив — лиш увійшов, тамтой уже знав, що панотець собі надумав, як большевики прийдуть, знов проситися до тюремного ешелону, і сказав йому: і не думай, маєш зостатися. Отоді отець врешті скорився — і пішов до УПА, капеляном… Ну, але ми з того добре вийшли, не? — він знову спробував скласти в усмішку потріскані губи. — Таки прецінь ліпше, що отець тут із нами, а не десь на Сибіру… Перепрошую, я не повинен був вам цього казати…

— Добре, коли в ешелоні є священик.

Це промовила «Рахеля» — ніби м'яко за щось докорила, й «Орко» знітивсь, заметушився руками по стільниці й заходився, як старанний учень, працьовито згортати увосьмеро вже складений учетверо папірчик… Адріян дивився на неї, немов бачив уперше. Стояла, безвладно звісивши кисті вдовж тулуба, виставивши всю себе напоказ, а промовлені нею слова тимчасом і далі незручно висіли в повітрі — як залишена без потиску рука. Що, властиво, вона хотіла тим сказати — і кому?