Чтение онлайн

Сяйво ліхтарика освітило широкий та високий коридор. Хоча Юрко не раз був тут, його охоплювало якесь незбагненне хвилювання, мимовільний острах. Тут все було повите таїною. Хлопець відчував, що підземелля приховує ще багато різних загадок. Незабутнє враження справило на нього перше знайомство з кам'яним лабіринтом, потім — небезпечна зустріч з Хоткевичем та аптекарем. Часто постають в уяві розмальовані невідомим художником стіни круглої зали, вродливе личко Червоної Красуні. Хто вона, та невідома засмучена дівчина? Звідки вона, чому художник так дбайливо виписав її портрет на кам'яній стіні? Яку ж таємницю оберігає Червона Красуня? Можливо, скарб пана Хоткевича…

Скарби підземелля не давали хлопцеві спокою. Навіть снилися просторі світлиці, вщерть наповнені золотими монетами, розкішними вазами, зброєю. Мабуть, така природа людини, що все їй цікаво, про все хочеться дізнатися. От і не терпиться йому проникнути в найдальші закапелки підземного лабіринту.

— Проходь, Юрку, сюди, — Вершина показав рукою на круглу залу, — допоможеш мені розібратися в таємницях нашої красуні. Мовчить капосна дівчина. Як не підходжу до неї, як не намагаюся порозумітися — даремні мої зусилля. А мене нетерплячка з'їдає. Треба швидше проникнути в сусідню залу, бо там, наскільки мені відомо, мусять бути речі, які нам дуже потрібні. Тупцюємо другий рік на одному місці. Далі нам шлях закритий. Хоча про дещо мені й пощастило дізнатися. Сьогодні покажу тобі мої знахідки.

Лейтенант завів Юрка в кімнату Червоної Красуні.

— Сідай, — сказав він, — трохи відпочинемо. Я як вийшов на болото, зачепився за корч та так гепнувся, що з очей іскри посипалися. Темно, а світити не можна. От і ходимо навпомацки.

Вершина поклав ліхтарик на стіл, стомлено опустився на диван. Юрко уважно глянув на лейтенанта. Він майже не змінився за останній рік. Нічого примітного нема в лейтенанта Вершини ні на лиці, ні в постаті. Звичайна людина, яка своїм виглядом, поставою, манерою говорити нагадувала сільського вчителя — лагідного, витриманого, звиклого до нелегкої повсякденної роботи.

І лише з часом, коли познайомишся з лейтенантом, відчуєш, як заспокійливо впливає на тебе довірливий, навіть співчутливий голос, прислухаєшся до його неквапливих, але продуманих і зважених порад — розумієш, не такий уже й простий чоловік лейтенант Вершина, як може здатися на перший погляд.

Промінь ліхтаря освітлював обличчя Червоної Красуні, личко в дівчини зажурене, на грудях важкі разки намиста на голові — великий вінок з синіх волошок. Юрко роздумував, кого вона нагадує. Червона Красуня дуже схожа на Варю Чміль — позаминулорічну випускницю сільської десятирічки, першу Юркову піонервожату.

— Що у вас дома? — запитав лейтенант.

— Живемо…

— Як прізвище жінки, яка у вас мешкає?

— Справжнє чи те, що в паспорті?

— Справжнє.

— Вострикова Галина Іванівна.

— А як ім'я її чоловіка?

— Востриков Олексій Тихонович. Навіщо вам, Іване Петровичу?

— Треба. Може, пощастить і полковника Вострикова розшукати. Є в мене одна справа. От і викликав тебе, щоб поговорити. У вас жив Карл Карлович Зоммер, учитель німецької мови?

— Ви ж самі знаєте, що жив!

— Знаю. Але мені невідомо, чи навчив він тебе готичного шрифту.

— Навчив.

— Гаразд. І ще одне запитання. Дружина Зоммера говорила по-німецьки не зовсім зрозуміло. Це правда?

— Правда. Генрієтта Карлівна родом з Нижньої Саксонії і розмовляла на діалекті, але зрозуміти можна.

— А ти точно знаєш, що дружина вчителя була родом з Нижньої Саксонії?

— Знаю, бо вона часто розповідала про рідні місця, мріяла хоча б ще раз побувати на батьківщині.

