Чтение онлайн

Сорочка в Баби в найкращих вишивках високо-гірських полонин. На ній горить намисто рододендронів проткане дукачами-пролісками. Вишивані пазухи, широкі уставки й смуги гаптів і квіти розкинуті сяють усіма кольорами веселки. Від майже ультра-фіялкової безстеблої ґенціяни, з її великою тугою в простір і до сонця, до рожевого первенця і червоного рододендронів — аж до майже чорно-бордового брунель та ванілевих орхідей. Там біле ромену й стокротки обшите чорноземом, з бутвіючих рослинних поколінь. Що нижче то пишніше вишивані пазухи різноквітом альпійських лук, пишних пахощами і кольорами, нагрітих сонцем, вигладжених теплим вітром, що дрімає у глибоких скельних кітлах вигріваючись у гарячому сонці.

З сірого оксамиту скель керсетка Баби. На ньому аплікації з едельвайсу, пов’язані темною зеленню жеребу й гафти з золотих сонць арніки та китичок білих орхідей-щиротів.

Спідниця Баби з зеленого льодену [44] лісів. Густо збирана, місцями вилиняла то знову підточена: визирають з-під неї висірілі гальки або й жовтяві трикотові єгери [45] пісків на зарінках і моренах. Але Баба бадьора та гульвісна: в неї аж дві водяно-сині стрічки, що падуть зі стану, та розбризкуються водопадами понижче колін. Де-не-де — лелітки й намистини джерел, що сяють у сонці, весело вибігають на луки та з шумом і співом стремлять в гірські провалля, що між складками Бабиної спідниці.

Так прибрана, так замаєна стоїть Баба над Інновими водами та й приглядається собі в дзеркалі.

До її ніг туляться села й оселі і в них цвітуть рожево морелеві сади та біло груші й яблуні. Там же дрібний мачок людей.

Увесь в горі описаний народ, його несамовита мішанина, робив враження тих, що збереглися від потопу. З громом і гуком потоп заливав клаптик землі на якому скупчились оці зразки народів. А ворог наближався швидко. Отож, вирішили, що повні сировини чи продукції фабрики ворогові віддавати не треба, чи не можна. Чи то було розумно — не знаю, бо американська армія прийшла така забезпечена, що нічого не потребувала. Чи брали американці в фабриках продукцію — не скажу. Але в нас вони зовсім не цікавились обсягом фабрик і залишили їх потім приватним підприємцям для цивільного населення. Все ж ішов ворог, правда, дехто чекав його з тугою, а всі були раді, що війна скінчиться та ще й без втрат для місцевого населення і його жител.

Отже два дні перед приходом американських військ на мурах міста з’явились оповістки підписані бургомістром, які заповідали: кожен хто має «гавз-гальтспас» (це була картка, на яку можна було дістати речі для домашнього господарства) а також «кляйдеркарте» [46] , може дістати в фабриці Пішля по десять коців на господарство. Закликали одночасно не товпитись, бо коців є досить і вистачить на всіх…

Вже вдосвіта розійшлась ця вістка по місту, а небавом з цілої околиці нарід біг до фабрики. Оце тепер вона розкрила гостинно свої комори і, як добра мати, буде обділювати діток своїм добром. При брамі стояли службовці й били на картці печатки фірми. З такою печаткою входив громадянин до магазину. Тут йому при першому станку давали десять коців. Коци тяжкі з бавовни мішаної з чимось, як ми казали — «пішлівські». Під оцим крамом кожен гнувся. Зараз же при черговому варстаті кидали йому на друге плече оберемок сінників, потім простирал — і громадянин зігнутий під тягарем аж стогнав. З тим повинен був іти через магазин до виходу. Що ж, коли йде, а тут дивиться: мішечки, там рушники, тут лямпи, далі домашній посуд і чого там не було! При одних станках стоять робітниці чи службовики, при інших — нікого. Так і проситься: бери! Тож очі аж світяться: беруть! Варехи, казани, свічки, мило, матраци…

Беруть, але усе це тяжке й не міститься в руках. Одно закидають на спину, друге беруть під пахи і до рук. Скидають простирала, до них вантажать набір. Що ж, коли пробують завдати собі на спину — тяжке. Мучаться, борсаються…

Між тим публіка пливе, як гірська річка. Бити печатки — йде швидко, але потім, ого, потім робота не легка! Народ товпиться, один лізе на одного. Комусь падає набір на землю, через нього скачуть люди, топчуть коци й полотна, бряжчить посуд. Якраз того дня ішов дощ і сніг, і люди входили мокрі й з болотом. Оце жінка наладувала повне простирало, стала біля нього і ніяк не підніме. Просить, щоб їй завдали. Але кому то в голові? Кожен біжить спершу обвантажений коцами. Вони обтяжують. Тут хтось крикнув: «Що вони дають нам такі коци? Он там є кращі!» — І вже кидають ці коци на землю й біжать за ліпшими. Хапають їх, білі вовняні коци, але й тих багато не піднесуть. Одні виносять поспіхом набір та скидають його в сусідніх хатах, але другий раз їх не хочуть пустити на фабрику. Другі вживають іншого способу: під вікнами стоїть родина й вони кидають через вікна все, що попаде під руку. Родина ловить, ловлять і сторонні. Вже поприїздили з ручними возиками й ладують добро. Інші, що без возиків, нагромадили скирту майна посадили дітей пильнувати й далі пішли брати, або пішли по транспорт. Іде сніг, дощ, мокнуть діти, коци й усе.

