Чтение онлайн

— Іване Петровичу, хто такий Франц Берг? — допитливо глянувши на Вершину, запитав Юрко.

— Якщо вірити документам, які я вручив тобі минулого літа, твій предок, виходець з Пруссії, який добудовував Білу вежу та обладнував підземелля. Він і передав частину плану каменоломень своїм нащадкам. Половина пергаменту лишилася в родині Франца Берга, ця, що лежить перед нами. А другої половини немає. І нам треба її знайти.

— Де? Та й коли це діялось… Може, та половина згоріла або лишилася в підземеллі.

— Спробуємо пошукати. Тут ми нічим не ризикуємо. Я певен, що на тій частині плану мусять бути позначки, які показують дію механізмів, що відчиняють і зачиняють вхід у ліве крило палацу та до фальшивомонетні.

Лейтенант ходив, заклавши руки за спину, радив Юрку, як діяти далі:

— У Бергів збереглася частина плану. А решта до них не потрапила. Можливо, припадає пилом у вас в якомусь закутку, а можливо, зберігається в родині вчителя Олександра Васильовича, бо це його прапрадід був колись панським художником. Учитель все своє життя збирав експонати, пов'язані з історією села Жовтневе. Треба піти до нього, поговорити, розпитати.

Лейтенант заглянув у свій записник і сказав:

— Підеш до Івана Гончара і передаси йому, що товар мусимо забрати не пізніше наступної середи. Прийдемо за ним у вівторок. Зустріч там же, де й раніше, — хай прибуде вчасно.

— Який товар ви мусите забрати у Івана? — спитав Юрко.

— Товаришу Береговий, — лукаво проказав лейтенант, — ви хочете знати те, що вам не можна. — І серйозніше додав — Ти, Юрку, мусиш знати те, що тебе стосується, — і не більше. Якщо, скажімо, ти будеш готувати «товар» разом з Іваном — тобі скажуть, що до чого. Зрозумів?

— Зрозумів, Іване Петровичу, — винувато озвався Юрко.

— Ще раз попереджаю — не проявляй ніякої цікавості при розмові з Маєром. Ти мусиш, як справжній фольксдойч, бути слухняним і шанобливим. Фашисти не церемоняться з тими, кого вони запідозрять, хто викличе недовіру. Треба слухати, непомітно за всім спостерігати, запам'ятовувати — і не більше.

Лейтенант поглянув на ручний годинник:

— Дві години ночі. У тебе лишається година для ознайомлення з архівом Сиволапа. І обов'язково розпитай матір про план підземелля. Може, друга частина пергаменту лежить собі спокійно у вашій Зоряній скриньці, а ми тут сидимо та сушимо мізки.

— Нема в нас ніяких планів, — впевнено відповів Юрко, — бо я таки побачив би… І мати ніколи не розповідала.

— Ти все одно розпитай, — наполягав Вершина, — можливо, про щось дізнаєшся. Пан Хоткевич скарав Берга, і Заворицького, і Берегового за намір передати повстанцям план підземелля. Я давно знав про цю подію. Берг, Береговий — це й навело мене на думку зробити тебе фольксдойчем. До того, твій прадід — виходець зі Львова. І ніхто не зуміє довести, хто він був — німець, турок чи француз. Не буду тобі більше заважати. Читай сповідь петлюрівця Сиволапа, а я піду та займуся своїми справами.

Юрко взяв до рук зшиток, розгорнув його, підсунув до себе ліхтар і прочитав на першій сторінці:

