Чтение онлайн

Артур від природи не сварливий і не дратівливий, він настільки далекий від цього, що навіть смішно було бачити його в такому примхливому й нервовому стані; втім, його характер поступово поліпшувався в міру того, як відновлювалось його тілесне здоров’я. На жаль, це відбувалося не так швидко, як мені хотілося, тому що він страшенно приохотився до вина – воно було для нього вже чимось більшим, ніж просто додатковим засобом для світської розваги: вино стало для нього важливим джерелом задоволення. Охоплений депресією, він зробив би його своїми ліками і підтримкою, своїм утішителем і відпочинком, своїм другом і в такий спосіб опускався б глибше й глибше, аж назавжди залишився б у тій безодні, до якої потрапив. Але я вирішила, що поки у мене є хоч якийсь вплив на нього, такого не буде, й хоча я не могла перешкодити йому пити більше, ніж треба, все ж таки завдяки незмінній наполегливості, доброті, твердості та пильності шляхом умовлянь мені вдалося вберегти його від цієї огидної схильності, такої підступної, невблаганної й катастрофічної за своїми наслідками.

І тут не слід забувати, що я неабияк зобов’язана його другові містеру Гаргрейву. У той час він частенько навідувався до Грасдейлу й обідав з нами, тож Артур охоче махнув би рукою на розсудливість та пристойність і влаштовував би «славну нічку», якби того забажав його друг, а всі мої зусилля пішли б у нівеч. Спочатку я так боялась цього, що якось наодинці зізналася йому про Артурову схильність і висловила надію, що він не заохочуватиме його до пияцтва. Він був задоволений такою довірою і, звичайно ж, не зрадив її. За кожної нагоди його присутність слугувала скоріше стримуючим фактором для господаря дому ніж підбурюванням до подальшої нестриманості; йому завжди вдавалося вчасно випровадити його з їдальні – якщо Артур не реагував на фрази: «Я не повинен затримувати тебе і змушувати твою дружину чекати» або «Ми не повинні забувати, що місіс Гантингтон сама», то Гаргрейв наполягав на тому, що вже пора закінчувати обід, і господар дому змушений був слухатися його. Відтоді я звикла сприймати містера Гаргрейва як справжнього друга сім ї й безпечного товариша для Артура, здатного піднімати йому настрій і рятувати від нудьги, а також як свого союзника, тож я була вдячна за це й за першої ж нагоди заявила, що зобов’язана йому; та коли я так учинила, серце підказало мені, що це неправильно, й моє обличчя зашарілося від його серйозного пильного погляду, а вдячність мою він так сприйняв, що мої погані передчуття подвоїлися. Він радів, що прислужився мені, та ця втіха поєднувалася з жалем до мене і співчуттям до себе самого – не знаю, що було його причиною, бо я не питала про це й не дозволяла йому звірятися зі свого лиха. Його зітхання і натяки на ледь стримуване страждання, здавалось, йшли від надміру почуттів, та він повинен був або тримати їх при собі, або зітхати до якоїсь іншої жінки. Мені здавалося неправильним, що між чоловіковим другом і мною мала існувати якась таємна угода, в яку мого чоловіка не було посвячено і об’єктом якої був саме він. Аж згодом я подумала: «Якщо це таки неправильно, то винен у тім Артур, а не я».

