Чтение онлайн

– Софіє Адамівно! – докірливо-зраділо вигукнув Топчій. – А я ж вас питаю-питаю, чи хтось підозрілий не заходив до магазину, а ви – «покупці мигтять, мигтять, хіба запам'ятаєш»… То коли він заходив?

– Вчора, саме привезли товар, – жінка зраділа, що зрештою збулася запитань. – Він часто забігає до нас, заграє із Світланою, заважає працювати. Якось стояв, теревенив, а тут прийшов другий – довгоносий – і називає його Богом. Ну, я й витурила їх з магазину.

Ми перезирнулися з Анатолієм. Бог. Прізвище чи кличка?

– Ви вільні, Софіє Адамівно, працюйте, – відпустив її Топчій. – І покличте Шапова. Часом не застряг він у підкопі?

Шапов – начальник дільничного пункту міліції ринку. Я з неспокоєм чекав на появу лейтенанта, поглядаючи на двері до підсобки, вже із вставленим диктом, куди увійшла продавщиця… Щось гупнуло – і за хвилю у дверях постала кремезна постать Шапова з довгастим блискучим ліхтариком. Під ходою лейтенанта аж стогнали дошки підлоги. Я часто зустрічав його на тренуваннях із самбо, тільки з ним не боровся – він у важкій категорії. Шапов привітався з нами, і я відмітив його знайомство з Дзюняком.

– Що там, Анатолію Єфремовичу? – Поклав ліхтарика на прилавок, повів могутніми плечима, наче скидав з них невидимий тягар підкопу.

– Ти знаєш Бога? – запитав його Топчій.

– Того? – жартома показав пальцем на стелю. – Ні. У мене є свій бог – базарний.

– От-от, саме базарного, – уточнив Анатолій. – Чорнявого, з випнутою бородою.

– Богдан Шалапуха! – Шапов одразу назвав справжнє ім'я і прізвище Бога. – Ледацюга, часто кидає роботу, вештається по ринку. Сьогодні крутився біля павільйонів.

– Так… – протягло, задоволено мовив слідчий. – А хто у тебе русявий, довгоносий, патлатий і в нейлоновій куртці?

– Хм… – посміхнувся лейтенант. – Прямо тобі екзамен-загадка, Єфремовичу. Став «п'ятірку». Зуб, тобто Зубовський Вадим, друзяка Шалапухи, – і Шапов переможно оглянув нас.

– Адреси їх маєш?

– Аякже.

– Приведи, Ігоре, зараз хоч одного. Приведи, – Топчій звівся, підкреслюючи важливість свого доручення.

– Слухаюсь! – Лейтенант мерщій подався з магазину.

– А мені? – і собі звівся Дзюняк.

– Ви трохи зачекайте, – попросив його слідчий.

Я переказав Топчію свідчення пташниці Колосюк, грузина Белішвілі, адміністраторки Будинку колгоспника. Докладно розповів про Валуйка – водія автолавки, який заночував у готелі, хоч жив за вісімдесят кілометрів од міста, а ледь засіріло – поїхав. Топчія теж зацікавив Валуйко.

По поту, щоб не перейматися очікуванням Шапова, я взяв ліхтарик і пішов ще раз обстежити підкоп, наодинці, без поспіху. У підсобці порожньо. Підняв ляду – вирізані дошки, і на мене пахнуло вільглим духом підземелля. Отвір випиляно зі всіх боків акуратно, мов тесля по шнурку. Опустився в яму, увімкнув ліхтарик і обдивився землю. Вона підрівняна, ніби у погребі справжнього господаря. Освітив каміння підмурка – жодного стрімчака. Н-да, попрацювали капітально.

Я дістався входу й вибрався нагору, в сарай. У ньому темно, лише крізь шпарки у дверях пробивалося сонячне проміння. Бочки наповнені землею й камінням. Не треба було його виносити – все виявилося під руками.

Сів на ящик і погасив ліхтарик. Тої ж миті мене огорнув морок, лунко і стривожено забилося серце. Привиділося чиєсь важке, надсадне дихання й тихий, крізь зціплені зуби, стогін, ніби під столом лежав поранений водій Молостов. У мене пробігли мурашки по спині, я увімкнув ліхтарик, посвітив по закутках сарая і знову вимкнув. Долинав, наче здалеку, гул, попискували миші…

Який же висновок з мого обстеження?

