Чтение онлайн

…На третьому поверсі особняка, що стояв на тихій вузькій вулиці, у великій квартирі було досить багато людей; всі в цивільному; долинав стрекіт друкарських машинок і глухих голосів, що диктували тексти; раз по раз дзвонили телефони — їх було не менше трьох, а може, й більше; проходячи по коридору, Штірліц побачив у вікно, що на вулиці, паралельній тій, якою вони приїхали сюди, молоді хлопчаки в формі гітлер-югенду зводили барикаду; на будинку, що стояв метрів за сто, розвівався прапор молодих націонал-соціалістів.

Мюллер запросив Штірліца в невеличку кімнату; два тільці; на столі купка паперу і з десяток фаберівських олівців, дуже твердих, гостро заструганих; попільниця, дві пачки сигарет, запальничка.

— Сідайте, Штірліц. Сідайте до столу. І слухайте, що я вам казатиму…

Він попустив галстук, розслабився, відхилився на спинку стільця, заплющив на мить очі…

Штірліц прислухався до голосу, який ледь долинав із сусідньої кімнати. Людина диктувала друкарці; та працювала як автомат, чергами. Людина називала російські імена, перелічувала назви міст; чітко запам'яталася фраза: «Після цього племінника академіка Феофанова викликали до бургомістра Лапіна, і той став вимагати від нього тут же, в кабінеті, написати статтю в нову газету про те, як препогано, антиросійськи було поставлено народну освіту за Радянської влади. Спочатку Ігор Феофанов відмовився, потім…»

Мюллер швидко підвівся, підійшов до дверей, відчинив їх і вигукнув:

— Перейдіть в іншу кімнату! І взагалі навіщо так кричати, сподіваюсь, стенографістка не глуха!

Мюллер повернувся на місце, пильно подивився на Штірліца і, хруснувши пальцями, мовив:

— Так от, я хочу сказати вам про те, що давно мене мучить. Хоч я й не кінчав університетського курсу, але книжки читав з самого дитинства… Так, так, а то чого б це я став таким мудрим? Тільки завдяки книжкам, дружище… І до чого я прийшов? Ось до чого я прийшов, Штірліц… Світ знав багато культур, але кожна з них є зліпок одна з одної… Поліклет і Вагнер близькі, хоч їх розділяють століття, так само, як Софокл і Ніцше… Александр Македонський і Наполеон Бонапарт… Повстання в еллінських містах після Анталкідового миру, коли бідні перебили всіх багатих, було співзвучним — у своїй цивілізації — з тим, що дав Паризький мир, коли Бомарше й Руссо готували бунт проти такої необхідної для будь-якого суспільства Бастілії… В еллінів були Арістофан і Ізократ, а у французів — Вольтер і Мірабо; абсолютно прочитується перекличка співзвучності в різних пластах історії… Солдатський імператор Наполеон або мужицький цар Пугачев лише повторювали Діонісія Сіракузького і Філіппа Македонского… Ви розумієте, навіщо я, у якого немає зовсім часу, говорю вам про це?

— Розумію.

— Для чого ж?

— Для того, щоб виправдати цинізм розумних: «І це було». Ні?

— Правильно! В десятку! Молодець! Що мені від вас потрібно, сподіваюсь, тепер розумієте?

— Не до кінця.

— Мені треба від вас таке: по-перше, ваш Лорх сидить у цьому ж приміщенні, в підвалі, ми зламали його, він готовий працювати. Ви зараз напишете телеграму в Центр, я її зашифрую — тепер це не важко, — а ви простежите за тим, щоб Лорх не запустив у ефір якийсь сигнал тривоги, це не в ваших інтересах… У телеграмі ви скажете, що я, Мюллер, готовий співробітничати з росіянами; взамін я вимагаю гарантію недоторканності… Я можу допомогти багато в чому… Якщо навіть не в усьому…

— В чому, наприклад?

— Віддати їм Гіммлера, наприклад…

— А Бормана?

— Давайте спочатку діждемося відповіді від вашого Центру… Як думаєте, вони погодяться?

— Думаю, що ні.

— Чому?

— Вони не вважають Арістофана й Мірабо сучасниками…

— Хороша відповідь. Спасибі за відвертість. Але ви напишете таку телеграму про всяк випадок. Правда ж?

— Якщо наполягаєте…

— Дуже добре. Спасибі. Тепер друге: ви розкажете мені все про свою роботу? Все, з початку й до кінця?

