Чтение онлайн

Спинився за три кроки вiд нас.

– Рятуйте мене...
– заскиглив вiн.
– Вони мене вб'ють! Я хочу вiддатися до рук мiлiцiї.

Вiн висмикнув з кишенi пачку асигнацiй.

– Я вiддам грошi... Вiзьмiть, - вiн простягнув до переслiдувачiв руку з грiшми.

Ватага спинилася за кiльканадцять крокiв од нас. Так ми стояли однi навпроти одних, а помiж нами - Роман, який трусився вiд страху й белькотiв:

– Я хочу в мiлiцiю... Здайте мене в мiлiцiю... Вони хочуть мене вбити...

Не можна було зволiкати. Адже йшлося про те, щоб не зчинилася бiйка.

– Гаразд, - сказав я Романовi.
– Ми вiдведемо тебе в мiлiцiю.

Тепер виступив наперед Лисяча Шкурка.

– Ми самi здамо його в мiлiцiю, - сказав вiн, - i розповiмо все, як було. Це негiдник. Вiн усiх обдурював i обкрадав. I нас теж, своїх дружкiв.

Iнший хлопець додав:

– Нехай нас усiх посадять. Ми хочемо свiдчити проти нього i розповiсти, як було насправдi. Це вiн намовив нас украсти човна. Це вiн порiзав ножем ятiр на озерi...

Я вiдчував, що в менi наростає зневага до них усiх. Жалюгiдне було їхнє бажання звалити всю провину на Романа. Якби вiн прийшов з грiшми й харчами, вони вважали б його героєм i без докорiв сумлiння далi крали б i руйнували намети.

Та все ж було щось символiчне в тому, що, власне, вони самi хотiли вiддати Романа до рук мiлiцiї.

Я почув сповнений зневаги Мартин голос:

– Тут поряд є лiсництво з телефоном. Нехай хтось iз вас пiде туди й заявить у мiлiцiю.

Лисяча Шкурка вже крутнувся на п'ятi, щоб виконати наказ Капiтана Немо.

Але це виявилося непотрiбним.

На шосе, вiд Суша, заблищало свiтло автомобiльних фар, а за кiлька секунд бiля нас зупинилась мiлiцейська машина.

Виявилося, що з Сем'ян хтось зателефонував у мiлiцiю i повiдомив, що в селi вештається хлопчак з ватаги. Пiзнiше було повiдомлено й про те, що той хлопчак пiшов брукiвкою в напрямку Єжвалда. I мiлiцiя приїхала схопити його на дорозi.

Тепер по радiотелефону викликали з Суша другу автомашину, яка мала забрати всiх хлопчакiв. Роман благав мiлiцiонерiв вiдпустити його. Присягався, що не мав нiчого спiльного з ватагою, що вiн перебуває пiд опiкою рибалок з яхти, а тут опинився зовсiм випадково.

Нам не хотiлося слухати його брехнi. Я наказав своїм повертатись назад. Ми розумiли, що подiї, якi сталися на шосе, ще не кiнець усiєї iсторiї.

Але для нас вона вже скiнчилася.

Ми знову пiрнули в прибережну iмлу. Насилу знайшли дерев'яний помiст через заплаву.

– Шкода все ж, що я не поглянув на ту карту...
– сказав я, коли ми сiдали на нашi судна.

Яструб поклав кiнець справi одним помахом руки.

– Ви все про ту карту. Найважливiше, що ми розгромили ватагу i вiдтепер на озерi буде спокiй. Завтра я розповiм табiрним хронiкерам, нехай допишуть у хронiцi новий роздiл,

– I в кожному роздiлi треба оспiвувати честь i геройство товариша Яструба, - захихотiв Баська.

– Ти думаєш, що я роблю, це заради слави?
– обурився Яструб.
– Я за справедливiсть. Я хочу в майбутньому вчитися на юридичному факультетi. Буду прокурором.

