Чтение онлайн

– Згода, - кивнув вiн головою.
– Iнформуючи вас, я не порушу iнструкцiї, бо цю справу ми, можна сказати, скiнчили.

Я взяв бурштинову фiгурку.

– Знайдено її в могилi так званого римського перiоду, тобто на початку нашої ери. До кiнця тисяча дев'ятсот сорок четвертого року вона зберiгалася в музеї в Е. i пiд час вiйни загинула, як майже всi колекцiї. Ми гадали, що колекцiї музею вивезено до Нiмеччини. Проте нашi пошуки на територiї Нiмеччини не дали наслiдкiв. Ось, мабуть, i все, що я можу сказати на цю тему, - скiнчив я i запитливо подивився на капiтана Юзв'яка.

– Двi пiдробленi iкони й Бурштинову Венеру, - почав капiтан, - митники вiдiбрали на кордонi в одного чужоземця, що хотiв вивезти їх без дозволу держави. Для вас, певно, не важливо, як звуть того чужоземця i з якої вiн країни, зараз вiн у себе на батькiвщинi. Через те, що iкони виявились пiдробленими, слiдство вирiшили припинити, чужоземця покарали тiльки митом, а речi, якi вiн хотiв вивезти, вiддали на зберiгання. Однак чужоземець дав мiлiцiї свiдчення i, може, вони мають для вас цiннiсть, бо, як я зрозумiв з ваших слiв, вiднайдення цiєї бурштинової фiгурки кидає якесь нове свiтло на справу зниклих колекцiй.

– Саме так. Це дуже важлива справа.

– Чужоземець купив картини в чоловiка, з яким випадково познайомився в антикварному магазинi у Варшавi. У нас є опис зовнiшностi того чоловiка. Ми гадаємо, що це якийсь художник, котрий пiдробляє iкони й продає їх чужоземцям. Саме через цього художника чужоземець познайомився з iншим чоловiком, назвiмо його умовно Чоловiком iз рубцем, бо чужоземець казав, що в того чоловiка рубець на правiй щоцi. Чоловiк iз рубцем запропонував чужоземцевi Бурштинову Венеру i намовив облагодити вигiдну справу. Яку саме? Чоловiк iз рубцем запевняв, що вiн знає в Мазовiї озеро, де у вiйну провалилася пiд лiд гiтлерiвська вантажiвка з якимись дуже коштовними речами. Машина лежить на днi озера. Чоловiковi з рубцем пощастило добратися до неї й дiстати бурштинову фiгурку, але вiн твердить, що iнших речей не вдасться витягти з вантажiвки без аквалангiв. I вiн намовляв чужоземця, щоб той увiйшов з ним у спiлку. Чужоземець повинен був дати грошi, щоб Чоловiк iз рубцем купив акваланг i навчився пiдводного плавання. Добувши скарб, вони б подiлилися ним порiвну. Однак чужоземець не довiряв Чоловiковi з рубцем i не хотiв мати з ним нiякого дiла. Вiн погодився лише купити Бурштинову Венеру, котру, як ви знаєте, в нього забрали на кордонi.

У мене тремтiли руки, коли я дiставав з кишенi люльку.

– Коли все це сталося?
– спитав я.

– Два тижнi тому.

– Чужоземець не згодився фiнансувати Чоловiка з рубцем. Але, може, знайшовся хтось, хто дав трохи грошей? I зараз Чоловiк з рубцем у якомусь iз варшавських басейнiв, можливо, вчиться пiрнати у воду. А через пiвроку, влiтку, заходиться дiставати скарби.

– Авжеж, це дуже ймовiрно, - кивнув капiтан Юзв'як.

– Того чоловiка треба заарештувати. Ми повиннi знайти цi скарби! вигукнув я.

Капiтан Юзв'як поблажливо посмiхнувся.

– Не можна арештовувати людину тiльки тому, що вона вчиться пiрнати. У Варшавi є кiлька клубiв аквалангiстiв i багато людей займаються цим спортом. А може, Чоловiк iз рубцем не з Варшави, а, наприклад, iз Ольштина чи Вроцлава?

– Та все ж можна спробувати послати експедицiю i добути скарби з тiєї вантажiвки.

Капiтан здвигнув плечима.

– Мазовiю називають Країною тисячi озер. У якому озерi затонула вантажiвка?

– Якби знайти Чоловiка з рубцем, - сказав я, - i встановити за ним таємний нагляд, то вже вiн сам привiв би нас туди, де затонула вантажiвка.

Капiтан знову поблажливо посмiхнувся.

