Чтение онлайн

– Валентина тяжко поранили вночі, і до тієї жінки він не заходив, – сказав я. – Знайшли його в сараї.

– Вайме[11]! – Арчіл співчутливо похитав кучерявою головою. – В сараї… Але ж він пішов до машини.

– О котрій годині?

– Після дванадцятої. Ми довго сиділи, балакали, грали в карти… Закрякали качки, і він вибіг подивитись. Вайме… – замовк, і сидів посмутнілий, пригнічений, нараз випив вино і по тому тихо мовив: – Шені черіме[12]…

– А де твій товариш?

– Гурам? На базарі, торгує.

– Ти водиш машину?

– У мене вдома «Волга».

– Вивези качки на ринок. У фойє сидить та жінка, допоможи їй, – попросив його.

– Зроблю, батоно начальник.

– Це Валентинові піджак і сорочка?

– Його.

– Віддаси їй.

Я знайшов у кишені піджака ключі від ЗІЛа, поклав їх перед Белішвілі на столі і вийшов. Отож, Молостов вибіг до качок, а опинився в сараї. Значить, на першу годину ночі злодії вже були там. А близько другої «Волгу» в кінці вулиці бачив фрезерувальник Агапов. Значить, в магазині вони порядкували довго. Це ж треба мати цілковиту впевненість, що не захоплять на місці злочину.

На мене байдуже глипнула чергова, не перестаючи в'язати, і я поминув її, спустився у фойє. Колосюк встала з крісла, запитально звела брови.

– Зараз вийде Арчіл, грузин, і завезе качки на ринок. – На обличчі пташниці – розгубленість і недовіра, і я заспокоїв її: – Не бійтеся, він людина хороша. І ще віддасть речі Валентина.

Колосюк, кивнувши, втомлено сіла. Я підступив до дерев'яного бар'єра, за яким нудьгувала адміністраторка – власниця пишної пістрявої зачіски. З-під насурмлених брів забігали по моєму лиці її блідо-голубі очі. Я представився. Не здивувалася – сприйняла мою появу як належне. Тільки трохи довше-затримала погляд на моїх неголених щоках.

– Хто у вас керує господарством?

– Дзюняк.

– А хто він?

– Тарас Свиридович?! – вона так здивувалася, ніби його повинно знати все обласне місто. – Наш завідуючий.

– Він є в будинку?

– Незабаром прийде, почекайте. – Задзвонив телефон, і адміністраторка здійняла трубку. – Готель… Жодного вільного місця… Але ж я вам…

Вона когось роздратовано переконувала у відсутності місць. У фойє спустився Белішвілі й направився до Колосюк, вклонився їй, притискаючи руку до серця.

– Калбатоно[13], прийміть мої щирі співчуття, – сумно мовив.

– Спасибі.

Вони пішли. Адміністраторка закінчила розмову й нервово поклала трубку.

– Біда з вами приїжджими, – поскаржилась, шукаючи у мене підтримки.

Але я не пристав на розмову. Мене турбувало інше.

– Ви бачили, коли вночі виходив шофер? – натомість запитав її.

– Авжеж: ми саме з Настею Вакулівною пили чай.

– Хто це – Настя Вакулівна?

– Палига, чергова другого поверху.

Ага, та жінка, яка й досі зберегла риси колись холодної красуні.

– І ви не схвилювалися, що він не повернувся?

– Чого? – зломилися її брови-шнурочки. – Шофери часто сплять у кабінах. Стережуть свій вантаж.

Справді, їй нічого було непокоїтись. Усе відбувалось, як завжди, – ніякої надзвичайності.

– Давно у вас ці грузини?

– Вже місяць.

Підозрювати їх не було підстав. Вони б тоді не залишилися. Хоча… Могли підготувати підкоп, а крадіжку здійснили спільники, що втекли машиною і подалися на вокзал. Ні, машиною небезпечно їхати далеко. Машини вже перевіряли на дорогах працівники ДАІ. Скорич дав вказівку. А от…

– Скажіть, сьогодні вранці хтось вибув з готелю? – запитав із таємною надією.

