Чтение онлайн

Посольська резидентура зібрала й корисну інформацію про міждержавні економічні злочини. Як ішлося в рапорті К.Поливана, "останнім часом спостережено приїзд до Катеринодару чимало спекулянтів з України". Останні скуповують за низькими цінами дефіцитні в Україні товари (насамперед - нафту) і перепродують її за такими цінами, яких "не було б при умові урядової закупки чи контролю". Відтак висловлювалась рекомендація про створення на Кубані торгового представництва Української Держави [327] .

Цікаві пропозиції щодо поширення присутності українських спецслужб на Кубані й підготовки там збройного повстання проти Доброармії містилися в інформації українського розвідника-журналіста (прізвище невідоме) від грудня 1918 р. про становище на Кубані і на Дону. Запропонований план був спрямований на створення умов довгострокової розвідувальної присутності України на Кубані шляхом побудови розгалуженої резидентури в краї. Вона мала маскуватися під представництво українських засобів масової інформації. Передбачалося створити "головне інформаційне бюро на Кубані під виглядом видавництва, заснувати на місцях на Кубані і Чорноморщині філії бюро, ці філії мають насадити в кожне село і станицю своїх агентів під виглядом дрібних продавців газет... та крамарників на селі". Рекомендувалося для прикриття агентурної роботи широко залучати можливості українського кооперативного руху в регіоні та осередки товариства "Просвіта". Передбачалося, що українська резидентура не тільки буде вести збір необхідної інформації, але й активно впливати через місцеві засоби масової інформації на формування громадської думки в інтересах України. У міру посилення позицій українських спецслужб в регіоні планувалося перейти до підготовки збройного повстання проти "білих". Для цього пропонувалося направити "10 надійних людей" для формування підпільних "бойових організацій" [328] .

Відомо, що за умов внутрішніх труднощів Гетьманату, протидії спецслужб "білих", такі плани не були здійснені, хоча їх наявність переконливо свідчить про масштабну роботу українських розвідувальних органів на зовнішньому фронті, розширення їх службового інструментарію, набуття професійного досвіду й вдалий підбір ініціативних кадрів, спроможних проводити активні закордонні заходи.

Разом з тим, українській розвідці часто бракувало наступальності для доведення до кінця розпочатих широкомасштабних операцій. Це видно на прикладі діяльності того ж секретаря українського посольства при Кубанському Краєвому урядові К.Поливана та консула Української Держави на Кубані Ф.Боржинського. У другій половині 1918 р. завдяки їх великій і наполегливій праці склалися реальні перспективи зближення України з Кубанню та Чорноморщиною, аж до подальшого можливого входження цих країв до її складу на умовах федерації. Зазначені працівники подавали керівництву кваліфікований аналіз обстановки і просили допомоги у вирішенні цих проблем шляхом активізації роботи спецслужб. Але до них не завжди прислуховувались, а після падіння Гетьманату й поготів. Справа була загублена. Трагічно загинув полковник Боржинський. В.Іванис так написав про це: "На станції Волноваха Маріупольського повіту Боржинського перехопили добровольчі офіцери і розстріляли "за ізмєну Росії", все майно його розграбували... Нащадки запорожців (кубанці - В.С.) не виявили мужности, щоб охоронити представника матері-України" [329] .

Характеризуючи органи безпеки періоду Гетьманату, слід зазначити, що ряд підрозділів спеціального призначення, діяльність яких спрямовувалась на захист безпеки самого Гетьмана та на протидію замахам на існуючий державний лад Української Держави, функціонував у межах Особистого штабу Гетьмана П.Скоропадського. Згідно з "Положенням про Головну Квартиру Гетьмана" особистий апарат глави Української Держави складався з Особистого штабу Гетьмана, його Особистої канцелярії та чинів для особливих доручень. Штаб Гетьмана мав певні повноваження, котрі за своєю специфікою відносилися до спеціальної діяльності [330] .

У структурі штабу Гетьмана існував Особливий відділ (далі - ОСБВ). В "Положенні про Особливий відділ Штабу Гетьмана П.Скоропадського, компетенцію його посадових осіб і підрозділів" до функцій цієї інституції віднесені: інформування про різні політичні та національні рухи, їх ставлення до особи Гетьмана; інформування про боротьбу правоохоронних органів з антидержавною діяльністю політичних партій, організацій та окремих осіб, які прагнуть підірвати гетьманську владу; збір відомостей про діяльність за кордоном нелояльних до Гетьмана політичних партій і течій, підривна робота яких може негативно відбитися на внутрішньому становищі та міжнародній політиці України; виконання особливих доручень Гетьмана в межах компетенції ОСБВ [331] .

