Чтение онлайн

Саме тут я бачу різницю між двома сестрами. Шарлота не вважала чимось поганим те, що надумала зробити, — по-справжньому поганим. Адже гроші все одно мали перейти до Летиції — вони мали перейти до неї через місяць або два, а вона дивилася на себе й на Летицію, як на щось одне.

Можливо, ця думка не спадала їй доти, доки лікар або хтось інший не запитав у неї, як звати її сестру, — і тоді до неї раптом дійшло, що майже всі сприймали їх як двох міс Блеклок, літніх, добре вихованих англійок, одягнених майже однаково й дуже схожих одна на одну суто родинною схожістю (а я вже відзначала у своїй розмові з Банч, що одна літня жінка дуже схожа на іншу, навіть якщо та ніяка їй не родичка). Тоді чому б не назвати ту з двох сестер Блеклок, яка померла, Шарлотою, а ту, яка залишилася жити, Летицією?

Мабуть, то був радше підсвідомий імпульс, аніж чітко обміркований план. Летицію поховали під ім'ям Шарлоти. «Шарлота» померла, «Летиція» повернулася до Англії. Уся природна ініціативність та енергія, яка спала протягом стількох років, раптом прокинулася в Шарлоті. Як Шарлота, вона завжди грала другу скрипку. Але тепер, опинившись у ролі Летиції, змогла задіяти всі ті приспані владні здібності, якими раніше користувалася тільки сестра. З погляду ментальності вони фактично не відрізнялися — хоча з погляду моралі була між ними, гадаю, велика різниця.

Шарлоті треба було, звичайно, стерегтися. Вона купила собі дім у тій частині Англії, де її ніхто не знав, адже уникати вона мала лише кількох людей, що жили в її рідному місті у графстві Камберленд (хоча й там її мало хто знав, адже вона перебувала в цілковитому усамітненні), і звичайно ж, їй ніяк не можна було зустрічатися з Белі Ґедлер, яка надто добре знала Летицію, тому не могло бути й мови про зміну особи в її присутності. Зміну почерку можна було пояснити артритом рук. Полегшував цю справу й той факт, що дуже мало людей реально знали Шарлоту.

— Але ж вона не могла цілком уникнути зустрічей із людьми, що знали Летицію, — зауважила Банч. — Адже їх було багато.

— Не всіх треба було остерігатися однаково. Дехто з них міг сказати: «Кілька днів тому я зустрів Летицію Блеклок. Вона так змінилася, що я не зміг її впізнати». Але при тому жодної підозри, що то не Летиція, у таких людей не виникало. Люди неминуче змінюються протягом десятьох років. Її неспроможність упізнати їх завжди можна було списати на короткозорість; і не забувайте про те, що вона мусила знати кожну подробицю з життя Летиції в Лондоні — знати людей, із якими вона була знайома, місця, де вона часто бувала. Адже вона мала листи Летиції, де все це детально описувалося, і відразу могла спростувати будь-яку підозру, згадавши про той або той випадок або запитавши про спільного друга. Вона могла боятись лише одного: що хтось упізнає її як Шарлоту.

Вона оселилася в садибі «Літл-Педокс», познайомилася із сусідами, а коли одержала листа з проханням прийняти на тимчасове проживання двох своїх молодих родичів, яких ніколи не бачила, то залюбки погодилася на це. Той факт, що вони визнаватимуть її тіткою Леті, побільшував її безпеку.

Усе йшло просто чудово. Але потім вона припустилася своєї найбільшої помилки. Та помилка пояснювалася добротою її серця та вродженим прагненням до приязні й любові. Вона одержала листа від давньої шкільної подруги, яка потрапила в дуже скрутне становище, і поквапилася їй на допомогу. Можливо, це сталося тому, що вона, попри все, почувала себе дуже самотньою. Через свою таємницю вона мусила триматися осторонь від людей. І вона щиро любила Дору Баннер і пам'ятала її як символ свого власного безтурботного шкільного дитинства. Хай там як, а під впливом несподіваного пориву вона відповіла на Дориного листа від самої себе. І можна тільки собі уявити, як була здивована Дора! Адже вона писала Летиції, а відповіла їй Шарлота. Не могло бути й мови про те, щоб прикинутися Летицією для Дори. Дора була однією з тих її найдавніших подруг, яким було дозволено зустрічатися з Шарлотою у дні її самотньої й нещасливої молодості.

Вона знала: Дора зрозуміє, навіщо вона зробила те, що зробила, а тому розповіла їй усю правду. Дора схвалила дії своєї давньої подруги від щирого серця. У своїй плутаній свідомості вона вважала б глибокою несправедливістю, якби її дорогу Лоті позбавили спадщини через невчасну смерть Леті. Лоті заслуговувала на винагороду за всі ті страждання, які вона так мужньо витерпіла. Було б украй несправедливо, якби всі ці гроші дісталися комусь такому, про кого вони ніколи й не чули.