І справді, ми з ним одне ціле, тож я ототожнюю себе з ним до такої міри, що відчуваю його деградацію, його вади та переступи, як свої власні: я соромлюся за нього, боюся за нього, каюся за нього, плачу, молюся і співчуваю йому, як самій собі; але я не можу діяти замість нього, а значить, цей союз плямує мене, гідність моя принижується в моїх власних очах. Я так люблю його, так прагну вибачати його помилки, що весь час думаю про них і намагаюся знайти виправдання найвільнішим його принципам і найгіршим його звичкам, аж врешті сама познайомилася з розпустою і майже стала співучасницею його гріхів. Те, що колись шокувало і викликало в мене відразу, здається зараз природним. Я знаю, що ті речі були неправильними, тому що здоровий глузд і Боже слово називають їх такими, але я поступово втрачаю той інстинктивний жах і огиду, які отримала від природи та внаслідок виховання. Може, я була надто суворою у своїх судженнях, бо ненавиділа грішника разом із гріхом; тепер же я пишаюсь, що стала більш милосердною і розважливою; але чи не стаю я байдужою і нечутливою? Дурна ж я була, що уявляла, ніби маю достатньо сили та чистоти, аби врятувати і себе, і його! Така марнотна самовпевненість отримає по заслузі, якщо я загину разом із ним у тій безодні, від якої прагла вберегти його! Порятуй мене, Боже, від цього, і його теж порятуй! Так, бідолашний Артуре, я не втрачаю надії і молитимусь за тебе; й хоча з цих рядків ти постаєш якимсь негідником, що не має й надії на помилування, та це лише мої побоювання, – якби я менше кохала тебе, то була б не така засмучена.

Останнім часом його поведінка була бездоганною, та я знаю, що його серце не змінилося; наближається весна, і я страшенно боюся наслідків.

Оскільки до його виснаженого тіла почали повертатись енергія та сила, його почали дратувати самотність і тиша нашого сільського маєтку, тож я запропонувала поїхати на морське узбережжя – пожити там кілька тижнів було б корисно і для нього, і для мене з дитиною. Ні, сказав він на те, морські курорти страшенно нудні; крім того, хтось із друзів запросив його до Шотландії, полювати на куріпок та оленів.

– То ти знову покинеш мене, Артуре? – запитала я.

– Так, люба моя, та лише для того, аби ще дужче кохати тебе, коли повернуся, і цього разу тобі немає потреби боятися за мене: у горах немає ніяких спокус. А під час моєї відсутності ти можеш поїхати з візитом до Стенінглі: твої дядько й тітка вже давно хотіли, щоб ми приїхали до них, але з якоїсь причини між милою леді та мною існує така антипатія, що я не наважуюся туди поткнутися.

Десь на третій тиждень серпня Артур у товаристві містера Гаргрейва вирушив до Шотландії. Невдовзі після цього я поїхала до Стенінглі, моєї любої домівки, яка викликала в мене таку бурю почуттів, що я не могла стримати сліз, побачивши ті давні знайомі краєвиди й ті рідні обличчя.

Артура не було ще кілька тижнів після мого повернення зі Стенінглі, та я вже не так непокоїлася, бо активні розваги серед диких пагорбів Шотландії й не порівняти з розпусним лондонським життям. Листи від нього приходили регулярніше, й коли він таки повернувся, то виглядав бадьорим і дужим. Відтоді все пішло на краще. Він ще має нещасну схильність до надмірного вживання їжі, проти якої мені доводиться боротися, але вже почав звертати увагу на свого сина, й це приносить йому втіху вдома, тоді як полювання на лисиць тішить його на свіжому повітрі, тож він уже не залежить від мене в тім, що стосується розваг. Але зараз січень; наближається весна, і я боюся її. Ця приємна пора року, яку я колись так радісно вітала як час надії та радості, тепер пробуджує інші очікування.

20-е березня 1824 року. – Настала весна, й Артур поїхав собі, як я і передбачала.

Цього разу він сказав, що недовго побуде в Лондоні, а потім вирушить на континент, де пробуде кілька тижнів, та я знаю, що його тижні дорівнюють місяцям.