Положення є підзаконним нормативним актом, статусна належність котрого за рівнем затверджуючої інстанції (Гетьман чи начальник його штабу) чітко не визначена. За змістом воно має комплексний характер і складається з норм адміністративного, дисциплінарного й кримінально-процесуального характеру. Відповідно до цього Положення Особливий відділ являв собою державну структуру зі змішаною компетенцією спеціального і правоохоронного органу. Для виконання закріплених у Положенні завдань ОСБВ мав повноваження політичної розвідки і контррозвідки, дізнання та слідства у справах політичного характеру, здійснював цензуру, а також виконував особливі доручення Гетьмана. У системі спецслужб і правоохоронних органів Гетьманату Особливий відділ посідав центральне місце, оскільки його розпорядження були обов'язковими для чинів Державної варти, дипломатичного й митного відомств, прикордонної, лісової та залізничної сторож. У Положенні чітко визначена структура ОСБВ, дисциплінарний статус його співробітників, стисло викладені їх процесуальні повноваження і права, основи взаємодії з представниками інших відомств.

Цей нормативний акт не розглядає ряд важливих для будь-якої спецслужби питань (насамперед основ таємного діловодства). Втім, у тексті є універсальне посилання про наявність спеціальної інструкції, котра регламентує діяльність чинів ОСБВ при виконанні ними поставлених завдань (в архівах не виявлена). Положення демонструє досить високий рівень документальної культури. Швидше за все, воно готувалося колишнім старшим офіцером, котрий раніше обіймав керівну посаду в охоронному відділі чи корпусі жандармів царської Росії.

До складу ОСБВ входили: начальник відділу, його помічник, офіцери для доручень, старші офіцери, які відали таємним діловодством, районні офіцери, а також такі підрозділи, як юридичне та інформаційне відділення, канцелярія відділу. Всього ж в ОСБВ (без урахування відділень і канцелярії) за штатом працювало 7 лінійних та 8 районних офіцерів (посади підполковника-полковника). Всі чиновники відділу, як військові, так і цивільні, перебували на дійсній військовій службі у штабі Гетьмана і користувалися правами й перевагами, встановленими для службовців військового відомства. За посадові злочини чи упущення по службі вони підлягали відповідальності на загальних підставах, як для посадових осіб [332] . Військовики, а також особи, які вступали на військову службу, мали приймати присягу на вірність Українській Державі, передбачену законом від 30.05.1918 р. [333] .

Районні офіцери ОСБВ, котрі призначалися до кожної з 8 губерній держави, мали права командирів окремих батальйонів і були своєрідними повноважними представниками ОСБВ в регіоні. Вони мали організовувати на закріпленій за ними території роботу в рамках компетенції відділу, а також користувалися правом ведення слідчих заходів.

Юридичне відділення спеціалізувалося головним чином на веденні дізнання і слідства. Однак головне навантаження в структурі ОСБВ припадало на інформаційне відділення, яке очолював помічник начальника відділу. До штату інформвідділення входило 4 старших офіцери, які обробляли й аналізували інформацію, що надходила, 6 офіцерів для доручень, двоє "завідуючих зовнішнім доглядом" та група співробітників зовнішнього спостереження. "Завідуючі зовнішнім доглядом" зобов'язувалися керувати роботою своїх співробітників у Києві та під час їх відряджень до провінцій. Самі співробітники зовнішнього спостереження поділялися на три категорії: "висшого розряду" (15 чол. за штатом), "середнього розряду" (20 чол.) і "молодшого розряду" (15 чол.). Очевидно, в основу службової градації було покладено професійний досвід та майстерність. Співробітники працювали на правах унтер-офіцерів надстрокової служби, проходили відповідну спеціальну підготовку та фахову атестацію [334] .

До засобів добування службової інформації ОСБВ, крім зовнішнього нагляду, належала й агентурна робота. В кошторисі видатків ОСБВ передбачалися витрати на "секретно-агентурні потреби", згадуються агенти та "спостерігачі" відділу (зовнішній нагляд) [335] .

Особливий відділ мав широкі повноваження. Співробітники за розпорядженням начальника відділу чи його помічника мали право здійснювати арешти в установленому законом порядку. Відповідним чиновникам відділу надавалися права військових цензорів. Органи Державної варти, кримінального розшуку, митниці, прикордонна, лісова та залізнична охорони зобов'язувалися співробітничати з ОСБВ, точно виконувати його розпорядження, доповідати про всі виявлені антидержавні дії. Українська дипломатія повинна була сприяти ОСБВ, переправляти його матеріали дипломатичною поштою, надавати відомості зарубіжної преси. Банківські та кредитні установи на вимогу ОСБВ також мали постачати його необхідною інформацією. Службовці ОСБВ були вправі відвідувати в'язниці та допитувати заарештованих. Усі справи та бюджет відділу становили сувору державну таємницю [336] .

У наявних архівах дуже мало документів щодо оперативної діяльності ОСБВ. Проте й ті матеріали, що збереглися, дозволяють скласти певне уявлення про поточні справи відділу. Насамперед робота спрямовувалась на розслідування протиправних дій у сфері державного управління, котрі мали ознаки політичних злочинів. Так, у рапорті начальника ОСБВ начальнику штабу Гетьмана від 29 липня 1918 р. йшлося про серйозні службові зловживання начальника загального департаменту МВС, члена партії соціалістів-революціонерів (есерів) Тоцького, котрий відав кадровими питаннями в органах внутрішніх справ. Тоцький намагався "протягти" до центральних і місцевих підрозділів МВС своїх однодумців і "товаришів по партії", перешкоджав затриманню осіб, які вели антидержавну пропаганду [337] .