Вона чудово розуміла, що про це нікому не можна розповідати. Це була ніби та ложка масла, яка не псує кашу, але про яку ліпше мовчати. Отож Дора оселилася в садибі «Літл-Педокс», і дуже скоро до Шарлоти дійшло, що вона вчинила непоправну помилку. І річ була навіть не в тому, що життя з постійно неуважною, забудькуватою Дорою, яка плутала все на світі, незабаром перетворилося для Шарлоти на тяжку муку. Шарлота могла б уживатися з цим, бо вона справді любила Дору, а крім того, знала від лікаря, що її дні на цьому світі полічені. Але Дора незабаром перетворилася для неї на справжню небезпеку. Хоч Шарлота й Летиція завжди називали одна одну повними іменами, Дора належала до тих людей, які завжди користуються лише скороченнями. Для неї сестри завжди були Леті й Лоті. І хоч вона докладала всіх зусиль, щоб відучити себе називати свою подругу Лоті, колишнє ім'я знову й знову зривалося з її язика. Нерідко також із нього зривалися недоречні спогади про минуле — і Шарлота мусила перебувати в постійній напрузі, щоб не дозволити своїй любій подрузі ляпнути щось зайве. Це почало діяти їй на нерви.

Проте ніхто не звертав уваги на словесні спотикання та недоречні спогади Дори. Справжню загрозу для своєї безпеки Шарлота відчула тоді, коли, як я вже сказала, її впізнав і заговорив до неї Руді Шерц у готелі «Роял Спа».

Я думаю, що гроші, якими Руді Шерц покривав свої попередні недостачі, могла давати йому Шарлота Блеклок. Проте інспектор Кредок не вірить, — і я також, — що Руді Шерц намагався шантажувати її.

— Він не мав найменшого уявлення про те, що має у своєму розпорядженні якісь засоби шантажувати її, — підтвердив інспектор Кредок. — Він знав, що він привабливий молодик, і з власного досвіду також знав, що привабливим молодикам іноді щастить випрохувати гроші в літніх дам, якщо вони з достатньою переконливістю зуміють розповісти їм історію про свої лихі пригоди.

Але Шарлота могла бачити це під зовсім іншим кутом зору. Вона могла подумати, що Руді Шерц шантажує її у витончений спосіб, що, либонь, він підозрює щось не те і згодом, коли газети повідомлять про смерть Белі Ґедлер, він може зрозуміти, що в ній, Шарлоті, він знайшов свою золоту жилу.

А вона вже повністю заплуталася в обмані. Вона вже всюди утвердила себе як Летиція Блеклок. У своїх стосунках із банком. Летицією Блеклок знала її і місіс Ґедлер. Єдиною проблемою був цей сумнівний швейцарський клерк, суб'єкт вельми ненадійний і, либонь, шантажист. Якби тільки прибрати його з дороги — і вона буде в безпеці.

Мабуть, спочатку ці плани перебували в неї на рівні фантазії. Вона зголодніла за емоціями і драматичними колізіями протягом свого безбарвного життя. Тепер вона щиро втішалася, опрацьовуючи деталі свого плану. Як їй його позбутися?

Нарешті її план був готовий. І вона вирішила його реалізувати. Розповіла про свою витівку з бутафорським пограбуванням під час вечірки Руді Шерцові, сказала, що потребує чужинця на роль «Гангстера» й пообіцяла заплатити йому добрі гроші за співпрацю.

А той факт, що він погодився на її пропозицію, нічого не запідозривши, зайвий раз переконує мене в тому, що Шерц не мав найменшого уявлення про те, що Шарлота його боїться. Він сприймав її як таку собі придуркувату стару даму, готову розлучитися з грішми.

Вона дала йому оголошення для публікації, влаштувала для нього візит у садибу «Літл-Педокс», щоб він міг ознайомитися з розташуванням кімнат у домі, і показала йому те місце, де вона зустріне його і впустить у будинок у призначену ніч. Дора Баннер, звісно, нічого про все це не знала.

І настав той день…

Інспектор зробив паузу, і міс Марпл підхопила розповідь своїм лагідним голосом.

— Певно, то був для неї тяжкий день, і її мучили сумніви. Адже ще не пізно було відступити назад… Дора Баннер розповідала нам, що Леті була налякана того дня, і не випадає сумніватися, що вона таки була налякана. Її лякало те, що вона задумала, лякало, що її план може зазнати краху — але вона була налякана не настільки, щоб відступитися від свого задуму.

Узяти револьвер із шухляди полковника Істербрука, мабуть, не становило проблеми. Досить було принести туди яйця або джем і прослизнути нагору в порожньому домі. Не становило проблеми й змастити другі двері у вітальню для того, щоб вони відчинялися нечутно. Також цілком природно було пересунути стіл, що затуляв ті двері, ніби для того, щоб аранжований Філіпою букет було видно з усіх сторін. Усе це могло здаватися грою. Але те, що мало відбутися потім, грою вже не здавалося. Атож, вона була налякана… Дора Баннер у цьому не помилилася.