Чтение онлайн

Що до дирекції фабрики: Пішль уже в останні дні покинув фабрику, чуючи звідусіль погрози й сховався в своєму «яґдгавзі» [48] коло Імсту, в горах. Гофман залишився до кінця. Він і його помічники організували роздачу. З якими почуваннями — не знаю.

Я прийшла на часинку подивитись. Стала біля мого приятеля на брамі, дивилась на подвір’я й магазини і думала — як швидко все кінчиться. Нагадувала, скільки боротьби й болю і пониження я зазнала тут за такий короткий час, і дивилась на дівчат. Були зайняті, бігли швидко, обвантажені, жодна й не здоровкалась до мене.

Над брамою головного корпусу надщерблена п’ятираменна зоря, як з першого дня, дивилась на мене призирливо й насмішливо. Тепер я дивилась на неї з запитом і ненавистю.

Інші фабрики якось забезпечились, від такого господарювання натовпу. Шіндлер позамикав брами, виставив варту, а швайцарський білий хрест стримував кожного. Тож ніхто й не пробував напасти. Не чіпав теж ніхто і Найнерової фабрики взуття, хоч і він був партійний. Видимо Пішль тішився найбільшою кількістю ворогів. Таки цю фабрику місцева влада видала сама на грабіж людності.

В той же час по склепах відбувався легальний і організований випродаж: тут давали хліб, там на особу 1 кілограм рижу, якого ми не бачили за час війни. Десь там давали по одному-двоє яєць чи трохи муки. На все були черги і все йшло організовано, штемпелюючи картки чи гавзгальтпас. Дещо з того потім навіть відраховано. Все ж трохи харчів люди призбирали на перші дні. Та за всім треба було стати в чергу й треба було мати більше людей: одного, щоб став тут, другого — там.

У ті, останні дні, літаки вже не літали, тож народ гуляв без страху перед небезпекою з повітря. В горах гуділи гармати, часом було чути стрілянину з автоматичної зброї. В напрямі Лермосу в небо знімались клуби диму.

Та воєнними діями в ті дні громадянин не цікавився. Він мав щось досі не переживане. Було не те, що в нас: скільки разів змінювався режим, грабовано фабрики і магазини. Тіроль жив спокійно й здалеку від воєн, сидячи собі спокійно за своїми горами. Війну він бачив ще за Наполеона. Щасливий край, щасливий нарід! І тепер війни не зазнав. Може від того нарід такий черствий і егоїстичний, що лиха не знав, ніколи не мусів іти під чужі плоти проситися до хати.

Такі то були історичні дні флєку — Тельфсу. Над ним, як і завжди, стриміли два високани: Гохедер і Гогемунда й купалась в хмарах. Внизу ішов дощ, але на верхах була сніговія. Там таємне царство, замкнене для себе, жило своїм життям і боролось з своїми бурями та негодами.

Потоп вогню й заліза прибував, посувався щораз далі. У вибухах бомб, в руїнах міст, глибоких вирвах клекотіли буруни й заливали людей та їхні житла. Байдуже, чи вони були пишними дворищами, чи землянками й руїнами, в яких гніздилися бездомні. Його хвилі вливалися зі сходу й заходу, а навіть з полудня й швидко затоплювали Німеччину, а з нею й Австрію. Всім стало ясно, що наступила поразка Німеччини невідклична й цілковита.

Тож коли впав Нюрнберг, потім після незначного бою над Лехом в Авґсбурзі, черга стала наближатися до нас. Ще по дорозі був Мюнхен — ідеологічна столиця гітлерофашизму, і всі думали, що його боронитимуть. Страшні й численні налети зробили з міста купу каміння.

Тіроль-Форальберґ був останнім місцем, останнім клаптиком землі. Зі сходу йшли большевики, з заходу аліянти і з півдня т. зв. південна армія. З непевною тривогою ми роздумували, хто прийде. Дехто доказував на мапі, що — одні, інші, що — другі. Боялись большевиків, ми не без журби думали про французів, з якими йшли поляки, яких прихильність до комунізму ми вже знали. Усі мріяли тільки про американців. Все ж на той випадок, якби мав прийти хтось інший, люди будували нереальні пляни — чи то йти в партизани на Гогемунду, чи пішком продиратись через її пасмо та втікати до Баварії. Щоб прослідити такі можливості, Роман поїхав велосипедом через Лермос, на стрімких серпентинах там потовкся, під Ґармішем мало життям не заплатив, попавши в бомбардування та вернувся іншим шляхом на Льойташ. Як він доповідав — усюди на просмиках лежали глибокі сніги, й дороги були дуже тяжкі й стрімкі.

