Чтение онлайн

Між тим залишки фронту ломились і розсипались у пух і прах. Не було ніякого Карпатенваль (оборонна лінія Карпат), програвши на Україні, німецькі війська місце за місцем і лінія за лінією кривавились і відступали. У березні після шеститижневої облоги і вуличних боїв упав Будапешт, потім Братислава і тоді прийшла черга на Відень. На Заході сполучені сили аліянтів дійшли до меж Німеччини після тяжких змагань у північно-східній Франції. Але через радіо все ще було чути голос Гітлера, що обіцяв перемогу завдяки новим родам озброєнь. Газети ще якийсь час писали про успіхи ракетних бомб, але згодом і про те замовкли.

Покликали фольксштурм: дідів шістдесятирічних і дітей та людей, що досі не належали до війська. Теж усім тим Шнайдерам і Шумахам стала загрожувати військова повинність. Шумах порадив собі дуже просто: одного дня сказав: «їх шайсе ауф аллес» [43] украв вельосипед у одного з наших робітників, до речі теж украдений у німця, і примостивши на нього свою товстячку жінку та мішок харчів, поїхав, куди очі бачили. Робітники посміялись та залишились без «керівника». Ще одна зміна настала в фірмі Шнайдер, що мала приємний посмак сенсації. Коли Відень був уже безпосередньо під загрозою, милий пан Клепетаж взяв оцю валізку свого шефа, що як розказували, були в ній брил’янти, отже валізку в одну руку, секретарку, спільну з шефом, другою рукою і поїхав до Відня. Назустріч бурі поїхав той смільчак. Як казали був то жид і ще й комуніст. Та чеське прізвище і вигляд якось про те не говорили. Коли ми ходили домагатись права на хату в Іннсбруку на сходах у ляндратамті я розказувала йому, як живеться під більшовиками, слухав він про те з зацікавленням, але й з недовірою. Його вчинок он такий був за найліпший доказ, що моя «лжепропаганда» не мала на нього впливу. Правда, з валізкою брил’янтів і любою дівчиною кожен режим не такий поганий, може й комунізм можна б витримати. Ну, раз таке сталось і шеф відболів втрату таких ціннощів — як вірний помічник, вірна секретарка та ще й валізка брил’янтів до того, то й фірма мусіла погодитись з таким станом. Все ж робітники мали з чого тішитись при своїй тяжкій праці.

Такі ластівки літали в квітні на тлі гарного альпійського краєвиду. Алеж вже 7 квітня упав Відень, разом з тим зростав хаос і розтіч.

Сполохи стали щораз частіші, і праворуч і ліворуч від нас гули вибухи бомб. Раз били Іннсбрук, то знову Ляндек, чи залізничний шлях по дорозі. Наприкінці прийшла черга на високий шлях горами через Зефельд до баварської границі, цю прегарну Міттенвальдбан. Тоді з нашої долини ми бачили й чули ціле пекло й бачили цілу сцену жахливого знищення. На горах тоді горіли пожарища, й ще пізно вночі вибухали тривалої дії бомби. Діялось це все майже за нашою спиною, тільки на висоті понад тисячу метрів на горах, куди й вела ця залізниця. Перекидається вона з гори на гору високими віядуктами, щоб зараз же зникнути внутрі гори в довгих і глибоких тунелях. Прегарний туристичний шлях з Іннсбруку до Ґарміш-Партенкірхен, місця світових зимових спортів і олімпіяд.

У нас по долині садили кукурудзу. В нагріті поля втикали її приладдям, яке я називала «панцер-фавст» бо так і виглядали оці довбеньки на жердках. Маруся садила кукурудзу, до неї підходив Петька і запитував — садиш? Та чи будеш ти їсти її? — Маруся знизувала плечима, позирала на баверів та й казала: от, мабуть що не буду та садити треба. А селянин як на цілому світі йшов за кіньми, покрикуючи та посмоктуючи люльку.

На Гогемунді й Мемінґ ще падав свіжий сніг, але на її збочах між темними вічнозеленими соснами зеленіли ніжно берізки і де-не-де модрини. Їхня препишна зелена чуприна була така гарна тепер, як і восени, коли вона палахкотить золотом і червінню серед темної зелені шпилькових лісів.

Гогемунду ненавиділа я. За те, що бовваніла непролазним масивом перед моїми вікнами і не допускала до них світла і не дозволяла бачити світ. Вона замикала кругозір так щільно, що здавалось наче б становила між світом і цим «флєком» тут, мур через який не можна пройти. Її вершки висіли сірим пустим камінням понад оцією нашою дірою, і здавалось, крига впаде на неї і роздавить. Ах, здавалось, що не стало світу і що тут і прийдеться погибати, що одного дня тільки клацне замок і кліщі здавлять та розторощать село в Інновій долині.

