Чтение онлайн

— Згадав анекдот про Пляс-Піґаль… Бородатий, студентський ще.

— А… Про жінок, які не продаються, але це дуже дорого коштує? — я й собі всміхаюся: отже, набавляння ціни не буде, приємно мати справу з розумним чоловіком! — А ти як гадав? Так воно й є, глибока житейська мудрість… Знаєш, як іще кажуть — чесний журналіст продається один раз. Так от, це не той випадок, Вадиме.

— Жаль, — тільки й каже він. Щиро каже — йому справді жаль.

— І мені. І знаєш, чому?

— Чому? — луною відгукується він.

The Show Must Go On. В очах мені вже темніє од болю до жовтого смерку, і я вдивляюсь Вадимові в перенісся, тільки це перенісся й бачу перед собою, одну фіксовану точку, до якої стягується, мов підводною зйомкою викривлене, його лице, — голос Фредді Меркурі злітає в мені десь усередині, як випущений із темряви птах, осипаючи по жилах розбите скло, невидимі пензлики множаться по шкірі, лоскочучи скроні, щоки, повіки, — я бачу себе оком прихованої камери, і це Владина камера: клац-клац-клац, — я нерухомію писком, затамувавши подих, і чую, як різко гарнішаю: чую палахтіння вогню під шкірою, розгладжуються риси, наче в коханні, темніють, наливаючись кров'ю, губи, — Вадим єдиний глядач цього шоу, але я роблю це не для нього… Ковалю-ковалю, а тепер, як казала Влада, «вступає віолончель» — низький, грудний тембр, ні один мужик перед таким не встоїть:

— Чому? Та тому що вся ця затія, Вадиме, виглядає мені на ду-у-уже велику лажу…

— Аж так? — резонує перенісся.

— Угу, так. Не можуть ті твої московські гості бути добрими фахівцями. Сильно підозрюю, що з них тільки добрячі шахраї.

— Чому ти так думаєш? — скидається перенісся. Ага, боїться. Значить, його грошики теж у тому ділі є.

— Як тобі пояснити… — тепер моя черга грати йому перед носом посвяченістю в таємне знання, як фокусник ножами. — Є така штука — опір матеріалу. Всякий фахівець, — налягаю голосом на це слово, як тілом на замкнені двері, і чую, як двері заворожено подаються: «фахівець» у цій мові — магічне слово, предмет дикунської віри, елемент релігії, в якій світ складається з людей-богів, що ним правлять, людей-маси, що забезпечують богам безперебійну подачу амброзії, і ще «фахівців», серединки-наполовинку між жерцями й «корисними євреями», що тирлуються десь у запасниках, як тіні в Гадесі, в чеканні, коли боги їх звідти виймуть і наймуть для потрібних їм, богам, операцій, — позиція «фахівця» двоїста, з одного боку, він, звичайно, обслуга, «шестьорка» на підхваті, але з другого, заслуговує й на певну пошану, як усякий носій секретної інформації, котрою самі боги, за браком часу, оволодіти не можуть, а відтак має перед богами перевагу, якою хто його ще зна як може скористатися, і тому з «фахівцем» треба обережно, як у середньовіччі зі знахарями й ворожбитами, — «фахівця» треба слухати, особливо коли він перед чимось остерігає, і Вадим мене слухає, мій віолончельний глас струменить йому просто в розверзті уші: — Всякий фахівець і починається з моменту, коли він навчається відчувати опір матеріалу. Вміє оцінити межу його піддатности. Робота з матеріалом, це завжди угода, як із живою істотою, — от до цієї межі я тебе обпалюю, окисляю, переформовую, і ти мене слухаєшся. За умови, звісно, що я не намагаюся робити ножі зі скла, а чайники з паперу…

— Ближче до діла, — сопе Вадим.

— А ти подумай над тим, що я сказала.

Мова «фахівця», як і знахаря-ворожбита, має бути достатньо темною, щоб викликати повагу. Політтехнологія, як каже Вадим.

— Подумай, наскільки це все складніше, коли матеріалом є не цегла, а люди. Пауза. Сопіння. (ЦОК… ЦОК… ЦОК… ЦОК…) Я ніби відпрацьовую якийсь закладений у мене алґоритм — женуся вперед без вагань, без намислу, зі стрімкою, сновидною легкістю, кладучи кулі саме в ті місця, що відкриті для пострілу:

— Партачі вони, Вадиме. Твої «фахівці». Лялькарі, тандета. Підряджатись під таку ґрандіозну аферу — вигравати вибори в чужій країні методом масових пі-ар-акцій серед чужого населення, — це те саме, що обіцяти чайники з паперу: повний іґнор матеріалу. Непрофесійний, тупий, нахабний іґнор. А з матеріалом не можна так обходитися. Він тоді мстить.

