Чтение онлайн

«Бізон» ніколи не був відвертим з підлеглими. Відправляючи своїх агентів за кордон, крупних і дрібних, він усіх переконував одним і тим же універсальним, завжди певно діючим засобом: грішми, особистою вигодою, хорошим бізнесом. До цього випробуваного засобу він вдався і тепер.

— Дорогий Файн, — сказав Крапc і дружньо поклав руку на плече майора, — ви втрачені для нас як будапештський резидент, але не як розвідник. Посилаю вас у Явір тому, що тільки ви зможете виконати мій план. Умови, правда, складні, але справа варта заходу. — «Бізон» вийняв з портфеля чекову книжку. — Я вже потурбувався про вас, майоре, я виписав на ваше ім'я таку велику винагороду, якої ще ніхто не одержував у нашому замку. — Він вирвав з книжки чек, обережно, наче той був кришталевим, поклав його на коліна Файна. — Це королівська нагорода, мій хлопчику. У ваші роки я не мав і тисячної долі такого гонорару. Але це ще не все. Після повернення з Явора ви одержите звання полковника і орден. Словом, я надам вам можливість добре заробити.

Файн акуратно згорнув чек, поклав його у внутрішню кишеню піджака, рішуче сказав:

— Я згоден. Приступимо до справи, сер.

— Приступимо. — «Бізон» поклав перед Файном папку. На густо-синьому, майже чорному тлі обкладинки білів невеликий квадратик картону з написом: «Гірська весна». — Подивіться. В моєму плані передбачено все, що ви повніші зробити і як. Вивчайте. А я поки відпочину.

Муркочучи собі під ніс якусь пісеньку, «Бізон» попрямував до столу, над яким хиталася на ланцюгах дерев'яна Діана, несучи гірлянду електричних лампочок.

Кларка як особливо важливого злочинця після попереднього допиту в Яворі відправили в Москву. Справу його доручили полковнику Шатрову. Слідство було недовгим, бо Кларк, визнавши себе винним, докладно розповів про одержане ним завдання, а також повідомив деякі важливі дані про діяльність ворожої розвідки на півдні.

Оформивши, як належить, справу Кларка для передачі її у військовий трибунал, полковник Шатров квітневого ранку вилетів на Закарпаття. Через п'ять годин літак приземлився на західній околиці Ужгорода, на аеродромі, розташованому біля самого чехословацького кордону, на правому березі річки Уж. Був жаркий, справжній весняний ранок. Пологі береги кам'янистого Ужа яскраво зеленіли першою травою. Верхівка гори, вкрита лісом, піднімалася до неба гігантським смарагдовим наметом. Цвіли сади. На тому, зарубіжному боці були в розпалі польові роботи. Селяни в чорних жилетках поверх білих сорочок і в стареньких капелюхах орали, боронували, палили кукурудзяне бадилля і коріння соняшників.

На аеродромі полковника зустрів Зубавін. Майор був одягнутий по-весняному: світлий габардиновий кітель, кашкет, брюки навипуск. І обличчя його теж було весняне: засмагле, обвітрене.

— О, та у вас весна в розпалі! А в нас ще сніжок і морозець! — веселим співучим баском промовив полковник, ніби виправдуючись, що на його плечах була шинель.

Він роздягнувся, перекинув шинель на руку і попрямував слідом за майором до машини.

— Прошу! — Зубавін відкрив праві передні дверцята «Победы».

— Ви без шофера?

— Як бачите, товаришу полковник.

— Що, захворів?

— Та ні, просто так, люблю…

— Любите зустрічати начальство без свідків? — підхопив Шатров і усміхнувся.

— Так.

Зубавін сів за руль. Він завів мотор, вижав зчеплення, включив першу швидкість і уважно, дуже уважно подивився на гостя.

— Куди накажете, товаришу полковник: в обласне управління чи до нас, у Явір?

Шатров не поспішав з відповіддю. Трохи примружившись, стримано посміхаючись, він мовчки розглядав Зубавіна. Русяве м'яке волосся майора вибивалося з-під кашкета. Вираз його обличчя був заклопотаним.

— Чим ви так схвильовані, товаришу майор?

— Я? Схвильований?

Зубавін засміявся.

— Від вас, здається, не приховаєш, товаришу полковник. Так, признаюся, ваш несподіваний приїзд схвилював мене. Ви, звичайно, у справі «Колумбуса»?

Шатров кивнув головою, і по його широкому, вилицюватому, з високим лобом обличчю жваво і весело пробігли хитрі і добрі зморшки.

За віком полковник міг бути батьком Євгена Зубавіна. Він і справді був батьком трьох дорослих, давно одружених синів і дідом десяти внуків — хлопчиків й дівчаток. В органах державної безпеки Шатров почав працювати ще тоді, коли босоногий, веснянкуватий Женька Зубавін ганяв голубів. Зубавін тоді не думав і не гадав, як складеться його життєвий шлях, а Шатров уже обома ногами твердо стояв на великому битому шляху життя і добре знав, що і як він повинен робити.