– Тільки один шофер.

– Будь ласка, дайте його картку.

Адміністраторка відімкнула сейф, в якому лежала купка паспортів і різні папери. Переглянула їх і подала мені аркушик. Валуйко Федір Іванович, 1938 року народження, село Терешки, мета приїзду – продаж товару з автолавки, номер машини.

– Коли вибрався Валуйко?

– Виписався рано, – і вона кивнула на кушетку за своєю спиною. – Якраз я міцно заснула, а його приніс чорт. Напевне, десь о четвертій ранку, бо у вікні сіріло.

О четвертій… Чого йому схоплюватись ледь світ? Село Терешки – недалеко. Постривай! Та й ночувати нема сенсу: година-півтори – і вдома. А Валуйко залишився.

– А він не виходив опівночі надвір?

Адміністраторка здвигнула плечима.

– Хтось хряскав дверима. Я не зводилась – дрімала.

– Часто зупиняється у вас?

– Щомісяця.

Мене охопив неспокій. Попросив телефон і подзвонив черговому міліції, Дав йому дані Валуйка, номер машини. Тепер залишилося чекати, коли його затримають інспектори ДАІ. І цілком вірогідно, що з тієї «Волги» крадені речі перевантажили до автолавки.

Хід непоганий: у магазині на колесах повинні бути товари. Автолавка не викличе ні у кого підозри.

Я схвильовано пройшовся коридором, в якому розташована дирекція ринку і де знаходився кабінет завідуючого Будинком колгоспника. А Дзюняк не з'являвся. Щоб чимось зайнятись, окрім висування версій, прочитав стіннівку «За комуністичну працю», святковий наказ директора, перелік путівок у санаторії і будинки відпочинку, склад групи народного контролю.

Спинився біля стенда «Вони захищали Батьківщину». Фотокартки на ньому перезняті зі старих, давніх, і ветерани молоді, відчайдушні. Сивак В. В. – старшина, артилерист, директор ринку; Дзюняк Т. С. – сержант, командир відділення зв'язку, завідуючий Будинком колгоспника; Скерегеля В. Н. – єфрейтор, бухгалтер (пілотка кокетливо надіта на пишне хвилясте волосся, і в очах знадлива смішинка); Палига Г. Ф. – старший сержант, мінометник, контролер (напевне, чоловік чергової другого поверху Насті Вакулівни); Котов М. І. – сержант, піхотинець, бригадир рубачів м'ясного павільйону; Федоровський З. Д. – рядовий, піхотинець, ветлікар.

Дивився на них і з жалем думав: коли б не загинув мій батько, теж у якійсь установі висіла б його фотокартка серед ветеранів війни. А можливо, він би й досі служив і хтозна, чи не став би генералом. Ох, багатьом чорне лихоліття вкоротило віку або перекопало життя.

– Да, дорогою ціною заплатили за Перемогу, – раптом журливо заговорив за моєю спиною чоловік. – А які орли!

Оглянувся – позаду невисокий, натоптуваний дядько в синьому костюмі й білій сорочці, буцматий, сивоголовий, смаглочолий. Він скидався на боцмана, списаного на берег, і видався мені знайомим… Еге, Дзюняк, один з ветеранів.

– А я до вас, Тарасе Свиридовичу, – звернувся до нього.

– Впізнали! – зраділо вигукнув. – Я здорово змінився, не всі… – він спохопився й спохмурнів, погасив усмішку. – Заходьте.

Кабінет у нього маленький: однотумбовий стіл, обов'язковий сейф у кутку, під стіною два стільці, металева вішалка, на підвіконні графин з водою і склянка, телефон. Дзюняк поклав короткопалі руки на скло, зчепив пальці й приготувався до розмови. Його, мабуть, попередила адміністраторка.

– Ви знаєте, що сталося?