Чтение онлайн

— О, я все зрозуміла! — зненацька вигукнула Банч Гармон. — Звісно, якщо й ті двері могли відчинятися, то хтось міг увійти крізь них у темряві й учинити пограбування, — хоч вони, звісно, його не вчинили, — бо то був чоловік із готелю «Роял Спа». Чи то був не він?.. О Боже, я знову заплуталася… — Вона спохмурніла.

— То все відбулося в цій кімнаті? — запитала міс Марпл, додавши тоном вибачення: — Боюся, я видамся вам надто цікавою, міс Блеклок, але все це й справді так збуджує, так хвилює — й у газеті не завжди таке прочитаєш — мені так хочеться почути розповідь про те, як це було, намалювати перед собою картину всього, що сталося, якщо ви розумієте, до чого я веду…

Тут-таки міс Марпл одержала вельми плутану й багатослівну оповідь від Банч і міс Баннер — з окремими уточненнями та поправками від міс Блеклок.

У розпалі цієї розмови увійшов Патрик і добродушно приєднався до розповіді, намагаючись передати її дух, і зайшов так далеко, що зіграв роль Руді Шерца.

— А тітка Леті стояла он там, у кутку біля арки… Ходіть-но і станьте он там, тітко Леті.

Міс Блеклок підкорилася, і тоді міс Марпл було показано справжні дірки від куль.

— Яке чудо! Саме Провидіння допомогло вам урятуватися! — вигукнула вона.

— Я саме хотіла запропонувати своїм гостям сигарети, — сказала міс Блеклок, показавши на велику срібну коробку на столі.

— Люди поводяться так недбало, коли вони курять, — несхвально мовила міс Баннер. — Ніхто не шанує добрих меблів, як колись шанували. Погляньте на жахливі плями, які пропалив на цьому прегарному столі той, хто недбало поклав на них сигарету. Ганьба!

Міс Блеклок зітхнула.

— Іноді мені здається, людина надто цінує свої земні надбання.

— Але це такий гарний стіл, Леті.

Міс Баннер любила надбання своєї подруги з не менш палкою любов'ю, аніж свої власні. Банч Гармон завжди вважала це її найкращою якістю. Вона не показувала жодного знаку заздрості.

— Це гарний стіл, — чемно погодилася міс Марпл. — А яка гарна порцелянова лампа на ньому стоїть.

І знову міс Баннер сприйняла цю похвалу так, ніби вона володіла тією лампою, а не міс Блеклок.

— Вона чудова, правда ж? Дрезденська порцеляна. Ми маємо дві такі лампи. Одна з них десь у коморі, я думаю.

— Ти знаєш, де все в цьому домі лежить, Доро, — чи, принаймні, переконана, що знаєш, — сказала міс Блеклок із добрим гумором. — Ти турбуєшся по мої речі набагато більше, ніж я.

Міс Баннер зашарілася.

— Я люблю гарні речі, — сказала вона з викликом, але й із відтінком смутку.

— Мушу зізнатися, — сказала міс Марпл, — що мої власні речі дуже дорогі для мене — з ними пов'язано так багато спогадів!

Те саме з фотографіями. Сьогодні люди зберігають так мало фотографій. А я зберігаю світлини всіх своїх небожів та небожат ще немовлятами, а потім — малими дітьми —. І так далі, і так далі.

— Ви маєте мою фотографію, де мені три роки, — сказала Банч. — Вона жахлива. Я стою там разом із фокстер'єром, а очі в мене дивляться косо.

— Думаю, ваша тітка має багато ваших фотографій, — сказала міс Марпл, обертаючись до Патрика.

— О, ми лише її далекі родичі, — відповів Патрик.

— Якщо не помиляюся, то Елінор надіслала мені одну твою фотографію, коли ти був іще немовлям, Пат, — сказала міс Блеклок. — Але, боюся, я її не зберегла. Я, щиро кажучи, забула, скільки в неї було дітей і як їх звали, і довідалася про ваше існування лише тоді, коли вона надіслала мені листа з проханням оселити вас у себе.

— Це ще один знак часу, — сказала міс Марпл. — Сьогодні люди часто взагалі незнайомі зі своїми молодшими родичами. У давні дні, коли родина часто збиралася докупи, це було неможливо.

— Я востаннє бачила матір Пата та Джулії на весіллі тридцять років тому, — сказала міс Блеклок. — Вона була дуже гарною дівчиною.

— І саме тому вона має таких вродливих дітей, — сказав Патрик із широкою усмішкою.

— Ви маєте чудовий старий альбом, — сказала Джулія. — Ви пам'ятаєте, тітко Леті, ми його переглядали нещодавно? Які там капелюшки!

— І як гарно ми вдягалися, — сказала міс Блеклок, зітхаючи.

— Не переживайте, тітко Леті, — сказав Патрик. — Принаймні вам є чим помилуватися у своїй молодості. А Джулія натрапить на свою фотографію років через тридцять і здасться собі схожою на хлопця!

— Ви умисне це зробили? — запитала Банч, коли вони з міс Марпл пішли додому. — Я маю на увазі, заговорили про фотографії?

— Але ж, моя люба, хіба не цікаво було нам довідатися, що міс Блеклок не знає в обличчя жодного зі своїх молодих родичів… Так — я думаю, інспекторові Кредоку буде цікаво почути про це.

Едмунд Светенгем обережно сів на садовий візок.

— Доброго ранку, Філіпо, — сказав він.

— Вітаю.

— Ти дуже заклопотана?

— Більш або менш.

— Що ти робиш?

— А ти не бачиш?

— Ні. Я не садівник. Мені здається, ти просто граєшся із землею.

— Я висаджую у ґрунт зимову салату.

— Зимову салату? А я не знав, що салата росте взимку.

— Тобі чогось треба? — запитала Філіпа холодно.

— Так. Я хотів побачитися з тобою.

Філіпа скинула на нього швидким поглядом.

— Ти даремно сюди прийшов. Місіс Лукас це не сподобається.

— Вона не дозволяє тобі мати залицяльників?

— Не говори дурниць.

— Які дурниці? Залицяльник — це дуже влучне слово. Воно цілком передає моє ставлення до тебе. Залицятися, дотримуючись певної відстані, — але не відступати.

— Прошу тебе, іди геть, Едмунде. Тобі нема чого тут робити.

— А от і помиляєшся, — з тріумфом у голосі відповів Едмунд. — Мені є, що тут робити. Місіс Лукас сьогодні вранці зателефонувала моїй мамі і сказала, що в неї багато кабачків.

— У неї гори кабачків.

— І запитала, чи не хочемо ми обміняти горнятко меду на кілька кабачків.

— Який же це обмін? Кабачки взагалі нічого не варті о цій порі року — у всіх їх повно.

— Природно. Тому місіс Лукас і зателефонувала. Минулого разу, якщо я пам'ятаю точно, вона запропонувала обміняти збиране молоко — ти собі уявляєш, збиране молоко! — на пучок салати. А для салати був тоді лише початок сезону, і пучок продавали не менш, ніж за шилінг.