Чтение онлайн

– Оце від сарая, – відказав Дзюняк і скрушно додав: – Неприємність, і шкода того шофера.

– А хто з ваших працівників найчастіше ходив у сарай? – запитав його.

– Я.

– Коли ж ви були востаннє?

– Їй-бо, не пам'ятаю, – почухав потилицю. – Ми скидаємо туди всякий мотлох. Тому й рідко заглядаю.

Подібної відповіді слід було чекати. Власне, я її передбачив, але, як завжди, підсвідомо жевріло Сподівання на потрібні факти чи відомості. Хай би вже дріб'язкові! З них іноді буває користь. А тут – нічого. Я лише впевнився: злодії мали достовірну інформацію про забутий сарай. І отримати її могли від працівника Будинку колгоспника.

– Скільки у вас чоловік у штаті? – запитав завідуючого, щоб прикинути об'єм роботи: з кожним поговорити, перевірити.

– Зі мною одинадцять.

– Тарасе Свиридовичу, ви розумієте, як важливо знайти злочинців, – почав я здалеку. – Ви місяцями не заглядали до сарая. Про це знали працівники. Напевне, комусь передали.

У Дзюняка спершу округлились очі, потім він примружився й недоброзичливо сказав:

– Ви помиляєтесь. У нас одні жінки, і працюють вони по десять і більше років. Коли б що, крадіжка трапилася б раніше. Га? Магазин і сарай збудовані давно.

Хм, Дзюняку не відмовиш в логіці: тонко підмітив і слушно зауважив. Я замислився… Не збирався відступати. І зненацька мене осінило.

– Скажіть, а в будівлі весь час промтоварний магазин?

– Ні, – жваво відгукнувся завідуючий. – Спочатку… – Він задивився у стелю і почав загинати пальці. – Спочатку тканини, після них – уцінені товари, потім – спортивні й оце другий рік… – Дзюняк осікся, злякано зиркнув на мене і вражено прошепотів: – Невже хтось із наших жінок?

– Може, ненавмисне: просто котрась прохопилась у розмові або хитро випитано, – заспокоїв його, знаючи, як важко працювати в колективі, коли поруч нерозпізнаний злочинець. Недовіра не дасть супокою, точитиме свідомість, мов шашіль дерево.

– Справді, жінки люблять потеревенити, – охоче пристав на мою думку завідуючий і спохмурнів.

– А ви самі, Тарасе Свиридовичу, не помітили нічого підозрілого? – для годиться запитав.

– Ні, люди як люди, – не вагаючись, відповів. – У кожного свої радощі й печалі. У чоловіка Насті Вакулівни, він працює на ринку контролером, виявили рак печінки, – гірко зазначив.

Настя Вакулівна… А, Палига, чергова другого поверху. Велике горе у неї. Ось чому жінка справляла враження холодної, байдужої людини. Її ніщо не тішило. Прикро… Раптом Дзюняк ляснув себе по лобі долонею й гмикнув.

– Ну й телепень! – вигукнув. – Позавчора з дворика перед сараєм я вигнав двох лобурів! Ви розумієте?!

Я кивнув і насторожився, запитливо поглянув на Тараса Свиридовича, чекаючи подальшої розповіді. Він хапливо налив з графина води й спрагло випив.

– Да… – продовжив. – Після обіду я чому крутився на подвір'ї. Глядь – вони сидять за ящиками й цмулять вино. Я й погнав їх. Огинались, лаялися… Неприємні типи.

– Які вони з себе? Ви б упізнали їх?

– Звичайно. Молоді, здорові, патлаті й занехаяні. Один – чорнявий, борода випнута, в синій нейлоновій куртці; другий – русявий, ніс задовгий, теж у куртці. – Дзюняк задумливо забарабанив пальцями по столі. – Здається, я здибав їх на базарі. Тут деякі постійно вештаються, видивляються, що погано лежить.

Я не виказував свого хвилювання. Повідомлення завідуючого важливе. Отож, у підсумку троє підозрюваних: Валуйко – шофер автолавки – і двоє із двору. Це вже слід. Я недарма згаяв час.

