Чтение онлайн

– О, ти маєш на увазі вино – так, у цьому плані немає чого боятися. А щодо залицянь до інших жінок, то тут теж немає причин для занепокоєння, бо він обожнює навіть землю, по якій я ступаю.

– А ти певна, що заслуговуєш на це?

– Хтозна. Ти ж знаєш, Гелено, що жінки – грішні створіння й не заслуговують на те, аби їх обожнювали. А ти певна, що твій любий Гантингтон заслуговує на те кохання, яке ти йому даруєш?

Я не знала, що на це відповідати. У мене всередині палав гнів; але я опанувала його і, закусивши губу, вдала, ніби займаюся своєю справою.

– Хоч як би там було, – знову почала вона, – та ти можеш втішатися думкою, що гідна того кохання, яке він дає тобі.

– Ти мені лестиш, – сказала я, – але я можу принаймні спробувати бути гідною його кохання.

А потім змінила тему розмови.

25-е грудня. – Минулого Різдва я була нареченою, серце моє було наповнене блаженством і палкими надіями, хоча й недобре я передчувала. Тепер я дружина: моє блаженство зменшилося, та не згасло; моїх надій поменшало, але вони не зникли зовсім; мої побоювання зросли, та ще не повністю підтвердились; і, дяка Богові, я вже стала матір’ю. Бог послав мені душу, щоб я виховувала її для небес і черпала в ній нове, спокійніше блаженство.

25-е грудня 1823 року. – Минув ще один рік. Мій маленький Артурчик живе і процвітає. Він здоровий, але не міцний, повний ніжної грайливості й жвавості, вже люблячий і сприйнятливий до пристрастей і емоцій, які він ще довго буде не в змозі висловити. Він нарешті завоював серце свого батька, й зараз мене постійно переслідує страх, щоб його не зруйнувала нерозважлива батькова поблажливість. Але я маю остерігатися і власної слабкості, бо й не здогадувалася до цього часу, як можуть зіпсувати батьки свою єдину дитину.

Я тішуся своїм сином, бо (німому паперу я можу зізнатись у цьому) майже не маю втіхи від свого чоловіка. Я ще кохаю його, і він по-своєму кохає мене, – та це кохання так відрізняється від тієї любові, яку я могла б дати і яку сама сподівалася отримати! Як мало симпатії поміж нами, стільки думок і почуттів ув’язненні в моїй душі, а значна частина вищої і кращої моєї сутності насправді незаміжня – і приречена або черствіти у тьмяній напівтемряві самотності, або ж вироджуватися й гинути через відсутність живлення у цьому нездоровому ґрунті! Але, повторюю, я не маю ніякого права скаржитися, лише кажу правду і хочу побачити, чи якась страшніша правда не заплямує в майбутньому ці сторінки. Вже минуло два роки, як ми разом; певно, «романтика» нашої прихильності одне до одного вже виснажилася. Я спустилась зараз на найнижчий щабель в Артуровій любові й виявила всі вади його природи: якщо в ній і будуть якісь подальші зміни, то тільки на краще, оскільки ми дедалі дужче звикаємо одне до одного – ми просто не зможемо опуститися нижче. І я зможу непогано впоратися з цим.

Артур непогана людина: у нього є чимало гарних якостей, але він нестриманий, позбавлений високих прагнень, ласолюб, полюбляє тілесні втіхи, і його поняття про подружні обов’язки та комфорт не збігаються з моїми. Дружину він розглядає як істоту, що віддано кохає лише одного, постійно сидить удома, чекаючи на свого чоловіка, розважає його і виконує всі забаганки, аби йому було комфортно, а коли він відсутній, то вона має дбати про його інтереси і терпляче чекати на його повернення, хоч би чим він там займався під час відсутності.

Навесні він оголосив про свій намір поїхати до Лондона: його тамтешні справи вимагають його присутності, сказав він, і їх не можна більше відкладати. Він висловив свій жаль з приводу того, що мав покинути мене, але сподівався, що я розважатимуся з дитиною.

– Але навіщо мене покидати? – запитала я. – Адже я можу поїхати з тобою.

– Ти ж не братимеш це дитя до міста?

– Візьму. А чом би й ні?

Про це не могло бути й мови: міське повітря, сказав він, зашкодить і дитині, й мені; крім того, доведеться рано вставати й пізно лягати, та й взагалі, все там буде вельми проблематичне, шкідливе й небезпечне. Я заперечувала, бо здригалася на саму думку, що доведеться відпустити його самого, і пожертвувала б майже всім, що стосувалося мене самої й дитини, аби запобігти цьому; але наприкінці він відверто і трохи роздратовано сказав мені, що мій супровід недоречний: він стомився від безсонних ночей, від галасу дитини і хоче відпочити. Я запропонувала пожити в окремих покоях, але йому це не сподобалося.