День і ніч душила вона мене, і я мріяла про світ. Не раз сидячи при столі я примикала очі й дивилась поза неї, чи через неї. Бачила міста, рух, життя і світ, на якому я є тим, чим була досі, а не отим останнім нулем, що в нього дні не мають ні значення, ні рахунку. Я бачила Львів, моє рідне місто, його посірілі від старости доми, його вулиці й будинки. Площа Пруса лежала під стрункими ясенями й на неї вбігали три важливі дороги. Он будинок, в якому я жила. Лікарська таблиця на брамі, над нею балкон який тонув серед моїх квіток. Зараз же ввійду на сходи, подзвоню, і мені на зустріч вийде Зося і мій гарний котик, мій Бицьо. В ждальні сидять хворі, я за столом у приймальній і там години праці, там моє життя. Скільки скарг, скільки страждань, скільки життєвих ускладнень вони приносили до мене одної! Я слухала й розуміла їх та, знімаючи вантаж, що давив їх, допомагала гоїти їхні фізичні й моральні терпіння.

Гей, де ж я забарилася так довго?! Вакації й вакації, мандри без надії, без виглядів на поворот. Будь вони прокляті порожні дні, без змісту, без потреби жити й бути потрібною комусь! О, ці мандри порожними днями без завтра!

Але Гогемунда позіхала своїм розкритим ротом на самім своїм вершку. Бувало, хмари впадуть низько на її збочі, тоді я дивлюсь на їхню білу чи сіру габу. І я мріяла: вони швидко розплинуться, оці тумани й на місці цього чорного боввану розкриється простір. Безмежний осяйний, п’янливий неозорою даллю, роззолочений сонцем. Він зливатиметься край кругозору, з синявою неба й простору і співатиме переможну пісню свободи й безкраю.

Я, що не любила низин, мріяла про них і тужила за ними. У тих хмарних занавісах я бачила міражі: Янівський став синьо-срібний, що хвилював дрібними брижками і грався легкою хвилею, колишучись між комишем порослими берегами. Потім моя думка летіла до Яворова, на той другий став, що співав увечорі жаб’ячі концерти, а простір і ліс розказував на його берегах казки, яким не здійснитись ніколи.

І мені здавалось, що я припала б до підніжжя оцієї Гогемунди-гори іі плакала й плакала б і била б кулаками об її тверді, старечі груди і скаржилась би їй на лиху долю. І хоч так часто я це й робила, гора стояла німа й глуха та пустельна.

Щойно коли на її луках я найшла оці чарівні альпійські квіточки, я трохи примирилась з нею. Я навчилась тулитися в рясах її широкої спідниці і, задивившись на їхні тірольські гапти, забувати потроху лихо життя.

Оця гора, мов баба розложиста, гордовита. Яка вона з себе і як одягається оця кремезна тиролька?

Обличчя її все пооране, в зморшках. Порили його негоди, пошмагали вихори буйні й покарбували люті бурі-сніговії. Розоране глибокими борознами, тяжкі повіки її очей так і нависли на лице. Товстий посірілий підборідок — рапавий від бородавок та щілин, що від віків загосподарились на ньому.

На голову Гагемунда накладає собі майже завжди білу пухку хустку снігову. Льодовими торочками вона пишається зимою. Інколи, вліті гора-баба замість снігово-льодової хусти накладає крисатого тирольського капелюха з великими білими струсиними перами і тюлями снігових хмар. Вони спадають на її шию, і тоді Баба має снігову кризу, як тиролька при каптанику. Алеж вона рідко показується вам в цьому уборі, хмари бо закутують її зовсім і з них падуть сніги-дощі. Баба одягнула свій дощовик, веттер-мантель і вся зникла-закрилася та пірнула в холодну негоду.

Сорочка в Баби біла, морщена довкола глибокого викрою кругом шиї. Хустина-бузентух стидливо прикриває груди. Вона ціла гаптована дрібнесенькими квіточками. Вони такі малюсінькі, такі дрібнесенькі, як мачок. Це білі снігові проліски, білі й жовті кашки, що ледве відстають від каміння. Це цілі мурави льодового гвоздика, що рожевіє на скелях та вливається в щілини, між каміння. Чи взяв він своєї червіні від заходячого сонця? Поміж ті рожево-біло-жовті гапти потрапляє маціцька синя генціяна. Вона взяла свою синьку від неба і голубої далі і білий хрестик в чашечці — льодовий кришталик.