Чтение онлайн

І лише один Олекса Сокач називав її постійно Ганнусею. Терезії для нього не існувало, хоч для всього колгоспу вона була Терезією, хоч під усіма її портретами, вміщеними в газетах і журналах, зазначалося, що вона Терезія Симак, Герой Соціалістичної Праці, виноградарка з прикордонного колгоспу «Зоря над Тисою». Свою відданість першому йменню Терезії він пояснював дуже просто: «Ти для всіх Терезія, а для мене і матері — Ганнуся. Тільки ми маємо право тебе так звати».

Все це згадала Терезія, почувши материнське «Ганнуся».

— Чого ж ти мовчиш? — стривожено наполягала мити. — Кажи! Все кажи! Нічого не бійся.

Терезія відвела очі від матері:

— Нічого мені тобі зараз казати, мамо. Потім… незабаром дізнаєшся.

— Та про що я дізнаюсь? — ледве не закричала, ледве не застогнала Марія Василівна. — Щось трапилося?

— Мамо, якщо любиш, нічого не будеш питати.

— Ганнусю!

Терезія була невблаганною: пішла на Соняшну гору, не відкривши матері своєї таємниці.

На горі Соняшній Терезію зустрів веселий натовп подруг по бригаді. Стоячи півколом на розпушеному схилі виноградника, вони спиралися на свої рогачі і дружно, в один голос, декламували: «Любят летчиков у нас. Конники в почете. Обратитесь, просим вас, к матушке-пехоте… Обойдите всех подряд — лучше не найдете; обратите нежный взгляд, девушки, к пехоте…».

Не витримавши, вони засміялися і з усіх боків кинулися до Терезії.

— Ну, бригадире, принесла нам привіт від кучерявого піхотинця? — спитала веселоока смаглява Марина.

Терезія зрозуміла, що Іван Бєлограй, перед тим, як прийти до неї, був тут, на виноградниках Соняшної гори, розмовляв з дівчатами і всіх їх причарував, як і її.

Василина, Віра, Явдоха допитувалися:

— Як поживає твій гвардієць?

— Чого не привела його на виноградники?

— А ким він тобі доводиться, Терезіє: сватом, братом, приятелем чи просто так… п'яте колесо до воза?

— Не поламав би йому ребра твій Олекса…

Що повинна була сказати своїм подругам Терезія? Як повести себе? Підхопити жарт, посміятися: низенько, мовляв, вклоняється вам, дівчата, Іван Бєлограй, усіх обіймає, бажає здоров'я і щастя? Ні, вона не засміялася І навіть не посміхнулася. Суворо, з гідністю подивилася на веселих подруг, похитала головою:

— Ех дівчата, дівчата!.. Я гадала, поважаєте мене, а ви… Цей гвардійський піхотинець Іван Бєлограй такий же мій, як і ваш. Він звільняв для нас з вами Закарпаття, кров'ю заплатив за нашу волю…

Виноградарки засоромились. Вони справді поважали Терезію і зовсім не хотіли її образити.

Гостра на язик Марія перша дала відбій. Обняла бригадиршу, поцілувала в щоку:

— Не гнівайся, Терезко. Все це ми від щирого серця.

Тепер Терезія дозволила собі усміхнутися:

— А про Олексу Сокача і ребра теж від щирого серця?

— Аякже! От з'явиться сюди ще раз Іван Бєлограй, то ми йому так прямо і скажемо: дивись, гвардійцю, в нашої Терезії є жених, і він дуже й дуже ревнивий.

— Добре, дівчата, досить про це, — серйозно і рішуче промовила Терезія. — Не для цього я прийшла до вас. Хочу попрощатися. До побачення. Дивіться ж тут, не кривдіть Соняшну гору.

— Не скривдимо, Терезко, будь певна! — дружно відгукнулися виноградарки.

Попрощавшись з подругами, Терезія повернулася додому, де її вже чекала машина. Того самого дня вона сіла в поїзд Явір — Будапешт і залишила Радянський Союз, так і не зустрівшись з Олексою Сокачем і, отже, не розповівши йому про свою зустріч з Бєлограєм. Повернулася вона з-за кордону після першотравневих свят, коли її «берлінський друг» був уже викритий. Терезія дізналася про це від майора Зубавіна. А вдома, від матері, вона дізналася про те, що поки вона була в Угорщині, приходив Олекса Сокач. Похмурий. Злий. Небалакучий. Мовчки поклав на східцях ґанку перев'язані книжки, які колись брав читати в Терезії, і мовчки, чужий і ворожий, пішов.

