Чтение онлайн

– А ви?
– мене роздратував його ущипливий тон.
– А хто ви такий, хай вам бiс?

Вiн лагiдно всмiхнувся.

– Ви ще маєте ту мою свистульку?

– Маю.

– То засвистiть.

– Навiщо?
– я все дужче сердився, бо цей чоловiк вiдверто глузував з мене.

– Адже вам потрiбна допомога. Ви хочете знайти колекцiю бурштину чи нi?

– Хочу. Але та свистулька...

– Я казав вам, що вона зачарована,

– Ви жартуєте. А справа серйозна.

– Ану, засвистiть, - попросив вiн,

– Ви знаєте, що за спiвучасть у злочинi...
– почав я роздратовано.

Але вiн не вгавав:

– Засвистiть. Це дуже заспокоює,

Марта, Телль i Чорний Франек посмiхнулися. Що я мав робити? Вийняв з кишенi ту його чудну свистульку й свиснув щосили.

А вiн схилив голову, нiби з насолодою слухаючи той свист, а потiм сказав:

– Ну, гаразд. Скоро ви матимете той бурштин. Коли Вацек Краватик пливтиме яхтою до Iлави, по дорозi його перестрiне мiлiцейська моторна. Мiлiцiонери мають наказ обшукати яхту. Вацек Краватик i його приятель, мабуть, помандрують до в'язницi.

– Ви мiльтон!
– вигукнув з трiумфом Чорний Франек. Але вiдразу ж виправився: - Я хотiв сказати - мiлiцiонер.

– Авжеж. Не бачу приводу, щоб соромитися своєї професiї, - i, примруживши праве око, по-змовницькому всмiхнувся до мене.
– Але я не мiг розповiсти про це пановi Томашу, боявся, що вiн не стерпить конкуренцiї. I так, напевно, не прощає менi, що це я, а не вiн, знайшов затопленi скарби.

Вiн правду казав. Я заздрив його успiху. Стiльки зусиль i часу змарнував я на ту справу, а вiн тим часом ранiше вiд мене напав на слiд затонулої вантажiвки.

Мабуть, вiн зрозумiв мої почуття, бо поспiшив утiшити:

– Однак повинен сказати, що ви безпомилково визначили дорогу, якою втiкали гiтлерiвцi з вантажiвкою. Мiж Добжиками i Єжвалдом вони звернули лiворуч на польову дорогу. Намагалися переправитись через озеро в найвужчому мiсцi, саме через оцю затоку. I тут пiд вантажiвкою проламалася крига, яку закидав бомбами радянський лiтак. Ви так докладно й переконливо описали трасу вантажiвки, що нашi начальники подумали: "Може, все-таки, слiд послати туди когось iз мiлiцiї? Може, з'явиться Чоловiк iз рубцем?"

– Не з'явився, - похмуро буркнув я.
– Тепер я вже про все здогадався. Це вiн був заплутаний у пiдробку поштових марок, i його заарештували. А Бородань украв карту в його квартирi й пiшов з нею до Вацека Краватика, якому мама весь час докоряла, що вiн стiльки грошей у неї бере, а нiчим себе не проявляє. Тому Вацек вирiшив догодити мамi, зробивши "вигiдне дiло". Припускаю, що зiзнання Вацека Краватика й Бороданя пiдтвердить мої здогади. А коли ви побачили, що Краватик дiстає скарби з вантажiвки?

– Я стежив за всiма, хто вештався на цiй частинi озера. Зi мною була оця чудова пiдзорна труба. I я сам пiрнав, гадаючи, що, може, менi пощастить натрапити на вантажiвку. Але Вацек i Бородань чудово влаштувалися. Поставили яхту на якiр над вантажiвкою. Удосвiта Бородань з аквалангом пiрнав у воду, а Краватик спускав з борту на мотузцi кошичок. Робили вони все це з боку озера, тому нiхто з нашого берега не мiг нiчого помiтити. Треба сказати, що вони виявили величезну обережнiсть. Дiставали скарби рано-вранцi i то не довше, нiж пiвгодини щодня, коли пан Анатоль i Казик ще смачно спали в своїх наметах. Тiльки сьогоднi вдосвiта я почав стежити з другого берега. Я побачив, як Бородань пiрнає у воду, як Вацек витяг з води кошичок i понiс те, що було в ньому, пiд палубу. Я повернувся сюди по свiй акваланг, поплив пiд яхту й знайшов вантажiвку. Але коли вiдпливав пiд. водою, Краватик спiймав мене своїм спiнiнгом. Вони запiдозрили, що за ними хтось стежить i про всяк випадок вирiшили згорнути свою справу. А я принiс сюди намисто, скочив у свiй човник i з пошти в Єжвалдi зателефонував до колег у Iлавi. Краватик не запливе далеко своєю яхтою.