— Тут, Юрку, така справа. Стало відомо, що до Маєра незабаром має прибути важлива птаха — генерал Дітріх, інспектор військ СС з Берліна. Він уже був у палаці, пив каву з Маєром. Але… ніхто з наших перекладачів не зрозумів їхню розмову. Мабуть, фашисти розмовляють якимось діалектом. Отже, надія на тебе, Юрку! Зможеш?

— Тільки і я можу чогось не втямити. Бувало, слухаю Генрієтту Карлівну і перепитую: «Що ви сказали?» А тут — не перепитаєш.

— Тепер давай глянемо сюди.

Лейтенант повернув ліхтар і освітив протилежну від Червоної Красуні стіну. Раніше на ній було зображено барвистий краєвид: річку, далекі замріяні бори, озера.

Нині на стіні виднілися три постаті — запорізького козака, жовніра, турка, які показували на ряди мідних зірочок.

Юрко подумав, що лейтенант розкрив таємницю Червоної Красуні. Кожна постать показує пальцем на ряди мідних блискіток. І кожен той ряд, певно, відкриває хід у глиб підземелля.

— А що там? — запитав Юрко.

— Нічого! Не спрацьовують зірочки. Як я не тис на них — нічого не виходить. Можливо, механізм зіпсувався. Багато часу минуло… А ти помітив, що кожен з них показує в певному напрямку? Жовнір, приміром, на Шляхетське болото. Знаєш, де воно?

— Знаю! Під Озерянським лісом! Там багато чорниці росте.

— А знаєш, чого те болото Шляхетським називається?

— Мабуть, колись якомусь шляхтичу належало. На Прип'яті є невеличкий острів, так його Татарським називають, бо там колись татари табором стояли…

Лейтенант підвівся з-за столу, сказав:

— Доведеться нам, Юрку, братися за вивчення історії. Без неї таємницю Червоної Красуні важко буде розгадати. Та й треба знати минуле своєї землі, як жили наші предки, як боронили свій край від ворога. Я, здається, колись тобі розповідав, що після перемоги Богдана Хмельницького над шляхтою під Корсунем частина ворожих обозів повернула в бік Житомира, але місто захопили загони Максима Кривоноса і перетнули обозам дорогу. Довелося шляхті повертати до Прип'яті. Повстанці кинулися навздогін, бо рознеслася чутка, що шляхта везе багато золота та інших дорогоцінностей. На місці теперішнього палацу стояла фортеця Малий Кодак. Дуже багато селян-білорусів тікало від шляхетської сваволі на Запорізьку Січ, і пани поставили цю фортецю, щоб перехоплювати втікачів.

Юрка хилило на сон, хоча й намагався уважно слухати розповідь лейтенанта.

— Дрімаєш? — запитав Вершина. — Не звик до нашого затхлого підземелля. Візьми кухоль та вмийся, он там, у кутку біля відра, миска — зразу прочумаєшся.

Юрко вмився, витер рушником лице, знову сів за стіл.

— Полегшало?

— Ніби відлягло і в очах посвітлішало.

— Треба вміти переборювати сон. Правда, я розповідаю про все з подробицями і роблю це свідомо. Отак з подробицями любить розповідати Маєр. І ти звикай до такої манери. Не просто звикай, а намагайся уважно слухати і все пам'ятати. Дивися, козак показує в бік старого парку, туди, де знаходиться палац.

— Ну й що? — нетерпляче запитав Юрко.

— Я думаю, що він показує на хід, який веде в ліве крило палацу, саме туди, де знаходиться казарма «чорних кентаврів», вихованців пана Маєра. Якби нам пощастило проникнути в ліве крило, ми б легко знищили це осине гніздо.

— Іване Петровичу, — Юрко пильно придивився до Червоної Красуні,— дівчина теж показує рукою поперед себе! Виходить, що, крім цих трьох ходів, є ще якийсь.

— Правильно, тут повинна бути велика зала «Оргія», про це мені розповідав один чоловік. Є й інші приміщення. Адже на будівництво палацу, на мури, на інші будови брали багато каменю — і на місці колишніх виробок лишилися кам'яні зали. От пан Хоткевич і використав їх для своїх забавок та скарбниць.