Чтение онлайн

— І потім вони жили довго й щасливо, — прокоментував Патрик. — Це я про Едмунда й Філіпу. А як щодо Патрика й Джулії? — поцікавився він.

— Зі мною цей фокус із довгим і щасливим життям у тебе не пройде. Ті закиди, які інспектор Кредок зімпровізував для Едмунда, набагато більше годяться для тебе. Це ти молодик, якому хотілося б мати багату дружину. І не сподівайся!

— Ось перед вами людська вдячність, — сказав Патрик. — 1 це після того, що я зробив для цієї дівчини!

— Мало не запроторив мене до в'язниці за звинуваченням у вбивстві — ось до чого мене мало не довела твоя забудькуватість, — сказала Джулія. — Я ніколи не забуду той вечір, коли надійшов лист від твоєї сестри. Я справді думала, що мені капець. Не бачила виходу. А тепер, певно, я подамся на сцену, — замислено докинула вона.

— Як? І ти теж? — простогнав Патрик.

— Так. Я, певно, поїду до Перта. Подивлюся, чи не вдасться мені прилаштуватися на місце твоєї Джулії. Потім, коли я навчуся цього ремесла, я стану театральним продюсером і, може, навіть ставитиму п'єси Едмунда.

— А я думав, ви пишете новели, — сказав Джуліан Гармон.

— Я справді писав новели, — підтвердив Едмунд. — І вони непогано в мене виходили. Я списував цілі сторінки про неголеного чоловіка, як він підводиться вранці з ліжка і як негарно він пахне, і про бридку стару жінку, хвору на водянку, і про юну повію, у якої капала слина з рота, — й усі вони нескінченно обговорювали, у якому стані перебуває світ, і намагалися зрозуміти, навіщо вони в ньому живуть. І я теж почав замислюватися над цим… А тоді раптом мені спала одна кумедна несподівана думка, і я її записав на папір, і несподівано для самого себе створив надзвичайно цікаву сцену… Досить очевидна нісенітниця. Але вона мене зацікавила. І перш ніж я встиг збагнути, що я роблю, я написав прекумедний фарс на три дії.

— А як ти його назвав? — запитав Патрик. — «Що побачив дворецький?»

— Можна було б назвати й так… Але насправді я дав йому назву «Слони теж забувають». А що найдивовижніше, п'єсу прийняли, і незабаром її поставлять на сцені!

— Слони теж забувають, — прошепотіла Банч. — А я думала, що ні.

Превелебний Джуліан Гармон винувато стрепенувся.

— Господи! Мені було так цікаво. Моя проповідь!

— Ти знову надто захопився клятими детективами, — сказала Банч. — Але цього разу взятими з реального життя.

— А ви прочитайте проповідь на тему «Не вбий!», — запропонував Патрик.

— Ні, — спокійно відповів Джуліан Гармон. — Такий текст мене не влаштовує.

— Ти маєш цілковиту рацію, Джуліане, — сказала Банч. — Я маю набагато кращий текст. — І вона продекламувала дзвінким і чистим голосом: «Бо Весна близько, й голос Черепахи дзвенить у повітрі». — Я декламую неточно, але ти знаєш, що я маю на увазі. Але чому тут говориться про черепаху, я неспроможна зрозуміти. Я не думаю, що черепаха спроможна співати дзвінким голосом.

— Слово «черепаха» — пояснив їй превелебний Джуліан Гармон, — тут не дуже вдало перекладене гебрейське слово в оригіналі означає не черепаху, а горлицю…

Банч урвала його, обнявши і сказавши:

— Я знаю одне — ти думаєш, що Ахашверош, про якого згадується в Біблії, це Артаксеркс Другий, але, між нами кажучи, це Артаксеркс Третій.

І знову Джуліан Гармон не зміг зрозуміти, чому ця історія здається його дружині такою кумедною.