Терезія зрозуміла, що до Олекси Сокача дійшла чутка про її «берлінського друга». Вона одразу ж кинулася в Явір, щоб розповісти Олексі правду.

Вдома його не застала: поїхав на паровозоремонтний завод до Львова приймати для своєї комсомольської бригади новий паровоз.

Терезія метнулася до друга Олекси — Гойди. Ледве стримуючи сльози, червоніючи від сорому, не насмілюючись подивитися Василеві у вічі, вона щиросердо висповідалась перед ним. Він співчутливо вислухав її, заспокоїв як міг: «Не журись, Терезіє, все у вас владнається». А потім, ставши заклопотано-суворим, спитав:

— Попереджав тебе майор Зубавін, щоб ти нікому нічого не розповідала про цього Івана Бєлограя?

— Попереджав.

— Чого ж ти не дотримуєш слова, товаришу прикордонна комсомолко? Чого першому зустрічному викладаєш такі важливі секрети?

— Хіба ти перший зустрічний? Я ж тільки тобі, одному тобі розповіла.

— Мені могла і не розповісти, бо я все це давно знаю. Олексі теж хочеш розказати?

— Аякже! Якщо я йому не розкажу, то він… — Терезія запнулася і замовкла.

Василь Гойда дивився на дівчину веселими, усміхненими очима, а вона ледве не плакала.

— Що ж він зробить? — насмішкувато спитав Гойда. — Розлюбить? Не візьме тебе?

— Він і так вже розлюбив! — великі сльози побігли по щоках Терезії. — Повірив пліткам!.. Не захотів навіть поговорити з моєю мамою, втік. — Терезія схопила руки Гойди і, стискаючи їх, благально зазирала йому в очі:— Василю, розкажи йому правду, наведи на розум!

— Спочатку тебе треба навести на розум, дівчино хороша. Терезко, дурненька, заспокойся! Викинь з голови думку, що Олекса розлюбив таку дівчину, як ти! Це неможливо. Та він сам до тебе завтра або післязавтра з'явиться, сам пробачення попросить і сам буде набиватися з своїм коханням. Ех Терезко, Терезко!.. Золота Зірка на твоїх грудях, а ціни ти собі не знаєш. Більше гордості, красуне! Вище голову, знаменита виноградарко! Недоступно виблискуй очима! Таких, лише таких кохає наш брат чоловік!

Василь Гойда втішав Терезію в такому ж дусі ще півгодини. Наприкінці розмови з ним вона перестала плакати і на її просолених сльозами губах майнула перша посмішка. Вона пішла від Василя Гойди переконана в тому, що такий хлопець обов'язково налагодить її дружбу з Олексою.

Олекса Сокач повернувся із Львова на новому паровозі «ЕР 777–13». Локомотив поставили на запасну колію, його зразу ж оточила група молодих явірських паровозників. Комсомольці зняли з труби запобіжний щиток, обережно змили гасом мастило, заправили букси, підтягнули всі гайки, підбили буксові і дишлові клини, викупали весь паровоз від труби до коліс, пофарбували на свій смак, не шкодуючи найдорожчих фарб.

— Ну, хлопці, як ми назвемо машину? — спитав Олекса, закінчивши покривати червоною нітроемаллю колеса.

— Ганною — Терезією! — вигукнув кочегар Іванчук.

Іванчук так покірно склав руки на грудях, так винувато посміхнувся і так смиренно примружився, що всі комсомольці засміялись. Змушений був усміхнутися і Олекса.

— Давайте назвемо її просто… «Галочкою», — запропонував він.

— Хто ж вона така, ця сама Галочка? — спитав Іванчук. — Заміжня чи ще дівчина?

Під загальний сміх товаришів Олекса відповів, що галочка — це звичайнісінька пташка з довгим сизим носом, з чорним хвостом і чорними крилами.