Озеро все ще було вкрите густою iмлою, яку насилу пробивало свiтло моїх фар. Потiм знявся легенький вiтер i почав розганяти iмлу. Вона збивалася в стовпи й стiни, нам iнодi здавалося, наче ми пливемо через залу в якiйсь величезнiй будiвлi. Це була захоплююча картина. Високо над головою небо було безхмарне, свiтив мiсяць, i його промiння нiби потоками ртутi стiкало по туманних стовпах i колонах.

Повернувшись у табiр, я докладно розповiв про подорож Бронцi й Франековi. Вони вислухали мене мовчки. Тiльки пiсля вечерi Франек сiв бiля мене.

– Я знаю, що це я в усьому винен. Це я зiбрав ватагу. Я привiв їх сюди. А тепер їх покарають, а я, може, уникну кари. По-вашому, це справедливо?

– Я згоден, що ти вчинив багато поганого. Але потiм ти вирiшив виправитись.

– А вони? Я не зробив нiчого, щоб їх урятувати.

– Ти вже не мав на них впливу, - вiдповiв я.
– Вони слухалися тебе тiльки тодi, коли ти заохочував їх до чогось поганого. А як спробував повестися iнакше, вони вигнали тебе з ватаги. Тому менi здається, що твої докори сумлiння безпiдставнi. Але коли ти почуваєш себе винним i вважаєш, що не можеш уникати покарання, сам визнач собi кару. Я тiльки скажу тобi, що найважче самому змiнитися.

Гадаю, вiн зрозумiв мене, бо вже нiчого не сказав.

– А я?
– несмiливо обiзвалася Бронка.

– Але ж ти сама знаєш, що повинна зробити. Повертайся додому.

В той час я ще не знав, що Брончина справа вже на другий день буде розв'язана.

Вона написала батькам, що перебуває бiля Озерища, а на листi був штамп пошти в Сем'янах. I батьки приїхали до Сем'ян, щоб розшукати дочку.

Вони з'явилися в гарцерський табiр спитати, чи не зустрiчали гарцери де-небудь у цих мiсцях дiвчини на ймення Бронiслава. Незабаром Телль приїхав до нас байдаркою i забрав дiвчину до Сем'ян.

Я не був при зустрiчi Бронки з батьками. Довiдався тiльки, що вони найняли кiмнату в якогось селянина у Сем'янах i вирiшили провести тут вiдпустку разом з дочкою. Пiзнiше Бронка кiлька разiв навiдувалася до нашого табору на мисi Судака, i я познайомився з її батьками.

Отак скiнчилися пригоди, по якi вона приїхала до Озерища.

Але мої пригоди ще не скiнчилися.

РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Автомобiль на повiтрянiй подушцi й пiдводний човен. Що

дiялося бiля перешийка. Кiлька слiв про червоних черв'якiв.

Змагання. Хто князь, а хто королева? Зловiсна здобич.

Розшуки Несправжнього Орнiтолога. Разюче вiдкриття.

Звiстка про розгром ватаги вiдразу ж розiйшлася над Озерищем. Її переказували одне одному люди в туристських таборах, в селищах наметiв i кемпiнгових будиночкiв. I, як це звичайно буває з такими звiстками, вона невдовзi стала легендою, у якiй група гарцерiв, Марта i я грали не останню роль. Перебiльшено нашi пригоди, а нас надiлено незвичайними засобами пересування. У мене нiбито був автомобiль на повiтрянiй подушцi, що злiтав над водою i землею, а таємничий Капiтан Немо користувався чимось схожим на малий пiдводний човен.

Ми смiялися, слухаючи цi розповiдi. Але водночас вони були дуже приємнi для нас. Видно було, що туристи й дачники бiля озера полегшено зiтхнули. Нарештi могли спокiйно кидати вночi на березi човни й байдарки, а, випливаючи на озеро, не тривожитись про намети з газовими плитками, постiллю i запасами харчiв. В прибережних кущах i на диких острiвцях уже не ховалися злодюжки, i це створювало гарний настрiй. Обрана з-помiж туристiв делегацiя принесла в гарцерський табiр письмову подяку й кiлька величезних пакункiв цукерок. I так, як того домагався старший вожатий Гонсеровський, моторнi байдарки гарцерських патрулiв усюди викликали симпатiю, а нерiдко туристи вiтали гарцерiв оплесками.