Чтение онлайн

Кларк побачив фотографії, на яких був зображений він, Ральф Кларк, в той період свого життя, коли жив у Радянському Союзі на легальному становищі, як член місії «союзної держави». Ось груповий, воєнного періоду знімок. Чоловік з двадцять молодих людей, одягнених у нову, ще не обношену офіцерську форму, випускники артилерійського училища, товпляться перед відчиненим віконцем театральної каси. Трохи осторонь від них, у скромному пальті, в кепці з довгим козирком, стоїть Кларк. В руках у нього заповітні папірці, що дають право подивитися спектакль. Десятки офіцерських очей з пожадливістю спрямовані на «зайві квитки». Кларк усміхається на знак того, що радий би, мовляв, усіх офіцерів ощасливити, але, на жаль… він показує два пальці: мовляв, лише два квитки може продати.

Ось ще фотографія, на якій Кларк зображений на вокзалі. Він сидить на лаві в багатолюдній залі для чекання і, напівзаплющивши очі, ніби дрімаючи, прислухається до того, про що говорять пасажири, які прибули в столицю з різних кінців Радянської країни. Третя фотографія відображала Кларка в той момент, коли він, сидячи за рулем, щось фотографував через автомобільне скло.

Четверта, п'ята, шоста, сьома, десята і дванадцята фотографії теж викривали Кларка в діяльності, яка нічого спільного не мала з тим, чим повинен займатися представник дружньої союзної держави.

— Ну як, не забули всі ці картини?

Так, Кларк добре пам'ятав, що всі ці знімки були таємно зроблені у свій час його колегою по посольству, молодшим клерком Джексоном. Справді, він був його постійним супутником під час прогулянок по Москві. У самітні хвилини відпочинку, за віскі або коньяком, Джексон, добре напідпитку, не раз діймав свого приятеля, демонструючи йому фотографії, про існування яких довго й гадки не мав вельми досвідчений, досить здібний Кларк.

Зубавін зібрав фотографії, поклав у шухляду письмового стола:

— Отже, Ральф Кларк, «Колумбус», вихованець таємного коледжу…

Кларк квапливо кивнув головою. На його обличчі вже не було ні пихатої усмішки, ні зверхності. Воно виражало неприхований відчай. Але через кілька секунд цей вираз змінився іншим — надією. Зубавін, що з цікавістю спостерігав за Кларком, усміхнувся сам до себе: «Для нього ще не все втрачено, йому ввижається вихід з безвихідного становища. Цікаво, на що ж вік сподівається?»

Кларк випростався, закинув голову, сказав з урочистими інтонаціями в голосі:

— Майоре, я вирішив бути до кінця відвертим. Але я хотів би, щоб усе мною сказане було зафіксоване повністю. Прошу запросити стенографістку.

Зубавін зняв телефонну трубку, набрав номер і коротко наказав:

— Зайдіть до мене.

Зайшов молодий лейтенант у світлих рогових окулярах, з розлініяною пачкою паперу в руках. Він мовчки зайняв, очевидно, своє звичне місце, за маленьким столиком, в кутку кабінету.

— Я вас слухаю. — Зубавін подивився на Кларка.

— Так от… — «Колумбус» розчепіреними пальцями розчесав скуйовджене волосся, потім провів долонею, наче вмиваючись, по обличчю. — Мені недавно минуло двадцять вісім років. З них я майже півтора десятка бездоганно служив американській розвідці. На мене завжди покладались великі надії: в таємному коледжі, в роки стажування, в період самостійної діяльності. Мені довіряли. Мене готували для. великих справ. Мені пророчили важливі посади…

Зубавін уважно слухав Кларка, намагаючись зрозуміти, догадатися, заради чого той так охоче вирішив «бути до кінця відвертим», яку мету переслідує.

Кларк продовжував свою сповідь упевненою скоромовкою, гладко заокругленими, явно заготовленими фразами. Він докладно розповів, коли, де і шо встиг зробити для американської розвідки, назвав усіх своїх шефів, їхні клички, змалював риси їхнього характеру, звички, перелічив усіх, з ким був зв'язаний свого часу, пригадав чимало старих явок, не забув і нові, розповів у всіх подробицях, хто сприяв йому під час переходу кордону і з якими намірами він оселився у Яворі.

Кларк перевів подих, випив склянку води.

— Бачите, яка я для вас цінність. Як ви догадуєтесь, я відвертий тому, що не маю ніякого бажання одержати «вищу міру покарання». Хочу жити! За всяку ціну! Та й вам не вигідно відправляти мене на той світ.

Коротко кажучи, я пропоную вам свої послуги, майоре мій досвід, мої здібності, мої зв'язки — все у вашому розпорядженні. Я можу принести вам величезну користь там, за кордоном…

Зубавін ледве втримався, щоб не посміхнутися. Він уважно, з байдужим виглядом слухав Кларка. Нехай сповідається. Чи не однаково, в якій формі він розкриє найглибші таємниці американської розвідки!

— Упакуйте мене в азбестовий мішок і переправте через кордон! — продовжував Кларк і не без натхнення. — Я повернусь до Файна і скажу, що змушений був тікати, тому що ледве не провалився через Скибана і Дзюбу. Мені зразу повірять, не турбуйтесь. Далі я влаштую, через того ж Файна, все так, щоб мене перевели в Західну Німеччину, в одну з розвідувальних шкіл. Гарантую: мене призначать старшим інструктором. Я буду знати кожного, кого «Сі-Ай-Сі» планує перекинути у вашу країну. Ви одержите повний список усіх диверсантів і терористів задовго до того, як вони будуть готові діяти. Через рік або два я просунусь по службі, мене призначать у вище відомство, і я почну вам пересилати…

Зубавін відкинувся в кріслі заплющив очі.

— Ви мене не слухаєте, майоре? — ослаблим голосом спитав Кларк.

Зубавін позіхнув, здійняв руки над головою і з задоволенням потягнувся:

— Пора кінчати. — Він обернувся до лейтенанта, що посміхався: — Відведіть!

— Пане майор!.. — рвонувся Кларк до Зубавіна.

— Все абсолютно ясно, «Колумбус». Справа тепер за Воєнним трибуналом.

Кларк підвівся і, сутулячись, бгаючи в руках украдений гвардійський картуз, попрямував до дверей.

Наприкінці квітня 1952 року на світанку з воріт філіалу іноземної фірми, яка ще на початку сторіччя заснувала в Будапешті концесійне підприємство, вийшов потужний світлого кольору «Лінкольн». Керував ним Джон Файн, інженер, генеральний секретар філіалу фірми.

Джон Файн був у синьому светрі. На його рудоволосій голові був шолом автомобільного гонщика. Незважаючи на те, що Файн залишав Будапешт в суботу — в день, коли він звичайно виїжджав на далекі прогулянки, — настрій у нього був не святковий. Тепер Файн мчав на своєму «Лінкольні» не на озеро Балатон, чи до гирла Тиси, що впадає в прикордонний з Югославією Дунай, не в знаменитий своїми винами Токай. Він поспішав на захід, в окуповану Південну Німеччину. Там, у Баварському лісі, в старовинному мисливському замку, що загубився в гірській глушині, Джона Файна чекав «Бізон» — начальник розвідцентра «Південь», у систему якого входив закарпатський напрям «Тиса».