Чтение онлайн

Дзвонариха. Прокляли були. Стара пані трохи не вмерла; по лікарів аж до Києва посилали... Уже перед смертію тільки помирилися, та й то сестра Анна Дмитровна перепросила уже, а наш то ще наговорював на брата, приску [38] підсипав, і до сього часу зашморгом дивиться, а надто наша пані: не дозволю, каже, мужичці переступити порога свого!

Катря. Так наші пани такі немилосердні? Господи!

Дзвонариха. А ти ж думала?

Катря. Лихо тяжке!

Дзвонариха. А тобі що?

Катря. Так... (Зітхає). А як же пан Олександер живе?

Дзвонариха. Нічого... Чула, - гаразд! Тільки все-таки йому тяжко: пани одцурались, одкинулись...

Катря. Так-так, - одцураються... всі одцураються... що мужичку ввів до панського роду!.. Бідний він! (Зітха і сидить мовчкщ перебираючи кісниками).

Дзвонариха (оглядає дворище кругом). А в тебе порядок у дворі, по-хазяйськи, по-хазяйськи, дитино! (Цілує її). От якби покійний батько побачив тепер тебе, радувався б, боже як! Не привів господь, а любив він тебе страх як! Ти пам'ятаєш батька?

Катря. Пам'ятаю: вуса були сиві, довгі; співали в церкві, мене з собою брали. Навіть на одчитування до мерців ходила була з татом. Спочатку боялася покійників, а далі привикла... Я й тепера їх не боюсь!

Дзвонариха. Живі, доню, страшніші! Тепер у мене тільки й думки, тільки й молитви, щоб тебе оддати до рук щирої, чесної людини, одружити! Привів би бог побачити дитину свою щасливою, порадуватись на неї, то тоді й очі закрити безпешно.

Катря. Мамо, годі про це! Не кину я вас, аби ви мене не кинули!

Дзвонариха. То вже божа воля.

Катря. Ні, я не про смерть кажу, одведи господи...

Дзвонариха. А про що ж?

Катря. Так, про всякі пригоди.

Дзвонариха (цілує її). Сумна ти чогось: все зі мною та зі мною, то й занудилась; не знать що в голову лізе. Ти б пішла до подружок абощо... а то подивись, як ти змарніла, мов зів'яла...

Катря (з сльозами прилада до матері). Зів'яла, мамо!

Дзвонариха. Дитино моя люба! Що з тобою?

Катря (утира хутко сльози). Нічого, мамо... вас шкода!

Дзвонариха. Голубко моя! Чого ж ти за мною так побиваєшся? Час і про себе думати...

Катря. Цитьте, мамо! Он Дмитро сюди йде!

Дзвонариха. А, Дмитро? Моторний, доню, хлопець, хорошого роду і до нас, сиріт, лине, бо й сам сирота...

Ті ж і Дмитро. 

Дмитро. Здорові були, мамо, з неділею! Уже й з хати вийшли? Здрастуй, Катре!

Катря. Здрастуй!

Дзвонариха. Слава богу, Дмитре, дибаю потроху; уже час і за діло братися. 

(Катря одходить і почина дещо прибирати; здійма глечики з тину і зносить до хати тощо.)

Дмитро. Де ж вам трудити себе? Спочивайте!

Дзвонариха. І то вже належалася; заїла багато чужої праці. От і ти, - не знаю, чим уже й одслужу, - оплів, охаїв наш дворик і всім нам, сиротам, допомагаєш.

Дмитро. Яка там поміч? Не варт про те й говорити. Зайвий був час, а руки не куповані.

Дзвонариха. Хоч і не куповані, так здалися б на своє діло, а не на чуже.

Дмитро. Не яке воно й чуже! Мені, може, ваша сорочка ближче до тіла, ніж своя. Що я? Один собі, як палець, - бурлака, та й годі! Багато мені треба? Заробив що чи де заробив - не велика журба. А от вам - друге діло: ви слабі, а Катря молода; і коло вас, і коло господарства сама побивається... Як же не пособити? Такій молодій дівчині і надірватися можна! Я ж не скотина яка нечувственна!

Дзвонариха. Нехай уже тобі за твою добрість господь оддячить!

Дмитро. Мені, може, - коли ви оце слабі були, - серце шарпалось, як гляну було на Катрю, що вона як тінь яка ходить! Я б, може, радніший був свої руки підложити, а не те що зробити яку мализну...

Дзвонариха. Та бачу, бачу, козаче, що тобі дочки жалкіше, ніж старої...

Дмитро. Ні, крий боже! І вас я вважаю за матір: рідних пак не згадаю ні батька, ні матері. Чоловік ваш покійний, царство йому небесне, виховав мене, зберіг сироті і батьківщину, і хату, наставив мене самого добрим хазяїном, до пуття довів, - так як же мені не любити вас? З Катрею зросли ми укупі...

Катря (надходить). Я, мамо, розпалю у комині, кулешика вам зварю на вечерю.

Дзвонариха. Не треба, доню. (Гладить по голові її). Славна у мене, Дмитре, дочка: і хороша, і моторна, і упадлива.

Дмитро. Що й казати? Нема, може, в світі за Катрю!

Катря (гірко). Не хваліть, мамо!

Дзвонариха. Запишаєшся? А тебе таки справді, кралечко, гедзь з одного боку напав.

Катря (перебиваючи). Он дивіться, як сонце сідає червоно; певно, вітер буде на завтра. Треба буде однести до млина мірочки зо дві пшениці, бо в нас уже борошна обмаль.

Дмитро. Я завтра зайду й однесу.

Дзвонариха. Та то борошно борошном, а ти таки...

Катря (хутко). Мамо, цитьте! (Прислухається). Хтось іде до нас; може, лікар?

(Біжить з тривогою; дивиться за ворота).

Дзвонариха. Може, справді. Він того тижня заїздив, то обіцявся, що ще заверне.

Дмитро. Та тепер уже ви, хвала богу, одужали, то чого б і ходити йому чи паничеві?

Дзвонариха. Та лікаря уже більш місяця і в селі нема.

Дмитро. А паничеві б чого? Хіба й він лікар?

Дзвонариха. Не знаю; тільки така вже добряча душа, що й господи! Що божого дня трудився!

Дмитро. Себто вас жалував так?

Дзвонариха. Господь його святий зна, - чи у його вже таке серце, чи ми заслужили ласки у бога?

Дмитро (зітхнувши). Може.

Катря (вертаючись). Ні, то не він; хтось у хустці. Позношу лишень я на ніч полотна в комору.