Чтение онлайн

Дмитро. А я знаю! Кажи прямо, бий одразу - легше буде!

Катря. Не муч мене!

Дмитро. Знаю я, хто розлучник мій, хто наступив мені ногою на горло! Ти в панича закохалась; він тебе звів!

Катря. Дмитре! Бога ради! Мене не зводив Михайло!

Дмитро. Він, він - і не кажи! Не обманюй мене!!

Катря. У мене сили нема тебе обманювати... Що ж? Я люблю Михайла... тільки не він... сама винна...

Дмитро (ухопившись за серце), О-о! Спасибі хоч за правду... і хотілось її, і надія якась ще тліла... а тепер уже край!

Катря. Дмитре, прости мене! Не моя сила... так судилося!

Дмитро. Не твоя, нещасна, - так! Але на кого ти мене проміняла? Чи буде ж він тебе так кохати, як я? Чи буде з тебе очей не зводити, перед тобою стежку промітати? Навіщо ти йому, отому паничеві, здалася? На ласощі, на жарт, а потім на покидьку!

Катря. Цить! Цього не буде: не звір же він?!

Дмитро. Буде, пом'янеш моє слово!.. Вони такі! Увесь світ би зажерли, - та й то не вдовольнять своїх тельбухів! Мало їм, розбещеним, тієї втіхи на світі, ще зазіхають і на нас, старців, однімають остатню радість, остатнє щастя!

Катря (з криком). Не добивай мене! Я й так уже підбита! Не може цього бути, не може! Нема ж такого ката на світі, щоб завдав такі муки! Адже краще задавити власними руками!! За віщо ж би так насміятись?

Дмитро (обніма Катрю). Дитино моя, надіє моя! Рад би я тебе розважити, та... язик не повертається! Чи тебе чарами приворожено, чи тобі пиття дадено? Задля чого, задля кого ти мене сиротою кидаєш? Тільки ж і жив тобою змалку, тільки ж і бився з злиднями, аби загорювати того щастя, і от тепер, допливши берега, мушу топитись...

Катря (ридаючи, обніма Дмитра). Що ж мені робити? Збожеволіла я!

Дмитро (боязко). Катре!.. Може б, забула ти... перемогла себе... може б, вернулося...

Катря. Ні, Дмитре! Несила моя...

Дмитро. Значить, годі! Ну, що ж - радощів не зазнали, з лихом - приятелі... горювати - не привчатися! Та що про мене?.. Хоч би ти була щасливою!

Катря. Де вже? Кругом таке лихо... Хоч би ти зненавидів мене - легше було б!

Дмитро. За що? Чим же ти винна? Така вже моя доля щербата: кого б'є, то вже не милує!

Катря. Коли б ти вийняв моє серце та розкраяв надвоє!

Дмитро. І, вже! Дай боже... щоб хоч тобі щастя, то хай уже тішиться ворог мій... а мені (махнув рукою) - утоплю десь своє горе!.. Але ж як він насміеться над тобою, як потопче красу твою, кине тебе на зневагу, на горе, - то не сховається він від мене ніде: на краю світа знайду його, зо дна моря винесу, з-під землі викопаю... І тоді вже з паничем побалакаю!

Катря (хапа за руки Дмитра). Що ти задумав, Дмитре?!

Дмитро. Не бійся... поки не кине... Ну, прощай! Напився вже я радощів! (Обніма Катрю). Прощай! А!! Не мені, злиденному, - щастя! (Утира сльозу). Бувай вже ти щаслива!(Іде).

Катря. Дмитре! Не побивайся!!

Дмитро. Пропадай усе!! (Іде хутко). 

Катря, ламаючи руки, біжить до воріт і схиляється до них, від несили.

Катря і Михайло. 

Михайло (тихо крадеться з садочка). Катре! Катре!

Катря (уздрівши його, несамовито кинулась на груди). Ай!!

Михайло (обніма). Не кричи, серце, так, бо почують!

Катря. Зраділа!.. Боже як! Третій вечір не бачила.

Михайло. Ну, все ж обачніше треба.

Катря. Не буду, не буду, любий мій, хороший; тільки не сердься!

Михайло. На тебе трудно й сердитись. (Цілує).

Катря (обніма). Господи, як я рада! Нічого й не тямлю... Чого ти вчора й позавчора не був?

Михайло. Не можна ж мені щодня ходити, щоб не завважили... Я все, знаєш, вибираю годину, щоб з моїми батьками про тебе побалакати...

Катря. Господи, що то буде?

Михайло. Й сам не знаю... трудно то, трудно; якось усе це випада...

Катря (зітха). Ох! Не випада... і не випаде!

Михайло. Не сумуй, зірко: ми таки свого діждемось... Зразу, звичайно, ніяково; треба здалеку зайти, наздогад закинути... Я, може, через маму...

Катря. Ой ні, ні! Пані такі страшні, сердиті... вони з'їдять мене!

Михайло. От, вигадай! Чого ти всього боїшся?

Катря. Боюсь, голубе, і душі у мене нема!

Михайло (пригорта і лащить Катрю). Дурна ти! Дурнюня! Ну, не морщи ж своїх брівочок, не затемрюй оченят! Глянь на мене любо, та обійми палко, та пригорнися шпарко! 

(Катря через силу усміхнулась і поцілувала.)

Михайло. Не так, не так, а отак! (Обніма). Ходім звідси, щоб хто не здибав.

Катря (журно), І-і, вже! Нема чого й критись...

Михайло (звонтпивши). Як нема чого?

Катря. Уже швидко по всьому селу роздзвонять, рознесуть... Степанида оце була, каже - Аннушка похваляється... плеще на мене...

Михайло. От каторжна! Я їй утну язика!

Катря. Не втнеш, ще більше здратуєш! Де вже там те шило в мішку утаїти! Пізно.

Михайло. Ти жалкуєш?

Катря. Борони боже! Своєю волею покохала, - аж згоріла у тім коханні! Все без жалю віддала тобі; за тебе і муки прийму... Не зраджуй тільки мене, соколе мій, доле моя! (Припада до Михайла).

Михайло (цілує). Що тобі завжди в голову лізе, моя дурнесенька ?

Катря. Правда, цього не буде? Цього не може бути?.. То мене тільки лякав Дмитро? Правда? (Припада до Михайла).

Михайло. Як Дмитро! І він сюди лізе?

Катря. Він нещасний, бідний... я його скривдила... сватався... так його шкода: занапастила!..

Михайло. Слухай, Катре, не муч мене! Щоб я більше не чув про Дмитра! Не поминай мені про його! Тут прийдеш до тебе порозкошувати душею, упитись коханням, - а ти мені вкинеш приску за пазуху.