– Ходімте в магазин. Поговорите із слідчим, – запросив Дзюняка.

На подвір'ї ЗІЛа з качками вже не було.

Гаряче припікало весняне сонце, й у повітрі витали пахощі молодої, свіжої городини. Вона привабливо, соковито зеленіла на прилавках, хоч пиши з неї натюрморт. Навколо гомін, вигуки, десь белькотав індик і гавкав пес, кудкудакали кури й голосно кукурікали, наче в селі, півні.

Ми з Дзюняком проштовхувалися між людьми, пробиралися до магазину. Я угледів машину з качками і на кузові пташницю Колосюк. Збуджена, розпашіла молодиця не встигала виймати з кліток живність… У тій веремії хоч на кілька годин забуде про лихо, яке спіткало її товариша. Я зиркнув на годинник – близько дев'ятої. А здавалося – давно на ногах. З'явилось оманливе відчуття швидкоплинності часу, бо вже відбулося багато зустрічей з різними людьми. А день лише розгорався.

Наш «уазик» стояв на місці. Бунчук читав якусь книжку. Покупці не поривалися до магазину – на дверях висіла табличка «переоблік». Я підійшов до Миколи, і сержант одірвався від книжки, хотів вийти з машини.

– Сиди, сиди, – зупинив його. – Що нового?

– Топчій допитує продавців, а майора і Кузьменка я завіз на службу.

Звісно, Дмитрові Юхимовичу тут нічого робити. Він схопив «усе головне, і картина злочину тепер для нього ясна. Про деталі й наслідки сьогоднішнього розшуку, висновки експертів Скорич дізнається на нараді в Ольхового. Тоді майор і виголосить свою думку. Нараз мені зробилося незатишно й тривожно, мов хтось крадькома спостерігав за мною недоброзичливими» очима. Я розглянувся навкруги – довкола снували люди й наче ніхто не звертав на нас уваги. Он неподалік невелика черга за вагівницями, які видавав дужий, вилицюватий молодик у білому забрудненому халаті.

Я назвав Бунчуку адресу Молостова – пораненого шофера, щоб по рації зв'язався з черговим і той викликав сюди з колгоспу водія. Дзюняк, відколи покинули готель, не зронив ні слова. Видно, у нього була якась нагальна справа (тому й мав заклопотаний вигляд), але Тарас Свиридович змирився з необхідністю допомогти слідству.

Топчій досі сидів за прилавком, обкладений аркушами паперу – протоколами. Я вже знав метод роботи Анатолія: неквапно, грунтовно проводити розслідування, зненацька вертаючись до попередніх показань, що трохи збивало з пантелику свідків. Навпроти нього сиділа жінка в зозулястому костюмі й щось говорила, схвильовано поправляючи зачіску. Напевне, Топчій не вперше розмовляв з нею і продавщицю дратувала настійність слідчого.

– Прошу, Тарасе Свиридовичу, – я показав Дзюняку на стілець під вікном, а сам підійшов до Анатолія.

– Я ж вам говорила… – ображено забринів голос продавщиці, і вона замовкла.

Топчій пильно глянув на мене сірими очима, кивнув, і я зрозумів той кивок як безмовну відповідь: нема нічого втішного. Натомість він сказав:

– Норкова шапка з цього магазину. Треба точно встановити, де був Агапов.

– Зроблю. Я запросив завідуючого Будинком колгоспника Дзюняка Тараса Свиридовича. У нього є дещо цікаве.

– Поклич його, – пожвавішав слідчий і звернувся до принишклої жінки: – А ви почекайте, Софіє Адамівно, ми ще продовжимо розмову.

Дзюняк розповів про двох хлопців, які позавчора пиячили біля сарая, описав їхню зовнішність. Слідчий уважно вислухав, крутячи в руках жовту кулькову ручку, а продавщиця нетерпляче заворушилась, кілька разів поплямкала губами, наче поривалася встряти у розмову. Ми це відчули й втупились у неї.

– Я… я бачила їх… чорнявого, з гострою бородою… – повільно, знічено мовила.