Передовсім – орудували не білоручки, вміли вправлятися лопатою, ломом і пилкою. Далі: не один день пробивали лазівку, горбились у тісняві, задихались од браку повітря, тобто – хирляками їх не назвеш. І останнє: надто професійно зроблено підкоп, без зайвої роботи, з точним виходом у підсобку.

Мої роздуми перервав глухий жіночий голос з підкопу:

– Товаришу… капітан!.. Вас… кличуть!..

Я встав із ящика, скочив у вхід і за хвилину вигулькнув на протилежному боці – в підсобці, аж від несподіванки злякано відсахнулася Софія Адамівна. Вибрався нагору. В торговому залі біля Топчія поруч із Шаповим стояв давно не стрижений хлопець у синій нейлоновій куртці. Шалапуха Богдан – Бог. Таки пощастило лейтенантові. Я розглядав підозрюваного. Він зневажливо кривив губи.

– Він, Тарасе Свиридовичу? – звернувся до Дзюняка слідчий.

– Еге.

– А ви, Софіє Адамівно, що скажете?

– Він.

– Що – він?! Що?! – зарепетував Шалапуха. – Чого повитріщалися? Не бачили людини? Хапаєте, волочите!..

– Цить, – повернувся до нього Шапов, і Шалапуха вмент прикусив язика. – Ніхто тебе не хапав.

Поруч з лейтенантом Бог, високий і, видать, при силі парубок, скидався на підлітка.

– Сідайте, – кивнув на стілець Топчій.

Шалапуха заклав ногу на ногу, недбалим рухом розстебнув куртку й загойдав ногою. Ми байдуже спостерігали за його грою, знаючи, що скоро вона скінчиться і тоді постане перед нами жалюгідна нікчема. Доволі надивилися на схожі перетворення. Анатолій навмисне зробив паузу: надав Шалапусі можливість всмак похизуватися.

– Чого ви позавчора крутилися коло сарая готелю? – запитав пісним голосом слідчий.

– Роздушили із Зубом банку. Чи заборонено? – єхидно ошкірився.

– І часто там пиячили?

– Скільки нам хотілося, – зухвало відповів.

– А чого по магазину вештались? – Анатолій перекладав папери, не дивлячись на Шалапуху.

– Слухайте, може, ви мені вкажете, в який туалет ходити! – нахабнів Бог.

Аж тепер Топчій звів голову й пронизливо глянув на Шалапуху.

– Ви знаєте, що сьогодні вночі обікрали цей магазин і важко поранили людину? А залізли сюди через сарай. Га, Богдане, через сарай, – значуще підкреслив Анатолій.

Шалапуха, вражений, роззявив рота, ще до кінця не усвідомлюючи почуте, і, коли до нього дійшов смисл, дурнувато засміявся, а потім несподівано зірвався з місця й кинувся до дверей з перекошеним обличчям. Але на порозі його спритно перепинив Шапов, ухопивши за комір куртки. І тоді Бог почав одчайдушно пручатись і зіпати:

– Не я! Не я!..

Шалапуха вигинався, наче його судомило, совав ногами, шарпався, поки зненацька не випала з кишені куртки, мелодійно дзенькнувши, лискуча обручка і не покотилася по підлозі, метляючи клаптиком паперу. Бог ураз присмирнів і вибалушився на неї, мов недоумок. Обручка вляглася під стільцем, біля якого стояв зблідлий Дзюняк. Топчій неквапно підняв її. Продавці збуджено загомоніли, кидаючи гнівні позирки на Шалапуху.

– Хм, з ярликом, – мовив слідчий.

Перстень, коли звірили із накладною, виявився краденим з магазину. При обшуку в Шалапухи більше нічого не знайшли, крім замашної свинчатки. Він зовсім притих і ніби нічого не бачив, не чув – сидів збайдужілий, відчужений од усього. Знайома реакція спійманого із речовим доказом. Признатися, ніхто з нас не чекав, що відразу затримаємо одного із злодіїв.

– Ну, Богдане, розповідайте, – розважливо, доброзичливо звернувся до Шалапухи Топчій. – Як бачите, викручуватись, заперечувати зайве. З ким діяли? Де сховали крадене?