Чтение онлайн

Знайомим містера Гантингтона шлюб наш теж був не до смаку. З ранковою поштою він отримав кілька листів і, проглянувши їх за сніданком, аж скривився. А потім зім’яв їх і мовчки запхав собі до кишені. Після сніданку він підійшов і сперся на спинку мого стільця, торкаючись обличчям моїх кучерів, далі потайці поцілував мене і сказав на вухо:

– Гелено, чаклунко, ти знаєш, що накликала на мене обурення всіх моїх друзів? Я днями написав їм, аби поділитися своїм щастям, та замість купи привітань маю повну кишеню прокльонів і докорів. Вони розводяться про те, що більше вже не буде ніяких розваг, веселих пиятик удень і вночі – і все через мене, бо я першим покинув їхнє товариство, а за мною піде й решта. Я був опорою цієї спільноти, а тепер ганебно зрадив їхню довіру…

– Ти можеш знову приєднатися до них, якщо хочеш, – сказала я, трохи роздратована траурним тоном його промови. – Шкода буде, якщо я позбавлю їх такого щастя, і, напевне, я зможу обійтися без тебе, як і твої бідолашні покинуті друзі.

– Бог із тобою, ні, – пробурмотів він. – Щодо мене, то це той випадок, коли «все заради кохання». [9] Хай вони собі йдуть – туди, де їм саме місце, якщо говорити ввічливо. Але якби ти побачила, Гелено, як вони сваряться на мене, то ще дужче покохала б мене за те, що я пішов на все це заради тебе.

Він витягнув свої пожмакані листи. Я подумала, що він збирається показувати їх мені, і сказала, що не мала ніякого бажання їх бачити.

– Я не збираюся показувати їх тобі, кохана, – сказав він. – Вони навряд чи підходять для того, аби ти їх читала. Але поглянь сюди. Це недбалий почерк Гримзбі – всього три рядки, ото вже розгнівався, собака! Пише небагато, це точно, але в його мовчанні криється більше, ніж в усіх інших листах, – а ось послання Гаргрейва. Я особливо засмутив його, бо він закохався в тебе з розповідей сестри і збирався одружуватись із тобою, як тільки нагуляється.

– Дуже йому вдячна, – зауважила я.

– Я теж, – сказав він. – А ось лист Гатерслі – кожна сторінка повна лайливих звинувачень, гірких прокльонів та прикрих скарг, які закінчуються клятвою, що він і сам одружиться, аби помститися: візьме першу-ліпшу стару панну, якій заманеться загравати з ним, – ніби мені не все одно, що він із собою зробить.

– Добре, – сказала я, – якщо ти відмовишся від дружби з цими чоловіками, то я не думаю, що у тебе буде багато причин жалкувати про втрату їхнього товариства; бо я переконана, що тобі від них не було багато користі.

– Може, й не було; але ми все ж таки добряче повеселилися, хоча й не без горя та прикрощів. Лоубаре зазнав цього на власній шкурі, ха-ха! – і поки він сміявся, підійшов мій дядько і ляснув його по плечі.

– Ходімо, мій хлопчику! – мовив він. – Невже ти так захопився моєю небогою, що тобі немає коли воювати з фазанами? Сьогодні перше жовтня, не забувай! Сяє сонце, дощ припинився, і навіть Боргам не боїться вибратися на полювання у своїх водонепроникних черевиках; а ми з Вілмотом збираємось перевершити вас усіх. Ми, старі, найзавзятіші мисливці з усієї компанії!

– Я покажу вам, на що сьогодні здатен, – зауважив мій наречений. – Повбиваю ваших птахів оптом, бо ви відірвали мене від кращого товариства, ніж ваше.

І, сказавши це, він пішов. До обіду я його більше не бачила.

Літні добродії показали себе набагато вправнішими мисливцями, ніж молоді, бо і лорд Лоубаре, і Артур Гантингтон останнім часом майже щодня ігнорували мисливські вилазки заради того, аби супроводжувати нас у поїздках і прогулянках. Але та весела пора вже добігає кінця. За два тижні компанія роз’їдеться, і мені буде сумно, бо я почуваю дедалі більшу втіху від спілкування з нею – Боргам і Вілмот вже перестали набридати мені, тітка більше не читає своїх нотацій, я вже не ревную містера Гантингтона до Анабелли і навіть не відчуваю до неї неприязні, а також можу безперешкодно тішитися товариством свого нареченого. Що я робитиму без нього?