– Чи ви уявляєте, скiльки людей треба було б для цього? Де певнiсть, що чужоземець розповiв правду? А може, збрехав i Чоловiк з рубцем? Може, вiн просто хотiв видурити грошi в чужоземця, i та вантажiвка - тiльки його вигадка? Якщо ж навiть i справдi у якомусь озерi затонула вантажiвка, чи ви певнi, що Чоловiк iз рубцем пiсля вiдмови чужоземця шукатиме фiнансової пiдтримки й далi? Чи не простiше було б йому домовитися з якимсь аквалангiстом: я тобi покажу мiсце, ти дiстанеш колекцiї, а скарбами подiлимося.

– То що ж робити?

– Не знаю, що вам сказати, - вiдповiв капiтан Юзв'як.
– Ваше довiр'я до нас приємне, але повинен нагадати, що ми не товариство ясновидцiв, ми не знаємо, в якому саме озерi затонула вантажiвка. Матерiали слiдства i Бурштинову Венеру покажемо у вiддiлi музеєзнавства Мiнiстерства культури й мистецтва, i на цьому наша мiсiя скiнчиться. Це не означає, звiсно, що ми забудемо ту справу. Коли довiдаємось, що хтось пробує дiстати скарби, якi є власнiстю нашого народу, запевняю вас, ми не сидiтимемо згорнувши руки.

Я зрозумiв, що розмову скiнчено. Попрощався з капiтаном Юзв'яком i повернувся до своїх щоденних занять у музеї. Я хотiв забути справу Бурштинової Венери, але й увi снi менi привиджувались аквалангiсти, якi дiстають з глибин озера безлiч бурштинових фiгурок. Я силкувався вiдняти їх. i прокидався, стомлений, облитий потом.

Через тиждень я пiшов до архiву Народного музею i почав шукати мiж старими паперами теки з записами, зробленими, коли я ще студiював iсторiю мистецтва. Тодi, у першi повоєннi роки, для наших музеєзнавцiв першорядним завданням було вiднайти й повернути назад польськi музейнi скарби, пограбованi гiтлерiвцями, тому пiд час лiтньої практики менi доручили справу, що бiльше пасувала б детективовi, нiж iсториковi мистецтва. Та в мене таки була вдача детектива, й робота припала менi до смаку. Я мав визначити, яким шляхом їхали гiтлерiвськi автомашини iз колекцiями з музею в Е.

Завдання перевищило мої дослiдницькi можливостi. Щоправда, з допомогою корiнного польського населення в Мазовiї i Надвiслянщинi я змiг накреслити вiдрiзок шляху, яким вантажiвка з написом "Музей в Е." тiкала вiд переможних частин Червоної Армiї, однак у якомусь мiсцi дорога уривалась. I, попри всi мої зусилля, я не спромiгся знайти загубленого слiду.

Пам'ятаю, що коли я подав керiвництву Народного музею карту з позначеним на нiй шляхом втечi, то до моїх дослiджень поставились скептично, таким неймовiрно заплутаним був цей шлях. Виходило, що колекцiї вивозили не на захiд, а на пiвдень, а це здавалося дурницею. Тож висновки моїх дослiджень поклали в архiв.

Через двадцять рокiв я з великим хвилюванням узяв до рук пожовклу теку i, розгорнувши її, знову прочитав свої тодiшнi записи. Карта показувала, що колекцiї везли по шосе на Пасленк, а потiм до селища пiд назвою Малдита. Там вантажiвка звертала на дорогу до мiстечка, що тепер зветься Залево. I саме тут, у Залевi, слiди губилися. Залево горiло тодi пiсля бомбардування його радянськими лiтаками. На ринку було повно гiтлерiвцiв, якi панiчно тiкали. Один з давнiх мешканцiв Залева пригадав, що вiн бачив на перехрестi дорiг, бiля в'їзду в мiстечко багатотонний ваговоз з написом "Музей в Е.". Коли почався черговий налiт, водiй вантажiвки трохи з'їхав iз шосе, бо шосе було головною цiллю бомбардувальникiв. Той очевидець заховався у пiдвалi, а як усе трохи вщухло i вiн вийшов звiдти, то вже не побачив вантажiвки. Мабуть, поїхала. Або по шосе на Старий Дзерзгонь, або дорогою до Єжвалда й Суша.

Я пригадую, що змарнував у Старому Дзерзгонi аж два днi, розпитуючи мешканцiв мiстечка про вантажiвку з написом "Музей в Е.". Нiхто не бачив його i в iнших селищах по тiй самiй трасi. Залишалася тiльки дорога на Добжики, Єжвалд i Суш, якою можна було проїхати далi - на Прабути, Квiдзин чи Мальборк, i ще далi на захiд - до Нiмеччини.

Але й на тiй трасi нiхто не примiтив автомашини, яку я шукав. На цьому скiнчив я тодi своє дослiдження. Але тепер я був мудрiший, нiж у тi роки. Мудрiший на одну iнформацiю. Вантажiвка не поїхала до Нiмеччини, а затонула у якомусь озерi.