– Правда в тому, Артуре, – нарешті мовила я, – що ти стомився від мого товариства і вирішив не брати мене з собою. Міг би відразу так і сказати.

Він заперечив це, але я відразу ж вибігла з кімнати і подалася до покою, де спала дитина – мені хотілося приховати свої почуття, а, може, й погамувати їх.

Я була надто ображена, щоб і надалі висловлювати невдоволення його планами, і так було аж до того дня, що передував його від’їзду, коли я щиро прохала його піклуватися про себе і триматися подалі від спокус. Він посміявся із мого занепокоєння, запевнив, що для цього не було жодних підстав, і пообіцяв прислухатися до моїх порад

– Гадаю, немає сенсу запитувати, коли ти повернешся? – поцікавилась я.

– Та звісно, але запевняю тебе, кохана, що відлучаюсь я ненадовго.

– Я не збираюсь тримати тебе ув’язненим удома, – відповіла я, – якщо ти можеш бути так довго без мене і залишатись щасливим, але мені не подобається навіть думка про те, що ти перебуватимеш там серед усіх тих так званих друзів.

– Ото вже дурненьке дівча! Гадаєш, я не можу подбати про себе?

– Останнього разу тобі це не вдалося. Але ЦЬОГО разу, Артуре, – палко додала я, – доведи мені, що ти таки спроможний на це, і зроби так, щоб я не боялася довіряти тобі!

Він пообіцяв, що так і буде, та не дотримався своєї обіцянки, тож віднині я ніколи не зможу покладатися на його слово. Гірке, гірке зізнання! Сльози засліплюють мене, коли я пишу. Він поїхав на початку березня і не повертався аж до липня. Цього разу він не виправдовувавсь, як було раніше, його листи приходили не так часто, були вони коротшими і не такими ніжними, надто ж після перших кількох тижнів: вони приходили дедалі рідше і щоразу ставали ще більш стислими і недбалими. А коли я йому не писала, він скаржився, що я ним нехтую. Коли ж я писала суворі й холодні листи, то він засуджував мою різкість і зауважував, що цього досить, аби віднадити його від власної домівки; коли ж я пом’якшувала свій тон, то його відповіді ставали ніжнішими і він обіцяв повернутися, аж врешті я зрозуміла, що не варто надавати значення його обіцянкам.

Упродовж цих чотирьох місяців я переходила від тривоги до відчаю, від обурення до жалю. І все ж таки моєю втіхою була дитина, ця люба невинна істота, хоч і цю радість отруювала думка про те, як же навчити її поважати свого батька і заразом зробити так, щоб дитина не брала з нього приклад?

Але я пам’ятала, що сама накликала на себе всі ці лиха, тож вирішила терпіти їх мовчки. Крім дитини і вірної Рейчел, яка, вочевидь, здогадувалася про моє горе, хоча не виказувала цього, в мене були ще книги та олівець, були і хатні справи, крім того, я мала дбати про добробут і комфорт Артурових наймитів та орендарів; інколи я шукала втіхи в товаристві своєї юної подруги Естер Гаргрейв: час від часу я відвідувала її верхи, а декілька разів і вона приїжджала до мене в гості. Місіс Гаргрейв цього сезону не навідувалась у Лондон: видавши заміж дочку, вона задля економії сиділа вдома; хоч як це дивно, Волтер приєднався до неї на початку червня і залишався майже до кінця серпня.

Вперше я побачила його увечері, коли гуляла в парку з маленьким Артуром і Рейчел, яка була і нянькою, й покоївкою заразом, бо я потребувала зовсім незначної прислуги, а оскільки вона свого часу гляділа мене і палко бажала глядіти й моє дитя, то я вважала за доцільне доручити їй такий важливий обов’язок і призначити під її керівництво ще одну молоду няньку, ніж наймати для цього когось іншого; крім того, це дозволяло заощаджувати, а відколи я познайомилась зі станом Артурових справ, то навчилася вважати таку пораду вартою уваги; бо, згідно з моїм власним побажанням, майже весь прибуток від мого посагу присвячувався, на багато років уперед, сплаті його боргів, а ті суми, які він примудряється розтринькувати в Лондоні, просто незбагненні. Але повернімось до містера Гаргрейва. Я стояла з Рейчел біля води, потішаючи дитину, що сміялася у неї на руках, лозиною з верби, вкритою золотавими сережками, коли, на мій великий подив, він заїхав до парку верхи на своєму дорогому вороному гунтері і перетнув галявинку, аби зустрітись із нами. Він привітав мене вишуканим компліментом. Потім сказав мені, що приніс повідомлення від своєї матері, яка, оскільки він їхав у цьому напрямку, висловила бажання, аби він заскочив до маєтку і попросив, щоб я зробила їм таку ласку і склала компанію під час завтрашнього дружнього сімейного обіду.