5-е жовтня. – Моя чаша з медом не без домішок: у ній виявилася гіркота, і я мушу зізнатися собі у цьому, хоч і намагалася це приховати. Знай умовляю себе, що меду в ній більше, та хоч що там кажи, а мусиш пити та й годі. Я не можу заплющувати очі на Артурові вади; і чим більше я його кохаю, тим більше вони мене непокоять. Серце його виявилося не таке вже гаряче та великодушне, як я гадала. Принаймні сьогодні він продемонстрував те, що заслуговує гіршої назви, ніж просто бездумність. Він і Лорд Лоубаре супроводжували нас із Анабеллою під час довгої прогулянки верхи; він їхав поруч зі мною, а лорд із Анабеллою трохи

попереду, причому останній раз у раз нахилявся до своєї супутниці, ніби мав із нею ніжну і довірливу бесіду.

– Ті двоє дадуть нам фору, Гелено, якщо ми не пильнуватимемо, – зауважив Гантингтон. – Вони таки одружаться, ніяких сумнівів. Цей Лоубаре просто очманів. Але, підозрюю, він потрапить у халепу, побравшись із нею.

– Вона теж потрапить у халепу, – мовила я, – якщо те, що я про нього чула, відповідає дійсності.

– І не сподівайся. Вона знає, за чим полює; а от він, йолоп такий, сам себе дурить, вважаючи, що вона буде йому хорошою дружиною, та ще й гадає, ніби вона кохає його, бо якось вона сказала, що для неї головне кохання, а не маєток і титули.

– Але хіба він залицяється до неї не через її багатство?

– Ні, звичайно. Спочатку його приваблював її маєток, але зараз думка про багатство не входить до його розрахунків. Ні, він закохався. Він думав, що ніколи не зможе покохати знову, але це таки сталося із ним. Він мав одружитися два чи три роки тому, але втратив наречену, бо розтринькав свій маєток. На жаль, у нього пристрасть до азартних ігор, та ще й талану немає, бо завжди програвав тричі, а вигравав лише раз. Я ніколи не був схильний до такого способу самокатування. Я витрачаю гроші на розваги – не бачу ніякої радості у тому, аби тринькати їх на злодіїв і шулерів, а як вони закінчуються, то треба їх притримувати.

Але час від часу я вчащав до гральних будинків, аби глянути, як поводяться божевільні прибічники щасливого шансу, – й то було дуже цікаве, а часом і кумедне видовище, можу тебе запевнити, Гелено. Лоубаре геть утратив глузд, бо раз у раз вирішував кинути гру і завжди сам порушував свої постанови. Йому хотілося спробувати «ще раз», і якщо він трохи вигравав, то сподівався ще трохи виграти наступного разу, а якщо програвав, то не годилось все кидати за таких обставин; він мав продовжувати, аж поки виграє, адже безталання не триватиме вічно, й кожна вдала спроба розглядалась як початок кращої пори, поки досвід не доводив протилежного. Врешті його охопив відчай, і ми кожного дня пильнували, аби він не заподіяв собі смерті, – не таке вже й велике діло, шепотіли деякі з нас, оскільки він уже перестав бути окрасою нашого клубу. Аж урешті він таки зупинився. Він зробив велику ставку і вирішив, що вона буде останньою, хоч програє він, хоч виграє. Він і раніше так вирішував і так само часто порушував свою ж постанову; так сталося і цього разу. Він програв; і поки його противник загрібав гроші, він побілів як крейда, мовчки відійшов убік і втер чоло. Я був тоді поруч і досить добре знав, які думки крутились у його голові.

«Це вже буде остання, Лоубаре?» – запитав я, наблизившись до нього.

«Передостання», – відповів він із похмурою посмішкою; а потім гупнув кулаком по столу і, перекрикуючи бряжчання монет і лайку гравців, серйозно і врочисто поклявся, що робить останню спробу і закликав на свою голову всі лиха, якщо він ще коли-небудь візьме карти до рук. Потім він подвоїв свою попередню ставку. Тієї ж миті з’явився Гримзбі. Лоубаре люто подивився на нього, бо Гримзбі майже так само славився своїм успіхом в іграх, як лорд своїм безталанням. Проте вони почали грати. Чи то Гримзбі був таким вправним гравцем, чи просто скористався завзяттям Лоубаре і пошив його в дурні, але вийшло так, що лорд програв і цього разу.