Чтение онлайн

Згодом проїхала вантажiвка з ватагою Чорного Франека. Пiдлiтки, помiтивши мене, теж украй здивувалися.

Побачивши їх, я злякався. Скидалося на те, що вони їдуть на пiвнiч Озерища, до села Сем'яни, куди їхав я.

Я саме скiнчив надувати шину, коли пiд'їхала дiвчина з гарною косою. Отже, Чорний Франек не змiг умовити її приєднатися до його ватаги.

Спинившись поряд з моєю автомашиною, дiвчина зiскочила з велосипеда. На її вродливому, ще дуже дитячому обличчi я помiтив пiдозру.

– Як ви тут опинилися?
– спитала вона.
– Адже не перепливли поромом?

– Перелетiв, - замахав я руками.
– Моя машина лiтає в повiтрi.

Дiвчина похитала головою.

– Вона таки справдi дуже дивна. Але швидше схожа на човен, анiж на лiтак. I куди ви прямуєте цiєю машиною? На риболовлю, на вiдпочинок?

Я не образився, що вона так мене розпитує. Але й докладно вiдповiдати не збирався.

– А ви?
– спитав.
– На вiдпочинок? На дачу?

Вона знизала плечима.

– Їду додому. До батькiв. Я мiсцева. Наша садиба неподалiк звiдси. А я цього року закiнчила середню школу в Iлавi, а потiм складала у Варшавi екзамени до вузу. Склала i тепер повертаюся до батькiв на канiкули.

– А куди ви вступали?

– Ой, ви страшенно цiкавi. А на моє запитання так i не вiдповiли.

– Бо я трохи сердитий на вас. Ви дивно повелися з Чорним Франеком. Навiщо ви пiдсiли до них? Менi здавалося, що вас зовсiм не цiкавить їхнє товариство.

Вона весело засмiялася.

– Вгадали. Не люблю таких. Та я не хотiла, щоб вони зчинили бешкет. Ви повелись як джентльмен. I я вам вдячна за це. Але я не могла зловживати вашим благородством. Я не принизила себе, що пересiла до них, а хотiла дiзнатися, куди їде ця ватага.

– А той Капiтан Немо? Ви чули про нього?

Дiвчина знову заперечливо похитала головою.

– Не маю й гадки, хто це такий. Я живу в цих краях, але про Капiтана Немо нiколи не чула. Крiм того, що в книзi Жюля Верна, звичайно. Але навряд, щоб тут був такий живий Капiтан Немо.

– А проте всi бачили глiсер з такою назвою на борту.

– Гарний глiсер, - мовила захоплено дiвчина.
– В нього спереду скло й маленька кабiнка на випадок негоди. Мабуть, чудово їхати в ньому по озерi.

– Глiсер "Капiтан Немо" iснує, - зауважив я.
– То, може, i якийсь Капiтан Немо є над Озерищем?

– Напевно, приїхав вiдпочивати, - мiркувала вона вголос.
– А може, недавно тут оселився? Вiдтодi, як пiшла вчитись до Iлави, я десять мiсяцiв на рiк живу в iнтернатi, вдома буваю тiльки в недiлю, на свята й на канiкулах. Як приїду додому, запитаю у батькiв про Каштана Немо. Може, вони щось про нього знають? Якщо й ви залишитесь бiля Озерища, то, може, ми ще зустрiнемося, i тодi я зможу бiльше розповiсти вам про нього. У моїх батькiв є човен, я часто плаваю ним по озерi. I хоч Озерище величезне, на ньому можна зустрiтися, еге ж? Тому я хочу знати, де ви зупинитеся.

Я безпорадно розвiв руками.

– Не знаю. Може, поблизу Сем'ян. Може, в Озернiй.

– Ви вже тут бували?

– Нi. Мiсцевiсть знаю тiльки по картi i з опису в путiвнику.

– Ви рибалка?

– Теж нi. Я люблю самотнiсть i хочу тут знайти її.

– А я вам заважаю, - пiдхопила вона. Сказала: - До побачення, - скочила на велосипед i поїхала.

Через кiлька десяткiв метрiв звернула з дороги в лiс, на якусь стежину. Жила в цих краях, тому чудово орiєнтувалася. Напевно, щосуботи й перед кожним святом проїздила тут, коли поверталася зi школи додому.

Я надув колесо. Сiв у машину й поїхав лiсовою дорогою. "Чи ще зустрiну її колись?" - подумав я про симпатичну дiвчину з бiлявою косою, яка на своєму велосипедi поверталася до батькiвського дому, щоб з гордiстю сповiстити: "Я склала екзамени до iнституту".

Було вже пополуднi, але лiтнє сонце ще добряче припiкало. Правда, сосновий лiс обабiч дороги давав трохи затiнку, однак вiд нагрiтої землi пашiло жаром. Пахло хвоєю i живицею, найкращим з моїх улюблених ароматiв. Проте я знову хотiв до озера, бо збирався скупатися. Крiм того, трохи зголоднiв; треба було приготувати обiд.

На перехрестi пiщаних лiсових дорiг, пiд потрiсканим стовбуром величезної берези сидiв якийсь чоловiк у великому солом'яному брилi. Обiч нього лежав великий брезентовий мiшок. Побачивши мене, подорожнiй пiдняв угору руку.

У тому жестi було стiльки розпачу й покiрностi, що я зупинив машину.

– Во-о-о-ди, - простогнав вiн.

У мене в термосi було трохи чаю. Чоловiк жадiбно ковтнув, глибоко вiдiтхнув. А потiм сказав:

– Спасибi вам. Це благородний вчинок - напоїти мандрiвника. Я йду до озера зi своїм клумаком вiд залiзничної станцiї. I не зустрiв жодної автомашини, яка б їхала до озера. Всi прямували вiд порома.

Напевно, цей подорожнiй не мав ще й тридцяти рокiв, але неголений, iз закуреним, спiтнiлим обличчям вiн здавався значно старшим.

– Чомусь у таку гарну погоду люди тiкають вiд озера, а нiхто не йде до води, джерела всякого життя. Адже на початку свiту вся земна куля була вкрита водою i все життя почалося з води, шановний добродiю.

Я ввiчливо кивнув головою. "Може, якийсь мандрiвний проповiдник?" подумалось.

– Ви теж тiкаєте вiд води, а повиннi їхати до порома. Тодi ви забрали б мене й мiй клумак. Хочете спробувати, який вiн важкий?

Я не хотiв пробувати, але вiн заходився гаряче вмовляти мене пересвiдчитися, який величезний тягар вiн мусить нести.

Я пригадав казку про мандрiвника, що зустрiв чоловiка з важким мiшком. Чоловiк попросив мандрiвника потримати мiшок, а потiм засмiявся i сказав: "Тепер ти нестимеш цей мiшок або вiддаси його комусь. Мiшок зачарований".

Мiшок Проповiдника (так я назвав подорожнього) не був зачарований. Але важив, мабуть, кiлограмiв iз п'ятдесят.

– О господи!
– зойкнув я, опускаючи його на траву.
– Що там у вас?

– Мов слимак, ношу на спинi свою хату i все, що менi потрiбне. Надувний човен, газову плитку, акваланг, рiзнi книжки...

– Ви пiрнаєте?
– перебив я його трохи поквапливо. Не треба було менi виявляти такої цiкавостi. Але ж я приїхав на Озерище, сподiваючись знайти Чоловiка з рубцем, який плаває пiд водою. У цього, правда, не було рубця, але, може, вiн аквалангiст, якого найняв Чоловiк iз рубцем.

– Пiрнаю. Хiба це погано?
– Його трохи збентежило моє рiзке запитання.