Чтение онлайн

Я згiдливо кивнув i доброзичливо всмiхнувся "досвiдченому туристовi". Звичайно такi люди дуже набридають, але для природи вони зовсiм нешкiдливi. Ще не бувало, щоб такий педантичний i акуратний турист не закопав пiсля себе бляшанку з-пiд консервiв чи не загасив вогнища.

Пан Анатоль - так називали його дружина й приятелi, - посадив свiй гурточок до сусiднього столу i став пригощати напоєм iз свого термоса. А що я прихильно сприйняв його слова, то й перед! мною вiн поставив пластмасову чашечку з чаєм.

– Це, мабуть, ваша машина стоїть бiля закусочної?
– ввiчливо спитав вiн i, не чекаючи на вiдповiдь, додав: - Ви, певно, самi зробили її, еге ж? Вiдразу видно, що в неї мотор вiд мотоцикла. Швидкiсть її, мабуть, дуже невелика, та все ж це четверо колiс, i на рибку з'їздити можна.

Я не заперечував. Нехай собi думає, що вiн знавець моторiв. Це був класичний всезнайко. Я смертельно образив би його, якби став заперечувати.

Вiд дальшої розмови з Анатолем мене врятувала сiмнадцятирiчна дiвчина, яка пiд'їхала до закусочної на велосипедi. Це була гарна, зграбна блондинка з товстою косою, що спадала на спину. До багажника її велосипеда була прив'язана пошарпана валiзка. Скидалося на те, що дiвчина вперше в життi вирушила на вiдпочинок сама.

Її появу привiтало ревiння пiдлiткiв, що пили пиво.

– О, нова лялечка!
– загули вони.
– Дiвчинко, йди до нас, приcтань до веселої компанiї. З нами не пропадеш, лялечко! Iди до нас, Чорний Франек запрошує тебе.

Губи в дiвчини зневажливо скривилися, обличчя спохмурнiло. Вона знизала плечима й попрямувала до мого столу, де тiльки й були вiльнi мiсця.

– Можна?
– спитала вона.

I коли я ствердно кивнув, сiла на краєчок стiльця. З перевiшеної через плече сумки вийняла два бутерброди, загорненi в тонкий папiр, розклала снiданок на столi й пiдiйшла до буфету замовити щось пити.

Компанiя пiдлiткiв усе не вгамовувалась, жестами й вигуками запрошуючи дiвчину до свого столу. Вона не зважала на зачiпки, взяла в буфетницi пляшку лимонаду й повернулася до мого столу.

– Це вашi знайомi?
– спитав я.

Вона здивовано глянула на мене:

– Я взагалi їх не знаю.

Я хотiв спитати, з якого мiста вона приїхала, та в цю мить з-за столу пiдлiткiв звiвся хлопець з величезною чорною чуприною, схожий на крука з розставленими крилами. Це, певно, й був Чорний Франек.

Вiн пiдiйшов до нас перевальцем, як моряк, глибоко заклавши руки в кишенi брудних джинсiв.

– Чому ти нас не слухаєшся, лялечко?
– спитав вiн, схилившись до дiвчини.
– Нас тринадцятеро, а тринадцять, як ти знаєш, нещасливе число. Ти була б чотирнадцята.

– Менi не потрiбне ваше товариство, - буркнула дiвчина.

Чорний Франек випростався, нiби його хтось штрикнув у спину.

– Тiльки не приндись!
– гаркнув вiн.
– Мабуть, чула про ватагу Чорного Франека?

– Не чула, - вiдрубала вона.

Вiн скрушно похитав головою.

– Значить, не читаєш газет, неосвiчена ти людина. Бо в "Експресi" вмiщено велику статтю про ватагу Чорного Франека з Охоти. Нiби через нас немає спокою у всьому районi. Оце ж я i в Чорний Франек, вiдбув один рiк виправної колонiї, - повiдомив вiн так гордо, мов солдат про бойовi нагороди.

Дiвчина знову зневажливо знизала плечима. Це дуже зачепило хлопця, а надто, що вся ватага прислухалася до їхньої голосної розмови.

Гарна руда дiвчина в червонiй, як вогонь, кофточцi, невдоволено скривившись, стежила за Чорним Франеком. Тепер вона презирливо закопилила губи й гукнула:

– Дай їй спокiй! Хiба ти не бачиш, що це провiнцiйна гуска?

Хлопець засмiявся, за ним зареготала вся ватага.

– То ти провiнцiйна гуска? Але тепер ти вже знаєш, хто я такий. I якщо я ввiчливо запрошую, то треба слухатись. Ну, гайда!
– крикнув вiн i мiцно вхопив дiвчину за плече.

Я пiдвiвся з-за столу.

– Стривай, хлопче. Iди на своє мiсце i дай дiвчинi спокiй.

Чорний Франек почервонiв з гнiву. В закусочнiй запала така тиша, що я почув шепiт дружини пана Анатоля:

– Благаю вас, не втручайтеся. То ж розбишаки.

Пан Анатоль безпорадно озирнувся. Видно було, що йому кортить дати волю своїй звичцi всiх повчати. I випала ж дуже слушна нагода. Але, побачивши понурi, впертi обличчя, мабуть, злякався.

Вiн повернувся до мене спиною, немов пiдкреслював, що нi у вiщо не втручається.

"Боягуз", - зневажливо подумав я. I вiдразу ж вся моя симпатiя до нього i поблажливiсть до його повчань розтанули.

А дiвчина? Я помiтив, що вона трохи зблiдла. Потiм глянула на мене, кинула погляд на Чорного Франека. I раптом зробила щось таке, що мене безмежно здивувало. Пiдвелася з-за столу й сказала хлопцевi:

– Зрештою, я можу пiдсiсти до вас. Менi навiть цiкаво, що ви за компанiя.

I пiшла до їхнього столу, а вся ватага привiтала її диким вереском. Чорний Франек зневажливо скривився i, йдучи за дiвчиною, кинув у мiй бiк:

– Ну, й чого ви втручаєтесь, старигане?

Я почервонiв.

– Отака тепер молодь, - пробурчав Анатоль.

Пiдтюпцем пiдбiгла до мене буфетниця в брудному фартусi.

– О боже, який же ви необережний, - вона молитовне склала руки й притулила їх до великого живота.
– Адже могла зчинитися страшна веремiя. Я знаю їх, цю ватагу Чорного Франека. Вони вже були тут минулого лiта, цiлий мiсяць бешкетували над Озерищем, аж поки мiлiцiя їх утихомирила. А вже шкоди наробили! Кiлька човнiв украли й розтягли по всьому озерi, вибирали рибу з неводiв. Та все так спритно, що мiлiцiя не могла спiймати їх на гарячому i посадити за грати. Тепер знову тут. Ой, невеселе лiто нас чекає. Наполохають туристiв, то нiчого й не заробиш.

Тепер я пильнiше придивився до галасливої компанiї. Отже, це була не просто зграя розбещених хлопцiв i дiвчат, це вже злочинцi. Ватага шибеникiв та бешкетникiв i навiть злодюжок. Але жодному не бiльше як сiмнадцять рокiв; Чорний Франек здавався навiть трохи молодшим. "Що штовхнуло хлопця на такий шлях?" - подумав я. Або ота руда дiвчина в червонiй кофточцi й елегантних еластикових штанях. У неї витончене обличчя, нiжнi руки, старанно зачесане волосся. Зовсiм тобi "дiвчина з доброго дому", як колись казали! I як вона опинилася серед цiєї зграї?