Чтение онлайн

Дізнавшись про це, Зубавін замислився. Що робити? Нехай події розвиваються самі собою, назрівають? Вивчати далі Лисака і Горгулю, чекати, у що вилються їх таємні стосунки? Але чи варто чекати? Чи не запізниться? Чи не може він зараз бути корисним Горгулі? Ні, чекати не можна! Треба негайно діяти. Зубавін вирішив відверто поговорити з Горгулею.

Зайшовши до нього в кабінет, він щільно причинив двері, привітався і прямо приступив до справи:

— Василю Петровичу, що за гість був у вас позаминулої ночі?

— Ви вже знаєте!..

Горгуля впав у крісло, обхопив руками голову і заплакав. Зубавін не вперше бачив істерику в людей, викритих як злочинці. Терпляче чекав, поки помічник начальника станції призвичаїться до свого нового становища і зможе відповідати на запитання.

Через п'ять хвилин Зубавін сказав:

— Назвіть прізвище людини, яка приходила до вас. Горгуля підвів голову, притис руку до грудей:

— Не знаю, товаришу майор. Слово честі, не знаю. Ніколи не зустрічався з ним до того вечора.

— Гаразд, припустимо. Чого він приходив?

— За грішми. Він… Я… Справа в тому, що я… словом, товаришу майор, це я своїм «Москвичем» збив велосипедиста на Краснополянській дорозі. Арештовуйте.

Горгуля вийшов з-за столу і, наблизившись до Зубавіна, витягнув руки по швах, схилив голову.

«Збив велосипедиста?.. — подумав Зубавін. — На Краснополянському шосе? Не знаю. Я нічого про це не знаю».

— Коли це трапилось? — спитав він.

— Кілька днів тому. — Горгуля махнув рукою, зажмурився. — Потерпілий помер. Син вимагав п'ять тисяч. Обіцяв мовчати.

— І ви дали?

Горгуля кивнув:

— Три тисячі. Більше не було.

«Звичайний шантаж», не без розчарування подумав Зубавін. Він підійшов до телефону, зв'язався з районною автоінспекцією і попросив дати довідку, коли і де вбитий автомашиною велосипедист. Відразу ж, не відходячи від телефону, він одержав довідку. Ні, за останні тижні, навіть місяці, в районі не було зафіксовано жодного подібного випадку.

Поклавши трубку, Зубавін вернувся до Горгулі:

— Ви кажете, що збили велосипедиста на Краснополянській дорозі?

— Так, — твердо відповів Горгуля. — Збив і втік, як найостанніша…

— Ви помиляєтесь, Василю Петровичу! Даремно на себе наговорюєте.

— Я помиляюсь? У мене й досі права фара розбита і на крилі вм'ятина.

Зубавін попросив Горгулю розказати з усіма подробицями, як все це трапилось. Вислухавши його, він вирішив, що треба оглянути машину і побувати на місці пригоди.

Зробивши те і друге, він прийшов до висновку, що велосипедист навмисне кинувся під машину Горгулі. Для чого він це зробив? Зрозуміло, з метою шантажу. Хто ж він, цей шантажист? Андрій Лисак — підставна особа (його три дні тому і в Яворі не було). Хто ж його послав до Горгулі? Криж? Так, схоже на це. І другорядна постать Крижа висунулася на перший план, прикувала до себе увагу Зубавіна. Саме через годину після появи Крижа в домі кравчихи Андрій Лисак іде до Горгулі і вимагає гроші. Отже, шановний, поважний Любомир Криж, активіст культурного фронту, продавець книжкового магазина, прекрасний майстер-любитель різьби по дереву, власник чудової бібліотеки і рідкісної колекції найрізноманітніших дерев'яних виробів, зроблених руками верховинських пастухів, плотогонів і мисливців, ніде і нічим не заплямований Криж — шантажист? Ні, не може бути! А втім… Згадавши скинутого в прірву кооператора Дзюбу і гвардійця Івана Бєлограя, Зубавін сказав собі: «Чого тільки не буває. Поживемо — побачимо». Він попросив Горгулю і далі нікому не розповідати, що з ним трапилось, і взявся за глибоке вивчення Любомира Крижа. Жодного дня, жодної години його життя він не залишав поза увагою. Усе фіксувалось: коли прокинувся Криж, запізнився чи не запізнився на роботу, куди пішов після закриття магазина, з ким зустрічався, про що говорив. Ці спостереження тривалий час не давали нічого істотного.

Якось у неділю вранці Зубавіну доповіли, що Криж у супроводі свого маленького приятеля, дев'ятирічного Колі Черевка, сусідського сина, пішов на зустріч піонерів з прикордонником-слідопитом старшиною Смолярчуком. О, це був уже багатозначний вчинок! Чому Криж пішов у Палац піонерів? Провести Колю Черевка? Лише для компанії з ним? А чи не тому, що сподівається почути, як Смолярчук останнім часом відзначився у боротьбі з порушниками кордону? Якщо це так, чим можна пояснити інтерес Крижа до розповіді Смолярчука? Просто цікавістю? Любов'ю до прикордонників? Навряд. А може, для нього не байдужа доля цих самих порушників кордону, затриманих і знешкоджених Смолярчуком? Можливо, він хоче дізнатися, як провалилися його таємні спільники?