Нова й нова хвиля людей пливе до фобрики. До магазинів входять і містком і кладкою через потік. Під натиском людей ламається поруччя містка, декілька людей падає в воду. Та це нікому не шкодить. Публіка жвава, очі сяють радістю і жадобою. Кожен біжить і скаче наперед, штовхає другого. Людський натовп затіснюється, з магазинів летить усе, як пір’я з розпореної перини.

Оце хтось крикнув: шпек! (сало). Це магічне слово електризує всіх. Справді, де магазини харчів? Кидають усе й біжать в другий, третій чи дальший магазин. Публіка не визнається де і що, тож хапаючись, мішаючись, біжить через фабричні залі, вламується до складів, риється в тім, що там знаходить і бере, бере, бере! Хапаючись, з гамором і криком. Інші тихо, діловито з премедитацією. Жінки виказують якнайбільше жадоби. Їм трусяться руки, палають очі, на обличчі в них гарячкові рум’янці.

Порядок, який фабрика завела, не дасться втримати. Організовано грабити ніхто не годен. Тож публіка зіштовхує й тих, що штемплюють картки й тих, що видають, впадає гурмою в фабрику й господарить, гуляє сама. То радість, то життя! Під’їздять візками, але вже й фірами. Тут воли, там корови чи коні. Ладують повні вози, не в’яжуть, падає по дорозі, розкидається. Вантажать навіть коровам на спини, зв’язують кінці простирал під черевом. А оберемки танцюють, повертаються і валяться. Господарі ловлять, кричать, бідкаються. Над’їздять сусідні села з солідними господарськими возами. Народ вдирається до магазинів і бере все, бере скільки може, скільки дасться. Народ гуляє!

Що роблять «ости»? Їм, як тим, що не мали гавз-гальтспасів не належиться нічого. Тож, спочатку вони стоять і приглядаються та тішаться з гармидеру. Це розпорядження проти чужинців, проти тих, що найбільше працювали. Вони не повинні дістати нічого. Але ж згодом робиться безладдя, і вони мішаються в юрбу та переможним натиском вдираються в фабрику. Тут ви побачите і Радюка і Петька і Сапруна. Приходять цілими родинами. Ловлять речі, викидають і вантажать як і німці. Інколи хтось із німців вигукне щось проти «авслендерів» [47] , але ж зараз же мовкне, бо й наші вміють скалити зуби. Зрештою не час на сварки. Кожен бере, діловито й швидко хапаючись. Пишу — бере, бо коли фабрика й сама відкрила брами, а бургомістр закликав брати, то не повинно б це називатися грабунком. А насправжки — грабують.

Дивіться! Дивіться! Оце Петькові накидає Нюся на спину коци, він викидає крізь вікна. А Вовк вантажить на тачки. За хвилину тачки від’їздять. Петько хвилину відпочиває, витираючи спітнілого лоба. Але ж поки приїдуть другий раз помагає Сапрунам. Їхня ціла родина нині за ділом. П’ятеро осіб працює, аж тріщить, пакують, вантажать. До оселі близько. Зараз же він сам відвозить і приїжджає ще раз, і хто його зна скільки раз. Буде чим спекулювати. Тож Петько помагає й тій родині працювати.

Радюк бере розважніше і більше зорганізовано. Він сам один, бо діти малі й жінка при них. Правда, помагає йому колега, але на свою тачку він вантажить те, що потрібне в хаті. Треба сказати, що українці беруть спокійніше й не так жадібно, як інші. Може тому, що не мають домів і батьківщини, і не мають певности, що з ними буде завтра. Інтелігенти подекуди соромляться цієї роботи. Наш інженер бере трохи коців, Філько — пару коців, два сінники, пару мішечків і три варехи. Одну дасть старим, а дві маємо. Буде чим воду черпати. Правда, правда — пів десятка бляшаних ложок! Придадуться для кухні. Роман заклав руки в кишені, ходить по фабриці й «збирає враження», рук до «праці» не хоче приложити. — А, добридень, добридень! Панє вуйцє приїхав візком. — Сапає тяжко, бо й хто бачив таке. Але беруть люди, треба й собі дещо.

Ціла славетна фірма Шнайдера тут! Он де придадуться руки! Вміють хлопці працювати, хай ніхто не думає, що в них стільки мудрости, що скелі вертіти та на сонці вигріватись. А що фірма не согірша — таку її мать — тож забрали усі тачки й візки, треба ж чим возити. Шамо, Волошко, Строяновський, Мельничуки два, а втім усі вони, усі працюють, тільки в жмені попльовують, докидаючи інколи соковитого матюка на адресу фабрикантів і експлуататорів трудящих і Гітлера й німців і кого хоче. Народ завзятий і жилавий — до того ж фабричні наші дівчата помагають своїм — не один із них мав ближчі зв’язки з Пішлевими пансіонерками — діло йде.

Веселий час настав у Тельфсі. Їйбо, веселий! Ідуть вози, візки, возики, тачки, йдуть пішки навантажені, як віслюки. Піт витирають і нарікають: ще я ніколи так тяжко не працював, як нині!

Сусідні села забирають решту. У фабриці залишаються машини, дрімаючи на своїх вісімдесятьох сантиметрах цементу і порожні стіни. Мовчать мотори. Дівчат ніхто не пильнує. Носять, беруть, вантажать, бігають по місті. Он які часи! Кінець проклятущому заводові, кінець каторжній праці!

Все ж, не одна з журбою думає: що далі?