Чтение онлайн

Дмитро (ідучи за Катрею). Я тобі поможу.

Катря. Та я й сама зберу - не важкі. (Іде до тину і збира полотно, що на йому розвішане).

Дмитро (підходячи до тину). Катрусю! Я хотів би з тобою побалакати...

Катря. Об чім? (Потупилась).

Дмитро (мне шапку). Сама знаєш, об чім... тільки й думки, тільки й гадки!

Дзвонариха. Піду вже я: і пізно, та й молодята нехай собі поговорять! (Вголос). Дмитре, синку! Проведи вже мене до хати: нагулялася.

Дмитро. Зараз, мамо! 

Пішли.

Катря сама. 

Катря. Боже мій! У які тенета я вплуталась - і думок не зберу. Чого ти раділо, дурне серце? Не бути сьому, не допустять пани! І Михайла уже третій день немає; то було й вечора не пропустить, а на цім тижні тільки раз ускочив на час, та й на досі... Може, не вільно... Тільки як же мені нудно без тебе, як нудно! А тут ще Дмитро! Пристає з словом, що я йому перше дала... любить... а я... Ну, що йому казати? Водити парубка, та ще такого, - гріх! Правду сказати? Та чи язик же у мене повернеться? До матері ще дійде... хоч би од цього хранив господь!

Степанида (за ворітьми). На! З'їж!

Катря (здригнувшись). Хто це? Степанида?

Степанида і Катря. 

Степанида (ввіходить п'яненька). Що ж, що я була панською полюбовницею? Не по своїй волі, дрантя, чуєш? Не по своїй волі!.. А ти - по своїй, повіє!.. Дівуєш? І я навчуся по сьомій дитині так дівувати! Чия б казала, а твоя б мовчала! Яка я п'яниця? Випила, ну - випила на свої, а не на крадені, злодюго, чуєш?

Катря. Тітко, кого це ви так лаєте?

Степанида. А ту шелихвістку бісову, покоївку панину, Аннушку. Вродила мама, що не прийме й яма! Розпустить плахіття, бендерська чума, та й зачіпа! Я тебе зачеплю! Я тебе як візьму на зуби, то ти й носа до нашого кутка не покажеш!

Катря. Охота вам, тітко.

Степанида. Така, серце, охота, що як нема з ким полаятись, то й їсти не буду. Оце я її, шльондру, аж до самісінького двору проводжала; шпетила вже, шпетила на всю губу! Почухаються і батько її, і дядько, і тітка, і дядина! Е! Мене не чіпай: я й сама зачеплю! Уже так налаялась, так налаялась всмак, що аж на серці полегшало; зайшла до шинку та й випила...

Катря. Та бачу, бачу.

Степанида. Що ж, Катре? На свої, на зароблені...

Катря. Та й на свої не гаразд пити.

Степанида. Розкажи своєму батькові, голубко моя... Тільки тепер і мого!

(Співа й пританцьовує).

Коли б мені, господи, Неділі діждати! Сюди, туди, он куди - Неділі діждати! То й пішла б я До роду гуляти! Сюди, туди он куди - До роду гуляти! Там мене будуть Часто частувати! Сюди, туди, он куди - Часто частувати!

Катря. Та вже ж, хвалити бога, неділі діждались, начастувалися..

Степанида. О?! Уже?! Моя перепілочко! (Приспівує).

А в перепілки та головка болить; Тут була, тут, перепілочка, Тут була, тут, сизопірочкаї!

Я тебе дуже, Катрусю, люблю... така ти в мене хороша... дай поцілую... от шкода тільки, що горілки не п'єш!

Катря. Недоставало!

Степанида. Дай поцілую... а та, панська помийниця, каже, що я Катрю з паничем звела... похваляється покрити...

Катря. Що ви кажете?

Степанида. Похваляйся, похваляйся, повіє! Думаєш, що так на твоїх панів і поласились?.. А, нехай вони тобі виздихають!.. Та в нас і кращі є!!

Катря. Господи! За що вона обносить мене?

Степанида (недочува). Та у нас така парочка! Ось ми спаруємо... і мати казала, що весілля швидко... Ух, коли б швидче! От уджигну вже та брязну підківками!.. (Пританцьовує).

Унадився журавель, журавель До бабиних конопель, конопель: Таки, таки дибле, Конопельки щипле! А я ж тому журавлю, журавлю...

Ходім-бо, Катрусю, до шинку!

Катря (недочува, стоїть мов кам'яна). Обносять... наступає вже...

Степанида (весело). Коли не хочеш, то я й сама піду. Трай-на-на-на! Трай-на-на-на!! Трай-на!! (Іде за ворота, хитається; трохи не впала).

Очеретом качки гнала, Спіткнулася та й упала...

(Іде, співаючи).

Катря сама. 

Катря (ламаючи руки). Ну, дівко! Надівувалася? Наступає вже кара людська, невпросима, невмолима... От і заховалась! Не приспало, моє кохання, ти лиха: підкралося воно, та аж серце, мов на ножі, кипить! Михайло! Голубе мій! Скруто моя! За тебе мені і страждати не тяжко... все оддала, то що мені люде? От матір тільки... Ох, і не знаю, що з мамою буде, як дійде... а неминуче дійде: вже коли Степанида на губу взяла, - все село знатиме! (Зложивши руки, стоїть замислена).

Катря і Дмитро. 

Дмитро (підходить тихо; Катря не чує). Катре!

Катря (здригнувшись). Га? Що? Як ти мене злякав.

Дмитро. Коли ж сватів присилати до матері?

Катря (сплеснула руками). Уже? Ой лелечко! Насядуть же тепер! Невже й ти на мене?

Дмитро. Як на тебе? Хіба ж ти не подала мені слова?

Катря. Ох, нудьго моя! Коли ти любиш мене хоч капелиночку, то пошануй: бачиш, яка я? Мені не шлюб у голові... заміж я не піду.

Дмитро. Що з тобою? Скажи мені щиро!

Катря. Не знаю... Ти б посватав краще Пашку; вона тобі такою вірною дружиною буде, так тебе любить!

Дмитро. Чужого віку заїдати не хочу! Ех, Катре, Катре! Не любиш ти тепер мене, - от що! То було стрінеш, аж у очіх сонечко; щебечеш не нащебечешся, воркочеш не наворкочешся! А тепер ти й не дивишся, ухиляєшся зо мною і словом одним на самоті перекинутись... Запропастила ти мою голову!

Катря. Дмитре! Пожальсь наді мною! Я тебе, як брата, люблю; мені так тебе шкода... Тільки я не знаю, що зі мною сталось?