— Ви можете переглянути мою особисту справу, там усе написано, групенфюрер…

Мюллер аж зігнувся од сміху. Він сміявся щиро, витирав очі, хитав головою; потім обличчя його заніміло:

— Штірліц, якщо ви не зробите цього, вам введуть трибадинуол, лікар у мене чудовий, і ми запишемо ваші показання на апаратуру… Причому говоритимете ви тією мовою, якою базікали уві сні в Дагмар… Я дав послухати ваш голос козачому отаманові Краснову — він не тільки наш консультант, але й плідний літератор, настрочив сто романів про більшовиків та євреїв. Так от, він сказав, що за народженням ви петербуржець…

— Що вам дасть моє зізнання, групенфюрер?

— Я думаю про майбутнє, Штірліц. До того ж людина нашої професії не вміє жити соло, ми не можемо без диригента, смисл нашого життя — робота з оркестром…

— Я повинен написати вам усе після того, як надійде відповідь на вашу пропозицію? Чи до?

— Не гаючи ні хвилини.

Штірліц похитав головою:

— Мені дуже гірко помирати… Але я не можу переступити через себе… Не сердьтесь…

— Тоді пишіть телеграму.

Штірліц узяв олівець, написав текст: «Центр. Я заарештований Мюллером. Він вносить пропозицію про співробітництво. Готовий допомогти в арешті Гіммлера. Взамін вимагає гарантій особистої недоторканності. Юстас».

Мюллер уважно прочитав телеграму, поцікавився:

— Фокусів немає?

— А які можуть бути фокуси? Все просто, як мекання..

Як ніхто інший, Борман розумів, що все зараз вирішують не дні, а години, а може, навіть хвилини.

Він розумів, що від'їзд Гітлера в Альпійський редут завдасть удару по тому плану, який він виносив, затвердив для себе й відпрацював у всіх деталях.

Тому він і далі робив усе, щоб Гітлер залишився в Берліні, з тривогою спостерігаючи, як фюрер прискіпливо випитував візитерів про те, чи варто йому продовжувати боротьбу із ставки, чи, може, доцільніше вилетіти в Берхтесгаден.

Як ніхто інший знаючи характер Гітлера, рейхслейтер розумів, що манія підозріливості, яка охоплювала фюрера з кожним днем дедалі більше й більше, диктує йому дивні рішення, що йдуть, як правило від супротивного. Борман знав, коли йому треба провести якусь кандидатуру, то швидко й надійно це можна зробити в тому разі, якщо умовити Лея і Шпеєра (до них фюрер був небайдужий) дати негативну характеристику тому, на кого ставив він сам, Борман. Тоді через два-три дні можна було приходити з пропозицією, і Гітлер, як завжди, затверджував призначення тієї людини, яка була потрібна Борману.

Причому ця симпатія Гітлера виникла тому, що Лей, страждав запоями, і Гітлер ставився до нього з гидливою, але водночас жалісливою цікавістю; оскільки Лей був з робітників і керував «Трудовим фронтом», фюрер вважав за потрібне тримати його коло себе; він вважав також, що людина, уражена недугою, яка каралася по закону партійної етики, буде йому особливо віддана; так само він ставився до Шпеєра; останніми місяцями його улюбленець, найзнаменитіший архітектор рейху, котрий став міністром воєнної економіки, дозволяв собі відкрито говорити фюреру, що війну програно і тому знищення мостів, доріг і заводів позбавить німецьку промисловість шансу на післявоєнне відродження, яке можливе лише при сприянні західного капіталу, традиційно зацікавленого в створенні санітарного антибільшовицького кордону. Нікому іншому Гітлер не простив би таких висловлювань; слухаючи Шпеєра, він якось дивно усміхався; Борману часом здавалося, що фюрер володіє незвичайним даром не чути того, що йому не хотілося чути; після тяжкої розмови з Шпеєром, коли всі присутні при цьому завмерли, боячись стати свідками істерики, яка могла б закінчитися наказом негайно розстріляти улюбленця, фюрер раптом запросив міністра до себе і, ласкаво посадовивши за стіл, приніс креслення «музею фюрера» в Лінці. Розіславши аркуші ватману на столі, Гітлер сказав:

— Шпеєр, послухайте, чим уважніше я розглядаю ваш проект, тим важчими мені здаються скульптури коло мосту через Дунай. Усе-таки Лінц легке місто, отже, потрібна абсолютна пропорція. Що ви на це скажете?

Шпеєр з жахом подивився на фюрера: Лінц бомбили союзники, питання захоплення міста росіянами було питанням тижнів, а ця людина з тремтячими руками і великими витрішкуватими зеленими очима говорила про майбутній музей, про пропорції форм і про скульптури через Дунай.

…Саме до Шпеєра і звернувся Борман, коли той приїхав з фронту в рейхсканцелярію.