Пауза. Сопіння. (ЦОК… ЦОК… ЦОК… ЦОК…)

— Він тоді вибухає. Або ламається.

(…Обличчя в фокусі — калатає всередині, як друге серце, — стягнене до перенісся, як у кривому дзеркалі, мигтить, двоїться…)

— Із людьми так само.

(ЦОК… ЦОК… ЦОК…)

— Ось це я й називаю реальністю. Те, що за межею піддатности. Люфт, якого не заміряєш, бо нам його не видно — хіба на п'ять відсотків…

— Рівно на п'ять? — булькає іронією: цифри на нього діють заспокійливо, з цифрами він на своїй території, в безпеці.

— П'ять відсотків — це така статистична похибка… при нещасливих випадках. Кажуть, у них завжди виживає на п'ять відсотків більше людей, ніж має бути за теорією ймовірности…

Обличчя навпроти лишається незворушним, тільки скліпує, як од подуву в вічі. Як вона з ним спала — в позі зверху? Він же мусить бути такий тяжкий, непідйомний — як ящик із динамітом…

— Будь обережний, Вадиме. Вклепають вони тебе в халепу, ті пацани.

І, цілком несподівано, я якось водномить розумію, що це правда. Що нічого в них не вийде. Ні чорта не вийде, скільки не напускатимуть туману. Це якась непояснима певність, дзвінка й непохитна, ніби варт було її тільки висловити, щоб вона відразу й з'явилася, мов її покликали, як отой «Сезам», що відчиняє печеру, — з'явилась і відвалила мені вхід, розганяючи наслання, і стало ясно, що інакше й бути не може: що все, напущене на мене Вадимом, то тільки душний, повзучий дим, болотяні випари схиблених мізків, куряча сліпота, яка вражає зір, роблячи для нього невидним власне все те, що непіддатне: чого не купиш і не з'їси, і як же можна з таким усіченим зором, маючи в лапах самі лиш каналізаційні потоки пливучих доларів, сподіватись підбити під себе цілу величезну, сповнену загадкового й ніким не обліченого життя країну, таж це просто збій матриці в чиїхось хворих головах, потьмарення ума, ні чорта в них не вийде!.. А от у чоловіка навпроти ніякої такої певности нема, ні в один бік, ні в другий, і я це бачу: він із головою полишений сам на себе, занурений, як у напущений власний сморід, у свої ж таки розрахунки, в яких боїться помилитись, і зараз обнюхує своїм чіпким умислом отриману від мене пересторогу, зважуючи, чи варт вона того, аби переписувати під неї наново ціле своє, вже раз складене, багатоходове рівняння, а чи можна нею знехтувати, зробивши їй «delete», але тоді доведеться вкупі з нею «ділітнути» й мене в ролі авторитетного джерела, а це вже трудніше — я все-таки «фахівець», і, скоро вже мені запропоновано певну суму, не можу бути просто так скреслена з рахунку: заручники власних грошей і витвореної ними гіперреальности, ці люди фізично неспроможні признати, що те, за що вони заплатили або навіть тільки готові заплатити, може виявитись абсолютно безвартісним, бо це означало б, що їх розвели як лохів, а такого з богами не може бути за визначенням, і чоловік навпроти мене в цій хвилині іскрить, як телеграфний дріт, — коротке замикання, коґнітивний дисонанс: йому треба прийняти одне з двох — або він крупно лоханувся зі мною, або має шанс значно крупніше лоханутись у тій грі, від якої я щойно відмовилась, — і це капець, глухий кут, в межах його системи така дилема не має розв'язку…