Упав Мюнхен без опору. Тіроль готувався до «відсічі». Усякі там Іннсбруцькі кацики накликували народ боротись до останку. Та тірольці й не думали. Вже й до того часу діяло т. зв. «відерштандебевегунг» [49] , що унеможливлювало оборону та нищення важливих об’єктів і мабуть співдіяло з аліянтами. Австрієць, а зокрема тіролець, ненавидів німців. Прусак, Піфке — це образливі назви, якими їх обкидали завжди. Німцеві й харчів не продав і хати не хотів йому відчинити. Як чужинцеві, інколи ще гірше. Обидва ці, будь-що-будь німецькі краї, не могли зжитись і мабуть ніколи не зможуть. З ними справа значно гірша, ніж із нами: галичанами й наддінпрянцями.

Коли на нас прийшла черга, настали тривожні дні й ночі. Отже, спершу повітряні дії. Маси літаків бомбардували шляхи й дороги. Мости, станції були першими об’єктами бомбардування. В той час і в нас бомбардували міст і залізницю, та безуспішно. Того дня воно застало нас зовсім нагло в хаті й ми перебули в пивниці, але Філько, що якраз пішов до коваля близько залізниці, лежав у рові й переживав сумнівної приємности враження, коли бомби падали поблизу нього. На щастя найближчі не вибухнули.

Другий наліт застав нас у лісі, і ми бачили, як літак знизився й кидав бомби. Та було їх усього дві чи три.

І ще прийшли пекельні дні. Літаки були всюди і стріляли з усіх родів зброї, сікли з машинових карабінів, стріляли гарматами з «бордваффен» [50] , кидали бомби. То вже робило враження справжнього фронту. Після того союзні війська підійшли до наших гір з півночі.

Тірольці вивісили білі прапори. В місті було трохи паніки. Що хвилини хтось прибігав і заповідав, що зараз увійдуть в місто американці. Між тим там було повно німецького війська, і ми знали, що воно готувалось до оборони. Та це готування не було поважне. Ми не бачили ніде, щоб робили окопи, копали рови. Одначе глухі вісті несли, що в лісах напроти…

Білі прапори на хатах виглядали трохи смішно, бо то цивільне населення піддавалося не питаючись війська, вивішуючи простирала чи навіть частини білизни. Все ж у горах лунала гарматня стрілянина, але ми не могли зорієнтуватися, на північнім сході то, чи на заході. Потім прийшла тривожна ніч, глуха й зловорожа. Ще звечора військо, що стояло в нас у хаті, виїхало кудись. Містечко було порожнє, міст підмінований.

Удосвіта збудили нас часті крісові постріли. Тірольці знищили вночі міни, й міст був цілий. Біля сьомої години ввійшли до містечка перші американські стежі. Ми були настільки необережні, що вибігли на вулицю дивитися. Зараз же ресторан «Цур Гогемунде» зірвав свастику, і на брамі хитрі господарі прикріпили американський прапорець. Згодом стовплений народ, надивившись і натішившись — була то здебільша чужинецька публіка — мусів поховатися, бо з Пфафенгофен залунала гарматна і крісова стрілянина. Там у лісі, під Едером, окопались СС-и, стріляли на дорогу й шлях над Інном.

День був хвилюючий і неспокійний, гомін бою раз стихав, то знову кріпшав. Тому, що наша хата стояла на краю села, при безпосередньо обстрілюваному шляху, я хвилювалась і пропонувала тікати на оселю, що лежала осторонь шляхів. Туди ми й пішли обоє з Фільком. На оселі було тихо й безпечно, але наш прохід лісом був дурний, і міг коштувати нам дорого, бо на цей відтинок була звернена увага, і його обстрілювали, правда не дуже густо.

В лісах були війська, головно СС, і боронились. Ще довгий час після офіційної капітуляції вони боролись у горах, три неділі бої йшли на Едері, в його нетрях, і відтіля, як і з околиць Зефельду, лунали гарматні постріли, часто й крісова стрілянина.