Чтение онлайн

— Тепер пора, — сказав, озираючись навсібіч, Незнайко. — Підсаджуй мене!

Пістрявенький став підштовхувати його знизу. Незнайко видерся на паркан і всівся на ньому верхи.

— Тепер ти лізь, — прошепотів він, подаючи Пістрявенькому руку.

— Може, я краще зачекаю тебе тут? — сказав Пістрявенький.

— Ні, ти мені там пригодишся. Вартуватимеш біля клітки, щоб не підійшов сторож.

Пістрявенький видерся за допомогою Незнайка на паркан, після чого вони обидва зіскочили з другого боку й упали прямо в рів.

— Слухай, я в якусь яму скотився! — запхикав Пістрявенький.

— Тс-с! — засичав на нього Незнайко. — Сиди тихо!

Якийсь час вони сиділи, затамувавши віддих, і напружено прислухалися.

Навкруги було тихо.

— Нічого, — сказав Незнайко. — Здається, ніхто не чув. Ходімо потихеньку.

Вони вилізли з канави й рушили вперед серед заростей трави й квітів. Незнайко ступав нечутно, мов кішка, а в Пістрявенького весь час під ногами щось тріщало.

— Тихше ти! — шипів Незнайко.

Несподівано почулося гучне ревище. Пістрявенький зупинився й аж присів од страху.

— Що це? — пробелькотів він.

Ревище зробилося ще гучнішим. Від переляку в Пістрявенького заворушилося на голові волосся, а по спині забігали мурашки.

— Це, напевно, лев, — догадався Незнайко.

Ревище повторилося знову й перейшло в якесь могутнє, жахливе, кровожерливе рикання. Слідом за цим одразу ж хтось загавкав, заскавучав, почулося протяжне виття вовка, пронизливо закричала гієна. Звідкілясь долинуло сонне качине крякання, десь згори закаркала ворона. Весь зоопарк переполошився і довго не міг угамуватись. Пістрявенький потроху отямився.

— А чому лев реве? — запитав він.

— Не знаю. Напевно, їсти хоче, — сказав Незнайко.

— А нас він не може з'їсти?

— Не бійся. Він же в клітці сидить.

— Я й не боюся, — відповів Пістрявенький. — Просто на всяк випадок запитав.

Поступово довкола все стихло, але місяць сховався за хмари, й стало зовсім темно. Тільки попереду біліла доріжка. Незнайко пішов по доріжці. Пістрявенький ішов за ним, стараючись не відставати.

— Куди ми йдемо? — стурбовано допитувався Пістрявенький.

— Треба знайти ослячу обору, а мавпячі клітки там поряд, — відповів Незнайко.

Скоро обабіч доріжки стали попадатися клітки. За решітками в темноті звірів не було видно, але Пістрявенькому весь час ввижалося, що з-за пруття ось-ось висунеться чиясь пазуриста лапа й учепиться йому в спину. Тому-то він злякано озирався і старався триматися від кліток подалі.

Нарешті доріжка вперлась у решітку, за якою вгадувалось озерце.

— Ми кудись не туди вийшли… — сказав Незнайко.

З-за решітки долинало якесь ліниве посапування, порохкування, чавкання і хлюпання. Може, це просто вода хлюпалась, а може, ці звуки належали якій-небудь водяній тварині, скажімо, бегемотові.

Друзі пройшли трошки назад і звернули на бічну доріжку.

— Що таке? — бурчав Незнайко, занепокоєно вдивляючись у темряву. — Ніяк не можу вгадати, де ми. Уночі все зовсім не таке, як удень.

Вони довго блукали по парку, нарешті підійшли до великої клітки, яка здалася Незнайкові знайомою.

— По-моєму, ми до слона вийшли, — сказав Незнайко. — Значить, тепер уже близько.

Пройшовши далі, вони опинилися біля невисокої решітчастої загородки, за якою було видно хлівчик.

— Ось вона, осляча обора, бачиш? — зрадів Незнайко. — Все правильно!

Звернувши вбік, вони наблизились до ряду кліток, уздовж яких тягнувся дерев'яний бар'єр. Підійшовши до крайньої клітки, Незнайко сказав:

— Ось вона!.. Ти, Пістрявенький, стій тут і роздивляйся на всі боки. Коли побачиш кого-небудь, свисни.

— Гаразд, — кивнув головою Пістрявенький.

Незнайко видерся на бар'єр, притиснувся щокою до решітки й став заглядати в клітку, напружено прислуховуючись.

— Ну, що ти там бачиш? — запитав Пістрявенький.

— Тихше, ти! — ощирився на нього Незнайко. — Зовсім нічого не бачу… Тільки наче сопе хтось. Напевно, мавпа… Ну гаразд.

Він намацав у темряві двері, витяг болт і став відкривати засувку. Цього разу засувка піддалася легко. Відсунувши її, Незнайко смикнув двері. Вони відчинилися зі скрипом.

— Еге! — з досадою прошипів Незнайко й насварився дверям кулаком. — Скриплять тут іще!

Деякий час він насторожено прислухався, але, переконавшись, що навколо було тихо, ввійшов обережно в клітку й, ставши накарачки, зашарив по підлозі руками. Поступово він залазив у клітку все далі, доповз до стіни й повернув у другий бік. Несподівано спереду почулося глухе бурчання. Незнайко так і закляк, стоячи накарачках. Деякий час він з усієї сили вдивлявсь у темряву. Перед його очима ворушилося щось велике, чорне. В цей час із-за хмар визирнув місяць і освітив лева, який лежав посеред клітки. Лев підвів свою кошлату голову й, ліниво поморгуючи, дивився просто на Незнайка.

Незнайко не встиг навіть злякатися як слід і дав задній хід, тобто мерщій порачкував назад. Не спускаючи очей з лева, він піднявся на ноги й хотів стрибнути. Побачивши це, лев пирхнув і, ставши на лапи, ступив до Незнайка. Незнайко, мов блискавка, кинувся до відчинених дверей і вилетів з клітки, наче його винесло вітром. Крикнувши Пістрявенькому лише одне слово — «лев», — він кинувся навтіки, не оглядаючись.

У Пістрявенького душа в п'яти пішла. Очманівши від страху, він подався за Незнайком. Так вони обидва бігли, не розбираючи дороги, поки перед ними не виник паркан. Незнайко одним духом вискочив на нього. Пістрявенький поліз і собі й схопив Незнайка за штани. Незнайко подумав, що це його лев хапає за ногу, і рвонувся з усієї сили. Несподівано дошка, за яку він тримався, відірвалася від паркана. Не випускаючи дошки з рук, Незнайко впав прямо на Пістрявенького, і вони обидва покотилися на землю. Позаду них чулися якісь крики, свистки сторожів. Відшпурнувши од себе дошку, Незнайко поліз у щілину, що утворилася в паркані. Пістрявенький миттю пірнув за ним, і вони стрімголов помчали вулицею. Незнайко біг попереду, а ззаду нього, немов чорна тінь, мчав Пістрявенький. Він важко відсапувався, а Незнайкові здавалося, що це позаду сопе лев.

Коли Кнопочка повернулася в готель, вона відразу пошкодувала, що не залишилася з Незнайком та Пістрявеньким.

— Коли б вони там не накоїли лиха без мене… Коли б не стряслося чого, — сказала вона.

Без них їй було трішечки сумно. Щоб розвеселитися, Кнопочка ввімкнула телевізор. По телебаченню виступав якийсь учений коротулька в окулярах і читав довгу й нудну доповідь про вітрогонів.