Чтение онлайн

Марко поклав книгу на стіл.

— Так, брате Джіельмо — сказав він, — я дуже радий, що ми вирушили в подорож. Батько багато розповідав мені про двір великого хана. Тепер там зовсім не так, як пишеться в книзі. Татари живуть зараз у далекому Китаї в чудових палацах. Я ніяк не можу дочекатися, коли ми дістанемося туди.

— Ти ще молодий, сину мій. Хай благословить тебе бог! Ну, йди, я хочу трохи відпочити.

Коли Марко вийшов у коридор, капітан Антоніо саме піднімався сходами на палубу. Юнак підкрався до його каюти, припав вухом до дерев'яних дверей і став прислухатись. Він почув важкі кроки і легке покашлювання.

Марко засміявся і затарабанив кулаками в двері. В каюті одразу ж усе затихло.

Вітер змінив напрямок і тепер щосили надимав вітрила. Яскраво сяяло сонце. По небу пливли білі кучеряві хмаринки. Береги Італії залишились позаду. Мандрівники пливли Грецьким морем [13] . Всі, хто був на кораблі, веселі, зібрались на палубі. Навіть у брата Джіельмо проясніло обличчя.

Марко сидів з батьком і Мафіо на носі корабля на купі канатів. Вже п'ятий день були вони в морі, і юнак з нетерпінням чекав події, яка мала статись. Щоб підготувати старших до неї, він сказав:

— Шкода, що з нами немає Паоло. — І, не дочекавшись відповіді, додав: — Правда, дядьку?

Мафіо Поло, не зводячи очей з моря, задумливо кивнув головою.

Ніколо запитливо глянув на сина.

— Чого це тобі спало таке на думку? — спитав вій.

— Мені здається, що нам би не завадив під час мандрівки ще один надійний чоловік.

— Ти тільки послухай його! — засміявся Мафіо. — Говорить, як справжнісінький караван-баша [14] .

Раптом підійшов капітан Антоніо і знаком підкликав до себе Марко. Той неквапливо підвівся.

— Вибачте, зі мною хоче говорити капітан.

— Зараз ви побачите в моїй каюті людину, яку й уві сні не сподівались зустріти, — пробуркотів капітан.

Марко мовчки пішов за ним.

— Він хоче говорити тільки з вами.

Коли вони переступили поріг, Марко побачив посеред каюти капітана Матео.

— Добрий день, капітане Матео! — сказав Марко. — Буває, що люди зустрічаються через п'ять днів, буває через п'ять років, а буває, що її ніколи не зустрічаються.

Матео схопив юнака за плечі і міцно труснув його.

— Ти глянь, Антоніо, на цього харцизяку! Як він добре затямив мої слова.

Відпустивши Марко, він важко сів на лавку.

— Що ж ми будемо тепер робити, Марко?

Але в того після могутнього потиску Матео каюта йшла обертом перед очима.

— От тобі й маєш! Чого це ми стоїмо, як спіймані грішники? — напав на свого друга капітан Антоніо.

— Мовчи, Антоніо! — огризнувся Матео, підводячись з місця.

— Я тебе власними руками викину за борт! — погрозив Антоніо і люто сіпнув себе за бороду.

Матео засміявся. Той сміх передався й Антоніо.

Тимчасом Марко встиг трохи оглянути каюту. В ній усе було обладнано для житла: лавка, що мала правити вночі за ліжко, стіл з різьбленими ніжками, чотири ослони, мідяна лампа і вбудована в стіну шафа. Стіни було завішено килимами. Двері ліворуч вели до складу.

— Бачиш, — сказав Матео, — скільки я завдав клопоту своєму другові. Треба, нарешті, владнати цю справу.

Капітан Антоніо дістав з шафи пляшку, три чарки і налив вина.

Всі випили. Це було міцне червоне вино, яке одразу ж вдаряло в голову. Коли Антоніо хотів наповнити чарки вдруге, Матео застережливо підняв руку:

— Не всякий звик до вина так, як ти, — сказав він і, задумливо дивлячись поперед себе, мовив до Марко: — Послухай, юначе. — Йому важко давались слова, але це була для нього ніби сповідь перед самим собою. — Коли я довідався про вашу подорож, то зовсім утратив спокій. В мені одразу ж прокинулись давні мрії. А про що тільки не мріє людина! Венеція перестала мені подобатись. Все зробилось осоружним. Вода в каналах смерділа, лагуна здавалась калюжею — а вночі, вночі я марив про море…

Матео замовк. Ніхто не підгонив його.

Він сперся ліктями на стіл, втупивши погляд у свої кулаки. Вино в склянках колихалось від поштовхів корабля.

— Тоді я вмовив капітана Антоніо таємно взяти мене на корабель. Я просто боявся, що твій батько скаже: «Ні, Матео, ви нам не потрібні». І ось я сиджу перед тобою і говорю те, про що нікому не хотів говорити.

— Так, — озвався Антоніо, — а вітер дме добрий. Коли б тільки він не притих.

— Я допоможу вам, Матео, — сказав Марко. — Ви обов'язково залишитесь з нами. Я дуже радий. Зачекайте, я одразу ж поговорю з батьком.

Марко повернувся на палубу і знову сів на своє колишнє місце.

— Що це за таємниці ти завів з капітаном? — спитав його Мафіо.

— Тату, я хотів вам щось сказати…

— Що трапилось?

— А мені не можна знати про це? — запитав Мафіо.

— Та ні, я хочу поговорити з вами обома.

І Марко розповів про те, що йому тільки-но довелося пережити в каюті капітана. Він палко просив задовольнити прохання Матео.

Ніколо й Мафіо знали Матео, знали про його відчайдушні контрабандистські операції. Вся Венеція говорила про них. Брати порозумілись одним поглядом. Марко, стримуючи легке занепокоєння, дивився на них.

— Ми ще подивимось на твого капітана Матео, — сказав Мафіо Поло, встаючи з свого місця. — Як ти гадаєш, Ніколо, візьмемо його з собою, коли він сподобається нам, чи ні?

— Ходімо до нього, Мафіо!

— Він вам обов'язково сподобається, дядьку, — переконував Марко. — Він майже такий самісінький, як ви.

— Он як! Ну, подивимось!

Корабель плив неподалік від берега. Вдалині бовваніли темні силуети гір. Море билося об круті скелі.

Марко нетерпляче чекав батька й Мафіо. Вже минуло стільки часу, а вони ще й досі не повернулися. Берег поволі розтанув удалині. Знову перед очима розкинулась одноманітна картина: море і небо.

Нарешті брати повернулись. Їх супроводжував капітан Антоніо.

— Ну, то як, тату? — спитав Марко. — Чом ви не привели з собою Матео?

— Е ні, так просто це не робиться, — відповів Мафіо. — Після добровільного ув'язнення у нього такий дикий вигляд, що він перелякає наших ченців. Завтра вранці капітан Антоніо познайомить його з усіма.

— Значить, він залишиться з нами? — радісно вигукнув Марко.

Ніколо Поло ствердно кивнув головою.

— Мені здається, він путяща людина, — сказав Мафіо.