30-е липня. – Він повернувся тижнів зо три тому, здоров’я його у трохи кращому стані, настрій геть кепський. Хоч, може, я й помиляюся: просто я стала менш терплячою і стриманою. Я стомилась від його несправедливості, егоїзму та безнадійної розбещеності. Мій бідолашний батько помер минулого тижня; Артур страшенно розгнівався, почувши про це, бо я була приголомшена і засмучена, і він боявся, що ця обставина стане на заваді його комфорту. Коли я завела мову про те, що мені слід замовити траур, він вигукнув: «О, я ненавиджу чорне! Гадаю, ти маєш трохи поносити його, та,

сподіваюся, не узгоджуватимеш своїх манер та свого обличчя з траурним убранням. Чом це ти маєш зітхати й стогнати, а я відчувати незручності? Тільки через те, що упився насмерть старий джентльмен із графства N, якого ні ти, ні я не і в очі не бачили? Ну ось, бачиш, ти вже плачеш! Напевне, через удавану любов».

Він не хотів і чути про мою присутність на похоронах або про те, щоб розважити бідолашного Фредеріка в його самотності. Це зайве, сказав він. Хто такий був для мене мій батько? Я ніколи не бачила його, хіба що раз, коли ще була маленькою, і добре знала, що він ніколи і на гріш не піклувався про мене, та й брата свого мало знала.

– Крім того, люба Гелено, – мовив він, обіймаючи мене з улесливою ніжністю, – я не можу відпустити тебе і на один день.

– А як же ти сам був без мене так довго? – запитала я.

– Ох, тоді я вештався світами! Зараз я вдома, а дім без тебе, моє домашнє божество, буде нестерпним.

– Так, поки ти потребуєш мене для свого комфорту; але ти не казав цього раніше, коли тікав зі своєї домівки без мене! – заперечила я; але не встигли ці слова зірватися з моїх уст, як я пожалкувала про них. Це було тяжке звинувачення: якщо воно було неправдою, то було дуже великою образою; якщо ж було справедливе, то виступало надто принизливим фактом для нього. Проте я цілком обійшлася б і без того хвилинного нападу докорів самій собі. Це звинувачення не збудило в ньому ні сорому, ні обурення: він навіть не спробував спростувати чи виправдати його, а лише відповів довгим, тихим хихотінням, ніби вважав усю ту давню справу таким собі веселим жартом. Ні, цей чоловік таки змусить мене розлюбити його!

Що ж, я вип’ю його до самого дна, й ніхто не дізнається, яким гірким воно було для мене!

20-е серпня. – У нашому житті все знову пішло майже як завжди. Артур повернувся до свого колишнього стану і звичок, а я розсудила, що наймудріше буде заплющувати очі на минуле і майбутнє, принаймні у тих питаннях, які стосувались його, і жити лише теперішнім: кохати його, наскільки можна, всміхатися (якщо можливо), коли він усміхається, бути бадьорою, коли він бадьорий, і задоволеною, коли він задоволений; а коли він не був задоволений, то намагатись утішити його; а якщо й це не допоможе, то миритися з ним, вибачати йому та стримувати свої почуття, аби вони не погіршували його лихих пристрастей; і все ж, поступаючись йому, робити все, щоб уберегти його від гіршого.

Але ми недовго будемо самі. Незабаром я буду змушена розважати те саме товариство, яке ми приймали й позаминулої осені, – до нього прилучився ще містер Гатерслі і, на моє окреме прохання, його дружина і дитя. Не можу дочекатися Мілісент із її маленькою дочкою. Останній зараз вже понад рік; вона буде гарною приятелькою для мого маленького Артура.

30-е вересня. – Наші гості тут вже тиждень чи два, та в мене ще не було вільної часини, аби щось написати про них. Я не можу подолати свою нелюбов до леді Лоубаре. Це не ґрунтується на простій особистій образі; я не люблю цю жінку, тому що страшенно не схвалюю її поведінки. Я уникаю її товариства, наскільки те дозволяють закони гостинності, та коли ми все ж таки бесідуємо з нею, то вона чемна і навіть привітна; але бережи мене, Боже, від такої привітності! Крізь її привітність проглядають колючки. Які вряди-годи добряче дошкуляють.