Задаючи самому собі такі питання і відповідаючи на них, Зубавін, звичайно, не вважав, що збагнув істину. Можливо, що й помиляється. Він шукав. А коли шукаєш, не завжди щастить. Він будь-коли, легко і з радістю, відмовиться від своїх припущень щодо Крижа, якщо вони не підтвердяться. Ні, він не буде заради самолюбства упиратися, не буде зводити будинок на піску, не буде твердити, що біле є чорне, а чорне — біле. Зубавін у свій час пройшов чудову школу. В нього були добрі вчителі. Ще багато років тому Зубавін твердо засвоїв науку Кузьми Петровича Громади про те, що радянська розвідка — найкращий друг усякого чесного радянського трудівника і смертельний ворог його ворогів. Відповідно до цього і повинен діяти розвідник будь-якого рангу. Кожного дня маючи справу з покидьками людства, з його заклятими ворогами — диверсантами, шпигунами, терористами, — ні на одну мить не втрачай великої своєї сили — людяності. Будь на рівні справ своєї країни, свого народу, не забувай, що ти комуніст, пам'ятай, що ти тільки слуга держави, її вартовий, її охоронець, — і ти ніколи не перетворишся в гонористого півня, в ділягу, в незалежного чинушу незалежного департаменту, в такого собі «верховного наглядача», який стоїть над народом, над законами. Радянська розвідка — оголений меч в руках народу, який безжально вражає його таємних ворогів. Але гріш тобі ціна, розвіднику, якщо твого меча боїться не лише ворог, а й твій друг. Будь пильним, але не все підозрівай. Борючись з шпигунами, розмахуйся обережно і не бий заодно і своїх. Охороняючи державну безпеку і благополуччя народу взагалі, не зачіпай ні права, ні честі, ні гідності окремої людини. Кожний трудящий повинен жити і працювати, будучи цілковито впевненим, що його життя і спокій перебувають під твоїм надійним захистом.

Усе вищевикладене давно стало для Зубавіна непорушним керівним принципом у повсякденній важкій праці. Тому він і був обережним. Вивчаючи Крижа і Лисака, він піклувався і про те, щоб вони зовсім не відчували того, що їх вивчають. І досі це йому цілком вдавалося. Вдавалося тому, що він діяв з допомогою не тільки своїх співробітників, а й при найближчій участі численних розвідників-добровольців. Яворяни активно допомагали йому. Цікавою була та обставина, що Зубавін багатьох із своїх помічників вперше бачив і, отже, не ділився з ними своїми думками про Крижа.

Світлана Андріївна Казанцева, касир книжкового магазина книготоргу, де працював Криж, прийшла до Зубавіна і розповіла таке. Тижнів два тому до них у магазин забрів проїжджий іноземець. Якої він національності, вона не знає. Розмовляв з Крижем німецькою мовою. Про що — теж не знає. Він купив англо-російський словник і пішов до виходу, гортаючи книгу. Не дійшовши до дверей, він раптом повернувся до прилавка і попросив замінити йому цей примірник словника, бо він, за його словами, виявився з браком. Тоді, як Криж міняв словник, іноземець щось шепнув йому. Ні, пі, вона не певна, що це був якийсь особливий, таємничий шепіт. Відверто кажучи, вона спочатку не надала йому ніякого значення. І тільки згодом, коли побачила словник, який був у руках іноземця, стурбувалась. Чого вона звернула увагу на цей словник? Просто так: цікаво було подивитися, чим він не сподобався покупцеві, який брак припустила книжкова фабрика. Випадково вона побачила, куди Криж поклав бракований словник. На другу полицю, третім з краю, ближче до вікна. Поверхово оглянувши книгу, Світлана Андріївна не помітила в ній будь-якого дефекту. Її цікавість розгорілася. Вона почала уважніше роздивлятися книгу і виявила, що невистачає одного листка. Двісті вісімнадцята сторінка є, а двісті дев'ятнадцятої і двісті двадцятої немає. Листок був вирваний, як визначила Світлана Андріївна по свіжому корінцю, недавно.

— Криж бачив, як ви роздивлялися цей словник? — спитав Зубавін.

— Ні, він виходив в аптеку за ліками.

— Дуже добре, що не бачив. Людей не можна ображати безпідставною підозрою.

Обличчя Світлани Андріївни зробилося розгубленим, винуватим.

— Та я й сама цього боялася, — сказала вона, зітхаючи. — І зараз, одверто кажучи, боюсь. Любимор Васильович завжди такий шанобливий, культурний, освічений. Я стільки хорошого взнала від нього. Так що ви пробачте мені, товаришу майор, якщо я помилилась, даремно вас потурбувала.

— Нас ви можете турбувати в усякий час, по всякому питанню, а от…

— Я розумію. Любомир Васильович нічого не знає.. Ніхто не знає. Тільки одному вам я розповіла про свої думки.

— Правильно робите, — підбадьорив Зубавін касира. — Скажіть, а чому ви не прийшли до нас раніше?

— Та хіба можна, не знаючи броду, лізти в воду? Я б і зараз не прийшла, якби…

— Щось трапилось?

— Атож! Криж узяв з полиці забракований екземпляр словника, поклав його в кишеню і поніс додому. На другий день словник був на місці. Але це вже був не той екземпляр, я перевірила: листок з двісті дев'ятнадцятою і двісті двадцятою сторінками не був вирваний.