Чтение онлайн

— Я гадав, бабця любила маму?..

— Де не любила — певно, що любила! — ображається він на мою нетямущість. — Але то одне до другого нічого не має. Хлопці собі своє, дівчата своє… Бабця доньки не мала, то Стефою тішилась, як своєю дитиною. А хлопець — то що іншого…

— А, он ти про що…

В голові мені вже трохи туманіє (спи, очко, спи, друге…), і я не зразу вкурюю, що тато говорить до мене зі свого часу, із квартири, де від мого дитинства майже нічого не змінилося, — хіба порохів побільшало та стерлась обшивка на меблях, — і де нема ні Юлічки, ні податкової, ні гнилих підстав і прокидів на бабло. І та реальність теж частина мене — і, бігме, не найгірша, і, щоб тримати її підклеєною до свого ментального «файлу», мені досить зараз віддати татові хід розмови й просто сунутися за течією, підхоплюючи обірвані кінці його думок: він обриває їх, бо для нього вони очевидні, і він думає, що й для мене також, — для нього я досі перебуваю в одній із ним реальності, де до хлопця існує пакет цілком певних, теж усім очевидних вимог. І найдивніше — я розумію, про що йому йдеться:

— Ну, бабця, звісно, свої стандарти мала…

«Наші хлопці» — от який був її стандарт. Щоразу, коли бабця Ліна так казала, було ясно, що мова не про нас із татом, а про зовсім інших «хлопців», до яких мені, а чого доброго, й татові, — як на пузі рачки. І таке саме враження лишали в мені ті срібнозубі діди, всі як один із однаково невгинною, штивною вояцькою виправою, які за дзядзьового життя часом збиралися в нас удома — сперечатися про Кіма Філбі, «кембриджську четвірку» та інші малозрозумілі для мене речі. Всі вони пройшли через тюрми й табори, але особливо їх при мені не згадували, взагалі якось не особливо згадували про минуле, — більше цікавились біжучою політикою й тим, коли розпадеться Совєцький Союз, я ж тоді більше цікавився дівчатками, музичними гуртами з польського ТБ, радіосхемами з журналу «Юный техник» та іншими земними радощами — і по-справжньому оцінити точність їхніх прогнозів зміг щойно тоді, коли Совєцький Союз таки розпався. Дивна річ, але діди не заговорили й після того. Вже аж із Лялюсиних розкопок я зміг дещо скласти докупи — й власним хлопським розумом допер, що бабця з дзядзьом аж до самого арешту, до 1948-го року теж мусили працювати на підпілля, тільки КҐБ про це ніколи не взнало: їх вивезли як членів родини, «за пособництво», «за Гелю», і зуби в них обох були кістяні — не повибивані на допитах. Срібнозубий ареопаг, що приходив до них, як, певно, колись ночами приходив і на Круп'ярську, мусив знати більше, але діди сходили в могилу, так і не зрадивши своїх таємниць. І коли вони казали «наші хлопці», то мали на увазі мертвих — тих, хто тоді загинув і кого вони постійно держали в умі, мов стояли перед ними на струнко, — і так і пронесли через ціле життя оту свою невгинну вояцьку виправу.

А я зростав в оточенні мертвих жінок — із надовго розлитою в мені підшкірною осторогою: що сказала б мама, якби зараз мене побачила?.. І тета Геля, в чомусь невловно подібна до мами (вони дві з роками якось злиплись мені водно), у великому й круглому, як дитячий слинявчик, білому комірці, дивилася на мене з бабціного бюрка. Із ажурної рамочки сорок першого року: фото було зроблене того самого дня, коли білий слинявчик прибув зі Швейцарії, де, як і я, вчився на фізика, до окупованого німцями Львова — «здобувати Україну». В жовтні 1990-го, в розпалі нашого страйку, бабця Ліна (вона тоді вже була в лікарні) передала мені зі Львова те фото — разом із дзядзьовим. Вийняла з рамочки, заклеїла в целофан і передала. А до кінця року не стало й її.

Якщо бабці й не вдалося виструнчити мене на вояка з незгинною поставою, їй зате вдалося інше: непомітно витіснити маму, таку, якою вона була, з моєї пам'яти, підмінивши її образом іншої жінки, — і навіть на мамину смерть навісити якийсь туманний ореол героїчности, позичений, як я втямив уже згодом, з іншого життя — і з іншої доби. Коли в домі вимовлялося «Стефа», всі на мить поштиво замовкали: малому мені здавалось — як перед подвигом. Я навіть сам собі придумав, сам повірив і в добрій вірі розповідав товаришам, ніби моя мама загинула на Говерлі, страхуючи новачків, котрі завдяки їй урятувалися (в тому поході всі, крім неї, врятувалися!): виходило героїчно, майже з тої самої шухляди, що «наші хлопці». Що смерть альпініста в горах нічого спеціально героїчного в собі не має і може свідчити хіба про те, що людину реально харило пісне і мляве життя в долині, ніхто ніколи вголос не казав. Бабця розпорядилася життям невістки на власний розсуд — так, як уважала за потрібне. Вийшло так, ніби бабціні мертві всмоктали в себе маму, як пилососом, розчинили її в собі. Зробили її для мене, вже назавжди, — нерозглядною. А мені тільки й лишили, що отой терпкий жаль до всіх дівчаток на світі — як до випадково залетілих у світ пташок, щомиті готових випурхнути геть у леда-прочинену кватирку.