«1920 рік. Село Відрадне. Маєток пана Хоткевича. Підземелля — Рожева кімната». На наступній сторінці тим же чітким, трохи нахиленим вправо почерком, було написано: «Я, потомствений дворянин Владислав Загорський, перебуваю на нелегальному становищі. І, як той злочинець, живу під чужим іменем, не маю ні друзів, ні родини, ні власного притулку. Все загинуло, все пішло шкереберть — маєтки, капітал, становище. Я, полковник гетьмана Скоропадського, перебуваю нині на жалюгідному становищі сільського аптекаря, живу в глухому закутку, забутому богом і людьми, і відчуваю себе, як на пороховій бочці. Хто б міг подумати, що якісь неотесані мужлани казатимуть мені «ти», ляскатимуть мене по плечу, і я п'ю з ними сивуху? Як я їх всіх ненавиджу! І водночас мушу бути лояльним, манірним, ввічливим. Єдина моя відрада — похмуре і мовчазне підземелля. Цей кам'яний лабіринт годує мене, одягає, дає можливість відпочити і шкодити «товаришам». Позаминулої ночі я пробрався в комору комунарів і випустив на підлогу гас із бочки. У гасі вимокло насіння для посіву. Хай тепер сіють комунари на комунівській землі жито, пшеницю і всяку пашницю, протруєну гасом. Хто б міг подумати, що я, ваше благородіє Владислав Загорський, буду проникати в це чарівне підземелля, користуючись брудним водозливом. — Останні слова підкреслені червоним олівцем. На полях щоденника поставлено три знаки оклику. Юрко уважно прочитав сторінку, перегорнув її, розгладив пом'ятий папір і став читати далі: — Ходжу на збори, проголошую промови, закликаю пролетарів будувати соціалізм і тремчу, як той заєць під час листопаду. Надто вже часто відчуваю на собі уважний погляд Вершини. Я написав на цього більшовика-фанатика безліч анонімок. І все даремно. Надто чиста в нього пролетарська біографія, але мої анонімки попсували йому нерви, позначилися на кар'єрі. Цей інтелігент з народу надто проникливий, і мені здається, ніби він відчуває, що я не «товариш» Сиволап, а хтось інший. Можливо, мене мучить совість із-за батька цього лейтенанта. Надто все несподівано трапилося. — Це речення було підкреслене червоним олівцем. — Треба мати більше спокою і витримки. Треба жити і боротися! Шкодити і шкодити! Хай згине все, як казали древні. Але все це не так просто, коли ти один, не відчуваєш ніякої підтримки. Я часто жалкую, що мені в свій час не вкоротила віку куля котовця або будьоннівця. Яке це щастя, моє підземелля! Лише тут, серед цих мовчазних стін, я відчуваю себе тим, ким я є насправді. Здається, ніби нічого не змінилося, не було революції і мені не довелося позбутися своїх маєтків, багатства, привільного і безтурботного життя. Дуже важко грати роль скромного сільського аптекаря, безпартійного більшовика, і ні поглядом, ні голосом ніде не видати справжніх своїх настроїв. О люди, о час! Єдина надійна людина — це Консул. Сотник — надзвичайно кмітливий і далекоглядний розвідник, його метод — вища математика, недоступна для простих смертних. Я теж би хотів мати подібну витримку. Людина без нервів і без емоцій. Але не всім це дано! Жаль, що Консул поселився на Васильківських Дачах. Це далеченько. Але так треба. Кращого місця мешкання для Консула, як Васильківські Дачі, не вигадаєш. — Майже вся ця сторінка була підкреслена червоним олівцем. — Я радий, що мені пощастило дістати потрібні документи Консулу, хоча й довелося низько кланятись Шарпинському. Допомагає мені і отаман Голий. Але все одно я самотній і мушу крутитися, як білка в колесі. Один необережний крок — і мені кінець. Я не боюся смерті, але мені страшно, що не зможу помститися за втрачені маєтки, за нашу поразку. Боже, за які гріхи ти так тяжко караєш нас? Прибуття Консула ми відзначили тим, що спалили олійню в селі Відрадному. Потім відбулися збори трудящих. Я виступав на них, закликав до пильності, засуджував підступи класових ворогів. Знову в селі побував Консул, він замовив вишиту сорочку в місцевій майстерні.— Слова «замовив сорочку в місцевій майстерні» підкреслено червоним олівцем. — Не варто йому часто з'являтися в це село, хоча він і перебував тут лише кілька днів, коли пан Хоткевич збирав своє розграбоване майно».

На наступній сторінці запис зроблений фіолетовим чорнилом: «Давно не заглядав до щоденника. Не було ні часу, ні бажання. Нарешті перемога! Мені пощастило розіграти чудовий спектакль. Вершина і інші «товариші» мали можливість переконатися, що «товариш Сиволап» — це людина, безмежно «віддана» ідеалам світової революції. Я задоволений собою. Врятував «товариша» Вершину від «явної загибелі». Операція пройшла блискуче. Ні, недаремно навчали нас наші вчителі. У загоні отамана Голого виявилися зрадники. Вони змовилися між собою і вирішили йти просити в більшовиків милосердя, пробачити їм класову сліпоту. Про це стало відомо Консулу. І сотник (слово «сотник» підкреслене червоним олівцем) вирішив ліквідувати перебіжчиків і зміцнити моє становище. Під час бою за хутір Вишневий отаман Голий наказав тим перебіжчикам атакувати більшовиків. Ті зраділи і побігли здаватися. І в цей час Голий поранив Вершину. Перебіжчики наближалися до мене. Ніхто з них не стріляв у мій бік. Я «хоробро» кинувся на зрадників, бо нічим не ризикував. Перед боєм Консул висипав порох з їхніх патронів. Я, як зайців, перестріляв тих «вояків» і потім на своїх плечах виніс з поля бою Вершину. Так я став «героєм». За свій «подвиг» я був нагороджений довір'ям впливового Вершини, колишнього наймита пана Хоткевича».

