Чтение онлайн

— Дай спокій, — Вадим явно роздратований цим з'їздом з теми кудись на манівці. — Просто, інша епоха, то інші й замовлення були. А церква — то теж управлінська корпорація, і на той час, між іншим, найпотужніша… Дивись на це ширше, Дарино! Всі ж люди цим займаються, не тільки політики, — всі стараються зліпити з свого життя якусь леґенду, хоч би тільки для дітей і внуків. Просто, не в кожного є можливість робити це професійно — на те вже треба грошей…

…І знову сплеск, і знов я під водою… Чому мені ніколи не спадало на думку бачити це так, як він каже? Адьчин професор у «Купідоні», стара поетеса, що гордо трусила переді мною фарбованими кучерями, — невдахи, аматори, в яких просто не було грошей, і вони старались підкупити мене чим мали — поріділими кучерями, плітками, брехнями, облупленим блиском зношених фальшивих репутацій… І ще, і ще — юрби випадкових облич сиплються з пам'яти, як із прочинених дверцят переповненої шафи: начальники різних мастей, адміністратори, директори, князьки місцевого розливу, що ритуально вітали мене — телебачення приїхало! — в своїх кабінетах, кадр за кадром блікає в згадці, як на кінохроніці військового параду: ділові чоловічі костюми — сірий, темно-сірий, чорний у смужку, сірий у сосонку, — енергійно підводяться з-за столу, обкладеного гронами телефонів, мах — встали, мах — сіли, приймальна машенька вносить каву, один такий твід зі шкіряними латками на ліктях і досі мені надзвонює, запрошуючи повечеряти разом, — і, по недовгому вступі, кожен зводить мову на свій у-щось-там ґрандіозний внесок, надуває себе переді мною, як кульку, що от-от злетить у повітря, лови! — крутиться на всі боки вихилясом, демонструючи товар, бери! — а ще честолюбці, невизнані генії, винахідники вічних двигунів і жертви якихсь неймовірно-детективних інтриґ, котрі доривалися до мого бідного вуха з запевненнями, що саме їхня історія прославить мене на ввесь світ (порода, яка, на щастя, з поширенням інтернету дружно рвонула туди, як у дірку в пробитій дамбі), — Господи, скільки ж народу за роки роботи на ТБ обтанцьовувало мене звідусіль, як дикуни ідола, з бубнами, з криками, з квітами, з тостами, щоб я взялася ліпити з них тих уявних героїв, якими вони хотіли лишитися в пам'яті народній!.. Наче зірвані з орбіт якимсь гігантським вибухом електрони, всі ці люди, навіть коли їм вдавалося нагріти собі цілком пристойне житейське місце, цілий час тліли в таємному переконанні, що насправді те місце не їхнє, а їм чомусь належиться якесь інше, неймовірне й яскраве життя, яке їм чи то хтось одібрав, чи ніхто, крім них, іще не розгледів, — і тому треба апостола, пропаґандиста, скульптора від мас-медій, який допоможе виявити в нефоремнім місиві їхніх біографій обриси захованого шедевра і, стесавши все зайве, виставить на люди так, що всі ахнуть…

Вони роїлися круг мене завжди, ці відірвані електрони, що прагли стати симулякрами, тільки я сприймала їхню присутність як неминучі виробничі видатки — як зворотний бік Місяця, темну тінь, котру тягне за собою по життю всяка професія: от у журналістиці вона така, що вдієш… І тепер, коли центр рівноваги в мені самій пересунувся під Вадимовим натиском на ту другу, темну сторону, я вперше бачу крупним планом, зблизька, ЯК вони всі, ціла армія їх із Вадимом укупі, бачать собі журналістику — і виходить, що то не була тінь, а це й є моя професія, її суть, голе, тверде ядро, обтесане від усіх сторонніх нашарувань: реклама.

НЕ інформація. Не збір і поширення інформації, котра допомагає людям виробляти власний погляд на речі, як я досі вважала. (Студентам на журфаці, на питання, що було для мене зразком у журналістиці, незмінно казала, в здивовано-непорозумілі мордашки, — бо їх, бідачок, вчать на інших, гламурніших зразках: «Український вісник» Чорновола — хімічно чистішої журналістики не знаю!) А на ділі мої ефіри проходять по тому самому розряду, що й рекламні паузи: я — рекламщиця; я рекламую людей. Хтось рекламує пиво й прокладки з крильцями, а я рекламую людей. Ліплю з них красиво впаковані леґенди. Така спеціалізація.

От і всі діла, як каже Вадим.

Що-що?

Двадцять п'ять штук зелених, каже Вадим. На місяць. До кінця виборчої кампанії. І дивиться на мене, змруживши очі (якого вони в нього кольору?).

Значить, я дуже добре вмію рекламувати людей. І контролювати своє обличчя на камеру я також умію: на моєму обличчі він нічого не прочитає.

Здається, він трохи розчарований.

«Hotel California» добігає кінця: останні акорди. В голові дзвенить, аж м'язи відлунюють болем у цілому тілі. А всередині пустота: страх зник. Дивна річ — цей тайм, якщо порівнювати з тим першим, у шефовому кабінеті, я сприймаю непорівнянно спокійніше, — так, наче все це відбувається не зі мною. Мої реакції радше фізіологічні — біль, нудота, — але емоційно якісь вимкнені: мовби цілий тягар розмови взяло на себе тіло, а сама я в тому участи не беру. Як уві сні.

Стоп. В якому це сні так було?..

Пауза затягується (рекламна пауза, нічим не заповнена, екран горить порожняком, і чиїсь грошики вилітають в трубу, поки спливає проплачений ефірний час: ЦОК… ЦОК… ЦОК…).

