Чтение онлайн

– А як ви ставитеся до мене?

– Я вас обожнюю! Я…

– Гелено, можна тебе на хвилинку? – озвався поруч тітчин голос.

І я обернулася, бурмочучи прокльони на її адресу.

– Гаразд, тітко, у чому справа? Що ви хотіли? – спитала я, йдучи слідом за нею до вікна.

– Я хочу, аби ти приєдналася до товариства, щоб тебе можна було добре бачити, – відповіла вона, суворо дивлячись на мене, – але будь ласкава, побудь тут недовго, поки цей жахливий рум’янець трохи зійде з твоїх щік, а очі приберуть свого природного виразу. Я згоріла б від сорому, якби хто-небудь побачив тебе у твоєму теперішньому стані.

Звісно, таке зауваження аж ніяк не сприяло зменшенню того рум’янцю, навпаки, я відчула, що моє обличчя почало пашіти вдвічі дужче, бо мене охопило сум’яття почуттів, де найпершим був гнів. Проте я не дала ніякої відповіді, а відсунула штору і глянула надвір, в освітлений ліхтарями сквер.

– Містер Гантингтон зробив тобі пропозицію, Гелено? – запитала тітка.

– Ні.

– Що ж тоді він казав? Я чула щось дуже схоже на це.

– Я не знаю, що він сказав би, якби ви його не урвали.

– А ти прийняла б його пропозицію?

– Без попередньої консультації з дядьком і з вами – ні.

– О! Я рада, моя люба, що в тебе лишилося стільки розсудливості. Ну, гаразд, – додала вона після хвилинної паузи, – як для одного вечора, ти зробила себе достатньо помітною. Бачу, всі леді зараз кидають на нас допитливі погляди: я приєднаюся до них. Ти також приходь, коли достатньо опануєш себе.

– Я вже опанувала.

– Тоді лагідніше розмовляй і не виглядай такою злою, – зауважила тітка. – Ми невдовзі повернемось додому, і от тоді, – додала вона з урочистою багатозначністю, – мені треба буде багато що тобі сказати.

Тож я вирушала з гостей готовою до нотацій. В екіпажі тітка мовчала, та коли я ввійшла до своєї кімнати й сіла у м’яке крісло, аби поміркувати над тим, що сталося сьогодні, тітка зайшла до кімнати й, відпустивши Рейчел, яка укладала мої прикраси, зачинила двері; а потім, поставивши стільця поруч зі мною чи радше під прямим кутом до мене, сіла. Я чемно запропонувала їй своє місце, бо воно було зручніше, та вона відхилила цю пропозицію і сказала:

– Ти пам’ятаєш, Гелено, нашу нічну бесіду за день до того, як ми залишили Стенінглі?

– Так, тітко.

– А чи пам’ятаєш ти, як я застерігала тебе не дозволяти вкрасти твоє серце тому, хто не гідний ним володіти, і не розвивати свою прихильність, якщо розважливість підказує тобі, що це не той чоловік, який тобі потрібен?

– Так, але моя розважливість…

– Ти не забула, як запевняла мене, що за тебе хвилюватися нічого, бо в тебе ніколи не виникне спокуси вийти за чоловіка, якому бракує розуму чи принципів, хоч який би гарний він був, бо ти просто не зможеш любити його; ти його ненавидітимеш – зневажатимеш – жалітимеш – що завгодно, тільки не кохатимеш – хіба ж це не твої слова?

– Мої, але…

– А чи не ти сказала, що твоя прихильність має ґрунтуватись на оцінюванні; і що ти зможеш кохати лише за умови, що ти оцінюєш, схвалюєш і поважаєш?

– Так, але я і схвалюю, і шаную, і поважаю…

– Хіба містер Гантингтон хороший чоловік?

– Набагато кращий, ніж вам здається.

– Це справи не стосується. Він хороший чоловік?

– Так, у нього хороший характер.

– Він людина принципів?

– Може, й не зовсім; але це лише через брак думок. Якби хтось давав йому поради й нагадував про те, що правильно…

– То він скоро навчився б, еге? І ти охоче взялась би бути його вчителькою? Люба моя, він на добрих десять років старший за тебе, а ти зібралася навчати його моралі?

– Ви мене добре виховали, і в мене перед очима завжди були гарні приклади, а в нього таких прикладів, напевне, й не було, крім того, в нього сангвінічний темперамент і веселий, безтурботний характер, а я від природи схильна до міркувань.

– Ну, тепер ти побачила, що йому бракує і розуму, і принципів…

– Що ж, мій розум і принципи до його послуг.

– Це звучить самовпевнено, Гелено. Тобі здається, що думатимеш за двох, і ти уявила собі, що твій веселий, безтурботний розпусник дозволить, щоб ним керувала така молода особа, як ти?

– Ні, я не хотіла б ним керувати, та, гадаю, достатньо впливатиму на нього, щоб уберегти його від деяких помилок, і вважала б своє життя добре прожитим, якби провела його в зусиллях врятувати таку благородну натуру від руйнування. Зараз він уважно слухає мене, коли я серйозно розмовляю із ним (і я часто докоряю йому за безладне патякання), і часом каже, що якби я була поруч, то він ніколи не зробив би чи не сказав нічого поганого й що коротка щоденна розмова зі мною зробила б із нього справжнього святого. Можливо, це наполовину жарт, а наполовину лестощі, та все ж…

– Тобі здається, що це може бути правдою?

– Якщо і вважаю, що в цьому є якась частка правди, то не з певності у своїх власних здібностях, а з віри в його природну доброчесність. І у вас, тітко, немає ніякого права називати його розпусником; він зовсім не такий.

– Хто тобі таке сказав, люба моя? А як щодо тієї історії про його інтригу із заміжньою леді – леді, як її? – міс Вілмот особисто розповідала тобі її днями?

– Це була брехня… брехня! – вигукнула я. – Я не вірю жодному слову.

– Тож ти вважаєш, що він доброчесний, порядний юнак?

– Я не знаю нічого певного про його характер. Я лише знаю, що не чула нічого конкретного проти нього – принаймні такого, що могло б бути доведене; а поки люди не зможуть підтвердити свої наклепницькі звинувачення, я їм не повірю. А ще я знаю, що помилки його випливають з юного віку, бо я бачу, що він усім подобається, і всі матусі йому всміхаються, а їхні дочки – і міс Вілмот зокрема – дуже раді привернути до себе його увагу.

– Гелено, світ може прощати такі провини, а нерозважливі матусі прагнути упіймати молодого багатого юнака, не довідавшись про його характер; і безтурботні дівчата можуть радіти посмішкам такого красивого джентльмена, не намагаючись заглянути в його душу, але що стосується тебе, то я гадала, що ти мудріша. Не сподівалась я, що ти можеш називати прощенними такі гріхи!

– Я й не називаю, тітко; але, ненавидячи гріхи, я люблю грішника і зроблю все для його порятунку, навіть якщо припустити, що більшість ваших підозр відповідає дійсності, у що я не вірю.

– Гаразд, моя люба, запитай свого дядька, з яким товариством водиться цей хлопець, чи не пов’язаний він із групою безпринципних, розпусних юнаків, що наввипередки змагаються в тому, хто швидше прибіжить до того місця, де панує диявол і його слуги.

– Як так, то я врятую його від них.

– Ох, Гелено, Гелено! ти й не уявляєш собі, що це таке – поєднати свою долю з таким чоловіком!