На наступній сторінці знову запис про лейтенанта Вершину. Сиволап злорадно описував, як при допомозі працівника міліції Шарпинського та інших вірних людей пощастило звести наклеп на колишнього командира червоних козаків Павла Гармату. «Червоний козак» був звинувачений у зраді, і незаперечно доведено, що він тісно співробітничав з кайзерівцями та петлюрівцями. Як і треба було сподіватися, Вершина взявся виручати Гармату, але нічого не зміг довести, бо Шарпинський надійно підготував п'ять свідків-«очевидців». Тепер Вершині довго доведеться переживати ту історію. Надто виразна пляма впала на його наймитську біографію. За операцію довелося вручити Шарпинському тридцять п'ять золотих монет. Жаль, Що я не маю доступу до скарбниці пана Хоткевича. — Слова «до скарбниці пана Хоткевича» підкреслені червоним олівцем. — Як мені потрібне зараз золото! І знаю, що воно лежить у цьому глибокому підземеллі. Досить натиснути на мідні блискітки, як непорушні кам'яні стіни оживуть і відкриється шлях до скарбниці, але не знаю, як треба тиснути. Пан Хоткевич навіть мені, своєму найближчому другу, не відкрив таємницю. Не раз казав, що хід до скарбниці відкривається інакше, ніж із Зоряної кімнати. Тут діє зовсім інша механіка. Я легко можу проникнути в будуар, в колгоспну комору, в Зоряну кімнату, але шлях до золота и фальшивомонетні мені закритий». (Майже весь цей запис акуратно й старанно підкреслений рівною червоною лінією.)

Юрко ще раз уважно прочитав сторінку. Окремі місця запам'ятав, щоб поміркувати над ними, і знову заглибився у щоденник: «Маючи потрібну кількість золота, я міг би перейти кордон, поселитися на півдні Франції або виїхати до Америки, купити віллу на березі моря і спокійно чекати настання кращих часів. А рушати за рубіж без золота — марна справа. Там я нікому не потрібний, ніхто мене там не чекає — я буду приречений на голод і жалюгідне існування. Я не вірю, що більшовики-комуністи протримаються довго. Не можуть вони протриматися, не зуміють вони вистояти проти такої могутньої, розвинутої держави, якою є на сьогодні Німеччина. І я певен, що Гітлер піде рано чи пізно на Схід. Учора прибув Консул і ознайомив мене з радісними новинами, передав привітання від моїх друзів. Як я заздрю їм, заздрю і сподіваюся на їхню допомогу. Є надія на зустріч. Але знову на заваді постає золото! Зараз у мене лише тисяча золотих монет. Це мізерія! Вирушати у відкрите море з такою сумою — безглуздя. Хай вони лежать у тайнику і чекають свого часу. Їх надто мало на придбання вілли на березі моря. Часом приходжу в підземелля, дістаю з тайника свій скарб і перераховую монети. Їх блиск пробуджує в мені надію на кращі часи.

Консул готує замах на лейтенанта Вершину. Давно пора усунути з нашого шляху цього більшовика-фанатика. І все ж я заборонив Консулу здійснити цю акцію. Не час. За спиною лейтенанта відчуваю себе певніше. Як-не-як, а ця людина вірить мені і може з часом стати в пригоді.

Діяти! Споювати, розбещувати, підривати економіку!

Намагався сплести павутину навколо комірника Василя Берегового. Не зміг. Треба заприятелювати з Береговим. Увійти в довір'я, зав'язати тривке знайомство. Пан Хоткевич не раз розповідав мені, що предок цього Берегового був неабияким майстром, і він виготовляв хитромудрі замки для підземелля. Цей майстер разом з своїми спільниками викрав план підземелля, на якому позначено вхід до скарбниці. Як би я хотів стати власником цього плану! Я вірю, що є можливість проникнути в скарбницю! І якесь шосте чуття говорить мені: ключ до скарбниці зберігається в Берегового! Якась же ниточка, що веде до таємниць підземелля, мусить лишитися в цій родині. Треба діяти!

Доведеться попросити Консула написати на Берегового чергову анонімку, звинуватити його в крадіжці колгоспних продуктів, можливо, підкинути в його повітку пару мішків пшениці. І потім захистити Берегового від підступних наклепів та звинувачень класових ворогів».

Кілька сторінок було вирвано. А далі: «Зустрічаю Новий 1935 рік у підземеллі. Не можу бути серед «товаришів», здають нерви. Кожен день п'ю валеріанові краплі. Прагну спокою і самотності. Мене охопило почуття приреченості. Невже все загинуло? Ні! Ні! Ненавиджу все і всіх! Хами вчаться, виводять на наші поля комбайни! Будують соціалізм! Я «допомагаю», як можу! Удвох із Консулом спалили трактор і склад з пальним. Дрібниці! Проникаю з будуара пані Антоніни в колгоспну комору, набираю сала, меду, борошна. Заняття «гідне» потомственого дворянина. Але продукти потрібні для підтримки наших. Консул возить їх в Київ і збуває своїм знайомим». (Слова «проникаю з будуара пані Антоніни в колгоспну комору» підкреслені червоним олівцем. На полях рукою лейтенанта Вершини зроблено напис: «У будуарі пані Антоніни зараз знаходиться фотолабораторія Маєра».)