— Що скажеш? — не витримує Вадим. Перший не витримує. Значить, я й справді дужча за нього. І Влада правильно це відчула, коли розмальовувала мене під «The Show Must Go On» на діву-войовницю, — інстинктивно правильно шукала в мені точку опори, якої потребувала, щоб визволитися з-під цього чоловіка, жаль, що я тоді виявилась такою квочкою, злякалася, замахала руками, закудкудакала: «я не така!»… Не впізнала, не розгледіла. Нічого не розгледіла, сховала голову в пісок: мені треба було, щоб у Влади Матусевич було «все гаразд» — задля мого власного душевного спокою. Я теж її зрадила; незгірше, ніж Вадим Ющенка. Втекла, дезертирувала. Покинула її саму.

Найдужче мені зараз хочеться спитати у Вадима, чи бачив він у її архіві ті знімки — ті, де ми з нею вдвох, я загримована по-відьмацькому, в стилістиці героїнь раннього Бунюеля, Влада з розмазаною через увесь рот кривавою помадою… Але я цього не спитаю: навіть якщо й бачив, він теж нічого там не розгледів. І нічого не зрозумів.

І я питаю зовсім інше — те, чого він найменше сподівається почути:

— А чому саме я, Вадиме?.. І він одводить очі.

— Чому ти вибрав саме мене?

(Ніжніше, підказує хтось ізбоку, — м'якше, інтимніше, менше металу в голосі…)

— За такі гроші можна купити будь-який найрозкрученіший фейс із національних каналів, — рокочу як віолончель чи бандура, сокровенним грудним тембром (атож, голос вирішує все, це відомо ще з казки про вовка й козенят, ковалю-ковалю, скуй мені голос, чим не передвиборча технологія?). — А моя програма не така вже й популярна, навіть не прайм-таймова, до топ-десятки я не належу…

— Тобі вірять, — просто відповідає він. Вирішив бути щирим. Добрий хід.

— А… Он що. Гарно це чути.

Пауза. (ЦОК… ЦОК… ЦОК… ЦОК…)

— І все? Це єдина причина?

— Ну, — він широко всміхається, найчарівнішою з своїх усмішок, — і, крім того, — ми ж свої люди, чи не так?..

Ми стали б «своїми людьми» — якби я погодилась. От чого йому треба: оце, нарешті, воно. І тоді не тільки шоу з торгівлі дівчатками зникло б між нами як тема — delete, delete. Тоді зникла б і Влада — така, якою я її пам'ятаю. Вадим би її в мене відкупив, разом з її смертю. Так, як уже відкупив у матері, — а тепер відкуповує в дитини.

Це справді круто. Ні, не просто круто — це супер, це блискуче, аж я знов ладна завмерти з роззявленим ротом і збитим подихом: на що б не був націлений чоловічий розум, на жінок він завжди діє так само невідпорно, як на чоловіків жіноча врода. Мої оплески, Вадиме Григоровичу. Як це він сказав — історію роблять гроші? Логічно, тоді й історію людського життя теж, — треба тільки правильно вибрати свідків. Купити правильних свідків, як у всякій порядній судовій справі. Бо всяка «сторі» — це на дев'яносто п'ять відсотків той, хто її розказує. І він знає, що я це знаю. І я знаю, що він знає, що я знаю…

На коротку мить мене перемикає, горло здушує спазмом, і я сліпну од ненависти до цього самовдоволеного обличчя з рожевими губами в білих морозивних заїдах, — алей ця ненависть теж якась наче не моя: я бачу її в собі зі сторони, мов фільмую на плівку… Так, а тепер мені треба перейти на його мову — я вмію цієї мови, я знаю, як вони говорять, ці люди:

— Я зрозуміла, Вадиме. А тепер дивися, що виходить. Кажеш, мені вірять. Якщо я погоджуся, після всіх цих ваших… цікавих експериментів певно одне — вірити мені перестануть. Навіть якщо я харакірі собі вчиню перед камерами, скажуть — заказуха. Героєм я нікого більше не зроблю, доведеться перекваліфіковуватись. Ти кажеш — зиск. Гаразд, рахуймо. Двадцять п'ять штук на місяць — скільки там у нас до виборів, півроку? О'кей, хай сім місяців. Двадцять п'ять на сім — сто сімдесят п'ять. Ти пропонуєш мені продати, — (отут я на секунду гублю темп: продати що? — мою країну, яку чужі спецслужби хочуть зіпхнути назад у ту яму, звідки вона й сама тринадцятий рік ніяк не вигребеться? мою подругу, чия смерть і на моїй совісті також, а пам'ять уже тільки на моїй?.. Ні, не годиться, не те, не той текст…): — продати свою професійну репутацію, — (о, отак краще!), — за сто сімдесят п'ять тисяч доларів? За ціну двокімнатної квартири на Печерську? Малувато буде, Вадиме. Я на неї, все-таки, десять років заробляла. А ти, як каже мій тесть, хочеш за гріш п'ятаків купити.

Тесть (Адьчин тато й справді так каже!) — це вже бонус, чисте мистецтво: ні про якого мого «тестя» Вадим не чув, і йому це прикро: прокол (значить, не така вже я й гола та беззахисна, хтось мене прикриває!). Усмішка так і лишилась на його лиці неприбрана й виглядає тепер неошатно, мов незастелена постіль. Він облизує свої пучняві губи, блукає зором по залу, мов щось пригадуючи, потім виймає з кишені мобілку, клацає кришкою: досі його телефон був вимкнений, он яка важлива була в нас розмова! — і нарешті відсвіжує свій усміх — цим разом до стану блідо-воскової спілости: