Чтение онлайн

Зубавін записав усе, що сказала Світлана Андріївна Казанцева, подякував їй. Проводжаючи касира до дверей, він попросив її не сумніватись, приходити до нього в будь-яку пору дня і ночі, коли вона вважатиме за необхідне.

— Отже, ви гадаєте, я недаремно прийшла до вас? — зраділа Світлана Андріївна…

— Гадаю, що недаремно… Тобто, в якому розумінні недаремно? — схаменувся Зубавін.

— Я відносно Любомира Васильовича. Може він виявитись не нашою людиною?

Зубавін відповів ухильно:

— Поки що нічого не можу сказати. Поживемо — побачимо. До побачення, Світлано Андріївно, заходьте.

Коли двері за касиром зачинилися, Зубавін повернувся до стола, взяв папку з написом «Гірська весна» і поклав у неї заяву Казанцевої.

Таке швидке просування Зубавіна до мети не було для нього несподіваним. За багато років роботи в органах безпеки він неодноразово переконувався, що ворожий лазутчик, засланий до нас або завербований на місці, зможе існувати безкарно, в ролі невідомого доти, пики активно не проявив себе, або поки діє один, без всякого контакту з своїми спільниками. З того часу, як агент налагодив зв'язок з собі подібними, він приречений. Про це непогано знають і самі агенти по численних провалах своїх попередників. Але що вдієш: розвідник, який працює одинаком, не являє собою якоїсь цінності. Добутий ним матеріал повинен бути вчасно Пересланий туди, де його з нетерпінням чекають: за кордон, у штаб, що керує таємною війною. А хіба все це можна зробити без зв'язківця, без резидента, без радіопередавача, без грошей, без «таємної пошти»?

Як тільки полковникові Шатрову стали відомі змушені визнання залізничника Горгулі і заява касира книготоргу, він негайно покинув Львів.

Повернувшись до Явора, Шатров одразу ж, не відпочиваючи після безсонної ночі, не заїжджаючи навіть у готель, попрямував на Київську, до Зубавіна і, не гаючи жодної хвилини, приступив до роботи.

Робота такого розвідника, яким був, наприклад, Василь Гойда, — це майже безперервний рух, найвище фізичне і духовне напруження, швидкість і натиск, спритність і обережність, завбачливість і блискавичне орієнтування в будь-яких обставинах. Робота ж розвідника масштабу Шатрова складніша і не кожному під силу, навіть найспритнішому слідопитові. Те, що повинен був робити Шатров, вимагало більшого досвіду і зрілості.

Микита Самійлович Шатров належав до тієї славної когорти чекістів-дзержинців, які, віддаючись роботі всією душею і серцем, усе ж витрачали свою енергію розраховано й мудро, діяли натхненно і обережно, холоднокровно й методично, скромно і наполегливо. Маючи за плечима не одну перемогу над ворогами Батьківщини, Шатров брався за кожну нову справу не легковажно, не «нальоту, а фундаментально і робив її грунтовно, цеглинку за цеглинкою, доти, поки не завершував. Люди нікого складу, як Шатров, не вміють парадно шуміти І пускати «золоту пилюку» в вічі, набирати позу всезнаючих, усевстигаючих начальників і безжально розпікати, принижувати своїх підлеглих. Люблячи мислити терпеливо і широко, Микита Самійлович любив і вмів пробуджувати думку в кожного, з ким йому доводилось працювати.

Більшу частину свого робочого часу Шатров проводив звичайно у роздумах. Це були кращі години його трудового життя. Той розвідник, що не вміє терпеливо, протягом багатьох годин і днів, вивчати матеріали секретного слідства і замислюватись над ними, хто не здатний поєднувати в собі «лід і полум'я» — холоднокровність штабіста та навальність і відвагу оперативника, — хто не привчився розглядати предмет з усіх боків, хто не натренований шляхом аналізу явищ докопуватися до істини, хто не вміє в думці перевтілюватись у того чи іншого свого противника, кому чужий високий зліт догадки, фантазії, — такий розвідник не вміє по-справжньому працювати і, отже, не може розраховувати на великий успіх в боротьбі з ворогами народу.

Шатров залишився на самоті у відведеному йому кабінеті, уважно, сторінка за сторінкою, прочитав усі додаткові матеріали, підготовлені Зубавіним. Деякі сторінки справи 183/13 він перечитував двічі. Особливо довго затримувався він там, де йшлося про Любомира Крижа. Час від часу він робив у своєму малесенькому, розміром з сірникову коробку, блокнотику якісь загадкові записи, подібні до стенографічних знаків. Перечитавши останню сторінку справи, Шатров зібрав і порівняв усі папери, розгладив їх долонею, закрив папку і зав'язав тасьомки. Після цього він деякий час мовчки, димлячи цигаркою, ходив з кутка в куток і міркував. Проходячи повз червону папку з справою 183/13, він торкав її рукою, ніби переконуючись чи на місці вона.

До кабінету постукали:

— Дозвольте, товаришу полковник?

На порозі відчинених дверей стояв майор Зубавін. Обличчя його було заклопотаним, а молоді, сині-сині очі тривожно запитували: невже я знову чогось недоробив?

Шатров розуміюче, співчутливо усміхнувся:

— Не хвилюйтесь, Євгене Миколайовичу. На цей раз не бачу істотних втрат. — Він підійшов до столу, поляскав долонею по червоній папці: — Докладно вивчив усе, що ви зробили без мене. Значно просунулися вперед. Але… не зазнавайтеся, товаришу начальник. Кінця я ще не бачу. Найскладніше, по-моєму, тільки починається.

— Згодний, товаришу полковник. Я теж так думаю.

— От і гаразд. Відтак, будемо з чистим сумлінням мучити один одного запитаннями, сумнівами, здогадками і розчаруваннями.

Шатров сів у крісло. Хвилин п'ять відпочивав, відкинувши голову, заплющивши очі і послабивши всі мускули. Це добре допомагало в дні втоми, замінювало добрий сон. Зубавін дивився на нерухоме, скульптурно-суворе обличчя Шатрова і готувався відповідати на потік запитань, який, як він передчував, повинен зринути на нього. Так воно і трапилось. Шатров розплющив очі і задумливо, ніби продовжуючи міркувати про себе, спитав:

— Чи викликав у вас хоч яку-небудь підозру Криж до заяви касира книготоргу?

— Ні. Незважаючи на своє складне минуле, він не давав ніякого приводу зацікавитися ним. Маскування було глибоким, з дальнім прицілом.

— Наглядає за Крижем, звичайно, досвідчений працівник?

— Так. Я доручив це одному з найкращих, найдосвідченіших працівників і дав йому двох помічників.

— Чи є які-небудь результати нагляду?

— По магазину — ніяких. Нам надзвичайно важко визначити, хто приходить купувати книжки, а хто — в таємній справі.

— Не пропустіть момент, коли до магазина зайде Ступак.

— Я вже попередив. Ступак досі не заглядав ні до магазина, ні на Гвардійську.

— Чекайте. Обов'язково загляне. Ну, а як живе Криж після роботи? Є за що зачепитись?

— Є. Ми встановили, що він майже щоденно купує то в одному, то в другому «Гастрономі» коньяк, суху ковбасу, сир, копчення, лимони.

— Що, він любить випити?

— Ні, досі вважався непитущим.

— Чому ж він тепер так захопився коньяком? Сам п'є, одинаком, чи гостей запрошує?

— Ні, гостей у нього не буває. І сам, наскільки нам відомо, не п'є.

Шатров усміхнувся:

— Обережний любитель коньяку. Ну, Євгене Миколайовичу, що ж ви думаєте з цього приводу: навіщо Криж, непитущий, купує стільки коньяку? Колекціонує?

Зубавін мовчав, ніяково посміхаючись.

— Чи не здається вам, Євгене Миколайовичу, що цей коньяк п'є хтось інший? — запитав Шатров.

— Спокусливий цей висновок, товаришу полковник, але… ми стежимо за будинком Крижа цілодобово. Досі до нього ніхто не заходив.