– А ця свистулька? Навiщо ви дали її менi?

Вiн засмiявся.

– Капiтан Юзв'як сказав менi, що у вас вдача детектива. Тому здавалося ймовiрним, що вам пощастить напасти на слiд злочинця, а це могло наразити вас на небезпеку. А що ми з вами мали перебувати в одному мiсцi, то менi спало на думку подарувати вам дудку.

– I вона знадобилася. Тiльки я, на жаль, не виявив такої спритностi, на яку ви сподiвалися.

– Адже найважливiше було вiдшукати скарби, - сказав вiн i глянув на годинника.
– Я повинен скласти речi й повернутися до Iлави. Мої колеги, вже, напевно, обшукали яхту. А вам, - звернувся вiн до мене, - раджу поїхати до Варшави. Треба повiдомити Мiнiстерство культури й мистецтва, органiзувати загiн водолазiв. Може, в тiєї вантажiвцi є ще якiсь речi, що вцiлiли.

Дуже задоволений собою, вiн почав витягати з куреня свої речi. Книжку про птахiв простяг Мартi.

– На згадку, - пояснив.
– Шкода, що я не маю часу написати на останнiй сторiнцi кiлька слiв про кiвiка. Але ж ви знаєте краще вiд мене звички того симпатичного птаха.

Марта з гордiстю пiдтвердила:

– Тiльки я була певна, що ви не справжнiй орнiтолог.

Потiм ми жартували, щось казали Бронка, Телль, Чорний Франек, але їхнi слова дедалi слабше доходили до моєї свiдомостi. У мене з'явилася думка, спершу несмiлива, а дедалi все настирливiша. Серце так закалатало в грудях, наче за мить я повинен був вiдчинити якiсь дверi, що за ними ховається велика таємниця. Раптом несподiвано мене осяяло.

– А якщо нi?..
– спитав я тихо.
– А якщо нi?

– Що "нi"?
– поцiкавився мiлiцiонер.

– А якщо це не ви, а саме я здобуду скарби?

Вiн поглянув на мене, мов на божевiльного. Побачив я подив i в очах своїх молодих друзiв.

Я зiрвався з трави, схопив мiлiцiонера за руку.

– Ходiмо! Та швидко. Ми повиннi знайти скарб, - сказав я гарячково. Бiжiмо до озера, бо за хвилину може бути пiзно! Другий варiант!
– вигукнув я.
– Невже ви не розумiєте, що на яхтi ви нiчого не знайдете? Я певний, що переляканi появою аквалангiста, вони вдалися до другого варiанту втечi. На яхтi немає скарбiв. Швидше! За мною!
– закричав я й побiг до затоки.

Гiлля кущiв i молодих дерев било мене по обличчi. Раз у раз я перечiплювався об корiння i провалювався в якiсь ями. Але не вiдчував подряпин. Навiть не бачив, чи бiжать за мною друзi. I тiльки на зарослiй травою дорозi, яка пролягала до колишньої переправи поромом, я на мить зупинився, усвiдомивши, що без мiлiцiонера я небагато зроблю в таборi пана Анатоля.

А Орнiтолог - бо так я й надалi його називатиму - i мої молодi друзi все ще не розумiли, чого я помчав до затоки. Однак вони бiгли слiдом, бо в моєму голосi було щось таке, що змушувало їх бiгти.

Ми майже одночасно вибiгли з лiска мiж автомашини пана Анатоля i пана Казика.

Я окинув поглядом увесь їхнiй табiр. Намети були вже згорненi. Дружини лицарiв спiнiнгу вкладали пакунки в багажник, а обидва чоловiки прив'язували ременями свiй човен на причепi.

Мабуть, у мене був страшний вигляд, бо Мишка пана Анатоля, забачивши мене, аж писнула.

– Що сталося? Чого вам треба?
– грiзно спитав пан Анатоль.

Тiльки пан Казик зрадiв, угледiвши Марту.

– Ви знаєте, скiльки лящiв я спiймав? Щонайменше два кiлограми.