(І ще мені лишилися сни. Атож, сни. Це теж моє, цього ніхто мені не зміг одібрати: здатність бачити уві сні те, чого не видно вдень, — це в мене від мами, це її спадок — дівчинки «не від цього світу», про яку я не маю більше чого розказати…)

Натомість тато, о третій ночі свіжий і бадьорий, як вранішній щиглик: збадьорений нагодою заповнити безсонну годину всіма спогадами, які його там на самоті розпирають, — про свою маму може говорити хоч до білого дня: навіть тепер, через тринадцять років по смерті, бабця Ліна зостається невичерпною. Невидимо присутньою четвертою фігурою в нашому родинному колі серед ночі, — де в світляному крузі від лампи біліє спорожніле чайне горнятко, а за стіною спить моя кохана: її теж привела до мене бабця Ліна. На тету Гелю, на того самого живця… З того світу привела. На дванадцятий рік по смерті.

І, між іншим, так воно й є.

Це вона тут головна. Це вона все зробила. Нас усіх зробила. Вона, бабця Ліна. Пані Ліна, як звали її сусідки. Поліна, Поленька — казали московські товарки по засланню. Моя рідна бабця, Аполлінарія Амброзїївна Довган-Ватаманюк, упокій, Господи, її душу. Всіх розставила по місцях. Оце жінка, здуріти.

Я вже на тій фазі, коли втоми не чуєш, бо взагалі не чуєш тіла (тільки зняти його зі стільця здається непомисленним трудом, легше тут і заснути!), — а голова починає працювати на мерехтючо-ввімкненій частоті, і всі думки і враження, змішавшись, мчать крізь неї суцільним вогняним потоком, якого не встигаєш квантувати, але це дивовижне відчуття, хмільне й летюче, як у марафонця на тридцятому кілометрі, — коли відкривається друге дихання і з бозна-яких закапелків мозку зі страшною силою пруть ендорфіни, — відчуття, задля якого, либонь, і альпіністи деруться на гору, — коли все, що досі було таким очевидним, аж зливалось тобі з пейзажем, враз спалахує, як при сході сонця, іно встигай дивуватись: і як це я досі не бачив, наскільки ми всі, вся наша родина, такі, якими ми є, виліплені бабцею Ліною — нею одною? Як ті Великодні паски, великі й маленькі, до яких вона нікому не дозволяла підступитись, — завжди сама вимішувала в кухні тісто, сама ліпила й саджала в духовку, а від нас вимагалося тільки ходити по хаті тихенько, не скакати й не гупати — щоб паски «не сіли»…

І звідкись я пам'ятаю цей подив (гордість, захват…) — від того, що рідна людина (жінка! слабка істота, як ти звик думати…) зненацька виростає тобі в очу до ґрандіозного масштабу, а ти стоїш як пень (ліс, сніг, ялинове віття…), і прешся з зачудування: як вона змогла? Така маленька… (Бабця мені головою до грудей діставала!)

— …той коричневий зошит, — дотирається мені до свідомості татів голос, — де вона собі нотатки до спогадів робила…

Цей легкий коґнітивний дисонанс мене нарешті прокидає:

— Коричневий зошит? — дивуюся майже притомно. — Бабцін? Отой, із криптограмами? Хіба він не темно-зелений, той зошит?

Я б був заприсягся, що темно-зелений. Як зараз його бачу: обкладинка смарагдово-трав'яного кольору, і всередині зо два десятки сторінок, змережаних загадковими скороченнями — наче шифром якоїсь упалої розвідки.

— Та що ти геть усе позабував! — сердиться тато. — Я ж вам показував, коли ви фільмувати приїжджали, — коричневий зошит, грубий, у коленкоровій обкладинці, он він у мене на бюрку лежить!..

Може, при переході з одного часу в інший відбувається щось на кшталт заломлення променів при переході в інше фізичне середовище — і старі предмети в нашій пам'яті змінюють форму й колір? (А звук? Що тоді відбувається зі звуком, із давно відлуналими голосами?..)

— До речі, — каже тато в слухавці, в своєму малометражному п'ятачку, осяяному бабцею Ліною, як світлом мертвої зірки: — Ти часом не пригадуєш собі нікого з її товаришів, хто мав ініціали «А. О.»?

— Я?

О Господи, що він собі думає — що ми з ним ровесники? Які ініціали, я їх і на ім'я, тих дідів, нікого не згадаю… Хоча, стоп, може, якщо сильно напружитися…

— «А — О», — виразно, по буквах повторює тато, як глухому. — Або ще — «Ад. Ор.»

— Ад. Ор.? — відлунюю тупо.

— Я певен, що це якесь ім'я, — хвалиться тато. — Два імені з її зошита я вже розшифрував: Кричевського — то дзядзів товариш був, у Норильську згинув, під час повстання, — і старого Банаха, лікаря, не пригадуєш його? Він до нас заходив, як ти ще малий був, із-під Самбора приїздив, — у Львові після заслання не дозволили йому прописатися…

(«А я хлопець з-під Самбора, батько вмерли, мати хвора, співаю, гуляю, як холєра…» — вистрілює мені в голові непристойним рядком, що його тут-таки перекриває автоматна черга, — га га, а що, псю мать, не вцілив?..)

— Не пам'ятаю я, тату…

— От і я не пам'ятаю! — розуміє він по-своєму. — А в мами не раз трапляється — то «А. О.», то «Ад. Ор.». Причім «Адор» без крапки, одним словом писано, виходить ніби як по-французькому — «же вуз адор», я вас обожнюю… Від «адорація». На псевдо не схоже, думаю, що таки ініціали, а нікого з такими ініціалами з їхнього товариства щось не пригадую. І хто б то міг бути так зашифрований?