— Тиглат-Паласар хоче піти й допомогти тобі, — сказала Банч. — Це дуже мудрий і гордий кіт. Він показав нам, як утворилося коротке замикання.

— Треба передплатити кілька газет, — сказав Едмунд Філіпі того дня, коли вони повернулися в Чипінґ-Клеґорн після подорожі свого медового місяця. — Ходімо до Тотмена.

Містер Тотмен, засапаний, незграбний чоловік, прийняв їх дуже люб'язно.

— Радий, що ви повернулися, сер. Вітаю і вас, мадам.

— Ми хочемо передплатити кілька газет.

— Будь ласка, сер. А ваша мати, сподіваюся, почуває себе цілком гаразд? Як їй живеться на новому місці, у Борнмуті?

— Їй там подобається, — сказав Едмунд, який не мав найменшого уявлення, чи це так, чи ні, але, як і більшість синів, волів вірити, що з їхніми улюбленими, але часто просто нестерпними предками все гаразд.

— І не дивно, сер. Там дуже приємне місце. Торік я їздив туди у відпустку. Місіс Тотмен там дуже сподобалося.

— Приємно це чути. Так от, ми хочемо передплатити…

— І я чув, вашу п'єсу поставлено в Лондоні, сер. Кажуть, вона вельми кумедна.

— Так, глядачам вона до вподоби.

— Ви дали їй назву «Слони теж забувають», так мені сказали. Ви мені пробачте, сер, але мені завжди чомусь здавалося, що слони нічого не забувають.

— Так… так… Ви маєте слушність. Я вже й сам думаю, що помилився з назвою. Не тільки ви, а й багато інших людей робили мені це зауваження.

— Це факт із природничої історії, я так завжди думав.

— Атож, атож. Як той, що щипавки дуже люблять своїх дітей.

— Невже й справді вони дуже люблять своїх дітей, сер? А я про це й не знав.

— Так от, ми хотіли б передплатити…

— Я думаю, «Таймс», сер, чи не так? — запитав містер Тотмен, чекаючи з піднятим олівцем.

— «Дейлі Воркер», — твердо відповів Едмунд.

— І «Дейлі Телеграф», — підхопила Філіпа. — І «Нью-стейтсмен», — сказав Едмунд.

— «Радіо тайме», — докинула Філіпа.

— «Спектайтор», — пригадав Едмунд.

— І «Питання садівництва», — спохопилася Філіпа. Обоє замовкли, щоб перевести дух.

— Дякую, сер, — сказав Тотмен. — 1 «Газету», звичайно ж?

— Ні, — сказав Едмунд.

— Ні, — підтримала його Філіпа.

— Пробачте, ви хочете передплатити «Газету»?

— Ні.

— Ні.

— Невже я правильно вас зрозумів? — Тотмен хотів прояснити все до кінця, — Ви справді не хочете передплачувати «Газету»?

— Ні, не хочемо.

— Звичайно ж, не хочемо.

— Ви не хочете передплачувати «Норт-Бенгем Ньюс енд Чипінґ-Клеґорн Ґазет»?

— Ні.

— Ви не хочете, щоб я надсилав вам її щотижня?

— Ні, — твердо сказав Едмунд і визнав за потрібне перепитати: — Тепер вам усе ясно?

— О, так, сер, тепер ясно.

Едмунд і Філіпа вийшли, і Тотмен важкою ходою повернувся до вітальні, яка була в задній частині будинку.

— У тебе є олівець, мамо? — запитав він. — У мене закінчилося чорнило в ручці.

— Я сама запишу, — відповіла йому місіс Тотмен, схопивши книгу замовлень. — Чого вони хочуть?

— «Дейлі Воркер», «Дейлі Телеграф», «Ньюстейтсмен», «Радіо таймс», «Спектайтор» і, дай-но я гляну, «Питання садівництва».

— «Питання садівництва», — повторила місіс Тотмен, діловито записуючи. — І «Газету».