Незнайомка з Вілдфел-Холу
Шрифт:
– Але це завелике щастя, – сказав я, знову обіймаючи її, – я не заслужив його, люба… чим довше мені доведеться чекати, тим більшим буде мій страх, що хтось украде тебе в мене – і подумай, за рік може трапитися тисяча речей! – я весь цей час буду немов у лихоманці від постійного жаху і нетерпіння. Крім того, зима – така похмура пора року.
– Я теж про це думала, – поважно відказала вона, – тож не виходитиму заміж узимку…
– То, може, поберемося навесні?
– Ні, ні… краще восени.
– А, може, влітку?
– Ну гаразд, наприкінці літа. До кімнати увійшов Артур.
– Мамо, я не знайшов книгу там, де ти звеліла мені шукати її, – (у маминій посмішці було щось розуміюче, що ніби казало: «Так, любий, я знала, що ти не зможеш»), – та Рейчел нарешті розшукала її. Погляньте, містере Маркгам, це природознавство, а в ньому змальовані всі птахи й звірята!
Ми сіли за столом і почали розглядати малюнки. Якби Артур прийшов на хвилину раніше, то я не дуже був би радий йому, та зараз я тішився його товариством: то був син моєї любої Гелени, а отже і мій – відтоді я так і ставлюся до нього. Той хлопчик уже став гарним юнаком, і зараз мешкає у маєтку Грасдейл зі своєю молодою дружиною, яка колись була веселою маленькою Геленою Гатерслі.
Ми не встигли проглянути й половини книги, як з’явилася місіс Максвел, аби запросити мене на сніданок. Від холодних, стриманих манер цієї пані мені було незатишно, та я доклав усіх зусиль, аби догодити їй, і, гадаю, досягнув успіху в цьому, бо під час розмови вона пом’якшала, а коли я збирався у дорогу, люб’язно попрощалася зі мною, висловивши сподівання незабаром знову мати задоволення бачити мене.
– Хочеш поглянути на оранжерею тітчиного зимового саду? – запитала Гелена, коли я підійшов прощатися з нею, прикликавши на допомогу все своє самовладання.
Я охоче скористався тим відстроченням і пройшов за нею до великої скляної оранжереї, де цвіла сила-силенна квіття.
– Моя тітка надзвичайно любить квіти, – сказала Гелена, – і Стенінглі любить теж: я привела тебе сюди, аби попросити, щоб цей маєток залишався її домом, поки вона житиме, а також аби ми жили з нею, бо їй буде шкода втратити мене, – якщо її покинути саму, вона пропаде.
– Ради Бога, люба, ти можеш що завгодно робити зі своєю власністю! Ми житимемо разом і ніколи не розлучатимемося. Я люблю її заради тебе, тож її щастя буде так само дороге для мене, як і щастя моєї матері.
– Дякую, любий! Ось тобі поцілунок за це. Прощавай. Ну ж бо… ну ж бо, Гілберте, відпусти мене! Он іде Артур, не лякай його своїм безумством.
Пора мені закінчувати розповідь. Задля твоєї втіхи додам кілька слів, бо знаю, що ти відчуватимеш симпатію до літньої леді і захочеш дізнатися, чим усе скінчилося. Я приїхав навесні й доклав усіх зусиль, аби заприязнитися з нею. Вона прийняла мене доброзичливо, адже небога підготувала ґрунт своїми розповідями, й тітка була гарної думки про мене. Я поводився якнайкраще, і ми добре ладнали. Дізнавшись, що ми хочемо побратися, вона сказала:
– Ви, пане Маркгам, збираєтеся вкрасти у мене племінницю, так я розумію. Гаразд! Сподіваюся, Бог дасть вам процвітання і нарешті зробить мою любу дівчинку щасливою. Визнаю, мені більше було б до вподоби, якби вона лишилася самотньою, та якщо вже вона повинна знову вийти заміж, то я не знаю нікого, за кого б я охочіше віддала її, ніж за вас.
Зрозуміло, я був дуже радий такому компліменту і сподівався довести їй що вона не помилилася у своєму прихильному судженні.
– Проте у мене є одне прохання, – продовжувала вона. – Схоже, я все ще маю розглядати Стенінглі, як свій дім: мені хотілося б, аби ви зробили його і вашим домом, бо Гелена звикла до цього місця й до мене, а я звикла до неї. Із Грасдейлом у неї пов’язані болісні спогади, а я не набридатиму вам своїм товариством: я – дуже тиха людина, і проводитиму майже весь час у своїх покоях, клопотатимуся власними справами і лише час від часу бачитимуся з вами.
Звичайно ж, я з великою готовністю пристав на це, і ми жили в злагоді з нашою любою тіткою аж до її смерті. Ця сумна подія сталася за кілька років після нашого шлюбу, і була вона сумною не для неї, бо смерть її була легка і вона рада була скінчити свій життєвий шлях, а для її друзів та рідні.
Втім, повернімося до моїх справ: побралися ми з Геленою погожого серпневого ранку. Щоб подолати упередженість моєї матінки проти цього шлюбу і примирити її з думкою, що я покину ферму Лінден, Гелена застосувала всю свою доброту і люб’язність, а я умовляв матусю цілих вісім місяців. Зрештою, вона була задоволена тією щасливою долею, яка випала її синові, і гордо приписувала це його чеснотам і талантам. Я передав ферму Фергусові й, гадаю, тепер вона процвітатиме під його орудою, бо нещодавно він закохався у старшу дочку вікарія з Л., яка просто-таки ушляхетнила його і спонукала докласти дивовижних зусиль, причому не лише для того, аби завоювати її прихильність, а й щоб зробитися гідним її; як ти знаєш, йому це вдалося. Що стосується мене, то немає потреби розповідати тобі, як щасливо живемо ми з Геленою, як тішимося одне одним і нашими любими дітьми, яких у нас чимало. Тож чекаємо вас із Розою в гості, адже наближається пора твого щорічного візиту, – пора, коли ти покидаєш закурене галасливе і неспокійне місто, аби відпочити в нашому товаристві серед чудовної сільської природи.
А поки що прощавай.
ГІЛБЕРТ МАРКГАМ. СТЕНІНГЛІ. 10-е червня 1847 року.