І ось тут я нарешті згадую, — ніби з-під тої картинки, котру держу в полі зору надлюдським зусиллям своєї гудучої голови, нарешті сама собою, легко й привільно вигулькує друга, котра цілий вечір і протискалась була з такими муками крізь мою багатостраждальну голову, — дежавю, впізнавання знайомого, обличчя зовсім інше, гостре, горбоносе й тонкогубе, витягнуте наперед, як вовчий писок із близько посадженими очима, але то не має значення, що воно інше, бо я вже знаю, д е я його бачила: велетенською темною масою, як кит на поверхню океану, спливає в пам'яті, виносячи на собі так довго намацуваний чоловічий образ, отой сон — той, що снився позаминулого тижня, в ту нашу з Адьом божевільну ніч, — ніч, яка ніколи не кінчалася, ніби ми прожили з ним за неї одну кілька життів, — тяглася й тяглася на межі межи сном і явою, мій коханий схоплювався, за кимось женучись, кричав, що мав убити зрадника, а я була його землею, вогкою, хляпаючою тьмою, що підтримувала його на плаву, не пам'ятаю, скільки разів ми кохалися, в мене вже не було сил, я була плазмою, я текла, він розплавив мене всю до найпотаємніших закамарків, я вмирала і все ніяк не могла вмерти, а потім нарешті сталося, і я навіч побачила і впізнала смерть, її вже колись раз звіданий білий спалах: тисяча прожекторів, наведених на мене водночас, або вибух сонця в чорній безодні космосу, як початок нової планети, — після такої ночі можна рік жити без сексу, недарма мені звідтоді другий тиждень не хочеться, ніколи досі такого не бувало, — ми ніби прочинили були тоді двері в якийсь засвіт, що обрушив на нас більше, ніж ми могли вмістити, і, крім нескінченної всенощної кохання, я запам'ятала ще тільки уривки наших розмов, коли ми лежали у відпливах знеможені, не рознімаючи обіймів, і знай лепетали одне одному навперебій як п'яні, стараючись хоч якось зачерпнути й затримати в словах те, що вже втікало назад за двері: нам снився один і той самий сон, множина спогадів скінченна, дівчинка в матроському костюмчику, тьотя Люся з мішком «западенського» борошна, дитячий «секрет», покинутий у дворі на Татарці, Адьчині записи на пачці «Davidoff» — про якусь кров у Києві, про жінок, що не покинуть родити, — проте все це були вже тільки слова, непроникні й пласкі, як накривки, а проблислий, було, за ними другий вимір уже сховався від нас, і хоч я теж собі на ранок старанно занотувала всі подробиці, які потрапила вдержати, цілість усе ж безнадійно й безповоротно розпалася, — і от вона виринає знов, показуючи, що нікуди не щезла, на один короткий проріз миті — у всій відновленій, тодішній обпікаючій різкості барв, ніби кадр стрімко наїжджає просто на мене — ніч, ліс, людські постаті, мов витяті з чорного паперу на тлі криваво-червоного багаття, і просто в фокусі — піймала! — витягнуте вперед, як вовчий писок, жорстке і штивне, не так вродливе, як владно притягальне своєю пластичною довершеністю чоловіче обличчя з умисне татаркувато-звуженими, так що годі розгледіти, якого вони кольору, очима, хтось збоку (жіночий голос) підказує мені ім'я: Михайло!.. — і в цьому єдиному проблимі — бо наступної миті гладінь океану знову змикається, й темна маса китячого тіла кане назад під воду, — я його впізнаю, впізнаю те, що вже знала, з тої самої ночі: це й є той чоловік, через якого загинула Геля, — так само, як Влада!

Ось про що вона мені хотіла оповісти в Адьчиному давньому сні, моя світлосяйна дівчинка, моя променистоока Геля Довганівна, — коли зайняла Владине місце за столиком у Пасажі. Вони знали, обидві, і Влада, й Геля, те, чого не знала я, вони обидві були однаково ошукані — і любили силу, яка вбиває життя, видаючи себе за ту, що ним керує.

І, щойно я встигаю це збагнути, все вже зникло. Залишається тільки побуряковілий Вадим у розхристаному піджаку й охлялій, як несвіжа рибина, фіолетовій краватці — сидить, розвернувши стільця боком, держить у пригорщі келиха з коньяком і сопе над ним так, ніби звідти от-от має щось вилупитись… От і все. І навіть голова мені, о чудо, більше не болить — як рукою зняло. І втоми я теж не чую, — хоч уже й пізно має бути достолиха, либонь, чи не перша доходить…

І я легенько-легенько, ніжно-ніжно, щоб не сполохати, натискаю, за його рекомендацією, на ту кнопку, яку він намагався в мене перекупити, — зараз він має бути чулий на такий натиск, зараз він незахищений, без звичайного свого дубового панцира:

— Вадиме, — я не питаю, я прошу: не прокурор — співучасниця: — Як усе-таки гадаєш — чому вона загинула?..

Він здригається, глипає на мене й тут-таки спускає очі.

— Не муч мене, Дарино. Я стільки про це передумав…

— Ви сварилися?..

Всупереч моїм побоюванням, він не ощиряється, не борониться, — занишк, як маленький хлопчик перед мамою, коли знає, що зробив шкоду. (Значить, я його таки налякала своїм попередженням; значить, є чого лякатися.)

— В тім-то й річ… Якби я тоді поїхав із нею… Чи хоч шофера послав…

А вона йому не дозволила. Може, навіть не сказала вже, куди їде. Може, вони вже не розмовляли як друзі, взагалі вже не розмовляли між собою, — в двоповерховій квартирі площею 400 кв. м досить місця, щоб не траплятись одне одному на очі, і вона вийшла з дому без усяких оголошень, без «цьом-па, за годину буду», — грюкнула, мов вистрелила, вхідними дверми, і це й був останній спогад, який вона йому по собі залишила: наступне їхнє побачення було вже в морзі.