Микита Самійлович Шатров, потомствений шахтар, що народився і виріс на горлівській шахті «Кочегарка», саночник і коногон, кріпильник і вибійник, маючи від роду неповних двадцять років, по партійній мобілізації в перші ж місяці радянської влади був посланий на боротьбу з контрреволюцією. Він переступив поріг ЧК, не знаючи, як треба боротися з ворогами перемігшої, але ще не зміцнілої революції. Однак він мав у своєму серці те, чим не могли похвастати найдосвідченіші, добре вимуштрувані верховоди буржуазних розвідок, — богатирську силу робочої людини, яка завоювала свободу, велику віру в правоту справи, за яку, не шкодуючи життя, боровся розкріпачений народ, ясність благородної мети і головне — любов до таких самих, як він, простих трудівників. Він почував себе господарем нового, єдино-справедливого життя. І це почуття спочатку було його головною зброєю. Досвід розвідника набувався поступово, в процесі боротьби проти агентури контрреволюційної націоналістичної Центральної ради, проти білогвардійських лазутчиків, банд генерала Каледіна, проти полчищ кайзерівських окупантів, які вторглися на Україну.

Після відкритої воєнної інтервенції, яка закінчилася поразкою, вороги почали таємну атаку на молоду державу робітників і селян. Трохи не всі розвідки світу засилали своїх агентів у Донбас, прагнучи вивідати, як і де відбудовуються й реконструюються заводи, які шахти добувають вугілля і які ще будуються, яку сталь виплавляють мартенівські печі і куди вона іде. Шатров шукав і знаходив ворогів — то під машкарою іноземних інженерів, то серед німецьких колоністів, то емігрантів, що «втекли від безробіття». Викривав він і куркулів, що маскувалися під робітників. Частка його праці була і у викритті шкідницької «Промпартії», яка продалася іноземним державам, і в десятках й сотнях справ меншого масштабу. На своєму віку Шатров бачив багато людиноненависників усіх мастей, зрадників Батьківщини. Багато разів заглядав він у найтемніші глибини їх брудних, підлих, зрадливих душ. І все ж його очі залишалися завжди чистими, а серце світлим, таким, що вміє любити, вірити і сподіватись. Всю свою енергію, весь свій розум він спрямовував на те, щоб вчасно і без шкоди для держави знищити таємну діяльність ворогів народу. І завжди він пам'ятав, відчував, усвідомлював, що працює на важкій, але благородній ділянці будівництва нового життя, що він рядовий пролетарської армії, покликаної утвердити на землі справжні людські стосунки.

Життєвий шлях Шатрова був відомий Зубавіну, він неодноразово зустрічався з полковником у службових справах і встиг дуже добре оцінити його здібності в боротьбі з ворожою агентурою. Через те був схвильований майор, через те він і стривожився. Недаремно… ні, недаремно приїхав у Явір Шатров! Невже справа «Колумбуса» набрала несподіваного повороту? А здавалося, все було зовсім ясно, здавалося, що він, Зубавін, зробив усе, що треба. Звичайно, в операції були і прикрі помилки, непростимі промахи — наприклад, з арештом Кларка, але ж головне зроблено. Кларк викритий. Він же зізнався. Спіймані на гарячому його найближчі спільники Скибан і Грончак, в перестрілці вбитий парашутист, назавжди виведено із строю спритного резидента Дзюбу. Що ж іще?

— В Явір, — сказав Шатров.

Зубавін мовчки кивнув і розвернув машину.

Проїхали зелений, пожвавлений недільний Ужгород, минули міст через річку і вирвалися на простір закарпатської землі. Ужгородські лісисті висоти, крило Карпатських гір, швидко зникали. Попереду, куди тільки сягало око, — рівнина, залита шовковистим розливом озимини, і пагорби, вкриті виноградниками. І все це лежить під високим голубим небом й щедро освітлене теплим весняним сонцем. Тут-там обабіч дороги, між ясним небом і зеленою землею, тріпотіли на своїх крилах-парашутах жайворонки. По узбіччю з рюкзаками за плечима мчали велосипедисти — юнаки в білих і голубих сорочках, дівчата з квітами, вплетеними в скуйовджене вітром волосся. Над розігрітим, уже літнім асфальтом струмувало густе марево. Рубчасті шини «Победы» дзвінко гули на дорозі.

Шатров зняв з своєї сивої голови кашкет, кинув його на заднє сидіння і, скоса глянувши веселими жартівливими очима на зосередженого Зубавіна, голосно, зі смаком, наче покуштував щось надзвичайно смачне, ароматне, трохи хмільне, сказав:

— Весна!

Зубавін стримано кивнув у відповідь, не відриваючи погляду від дороги.

— Так, весна! — з силою повторив Шатров. — Скільки вже цих весен бачив я на своєму віку, а кожного разу радію новій, чекаю «від неї якогось великого подарунку. А ви, майоре?