Чтение онлайн

В чемоданчику є все, що потрібно людині, яка починає нове життя. Цілком пристойні документи, «Вальтер». з запасною обоймою, чекова книжка на базельське відділення одного з чікагських банків, кілька сотень доларів на поточні витрати і записна книжка – неоціненний скарб, запорука майбутнього відродження Шредера.

Навіть не кинувши прощального погляду на своє помешкання – Шредер не сентиментальний, – він, обережно ступаючи, спускається вниз.

В холі тихо, голубуватий морок. Шредер спокійно минає нерухому Гільду і виходить на кухню.

Там темно. Кілька секунд Шредер стоїть, прихилившись до одвірка, і уважно прислухається до тиші за вікном. Потім ховається у ванній кімнаті. У стіні за дзеркалом, скоряючись натиснутій кнопці, відкривається люк зі східцями, що спускаються вниз. Мить – і Шредер зникає в чорному отворі.

Робітники будапештської будівельної фірми Ференца Фаркаша за солідні грошенята постаралися: підземний хід з ванної виводить Шредера в гараж. Він вилазить з люка під автомобілем і обережно відчиняє дверці.

Ну от, він у машині. Руки впевнено лягають на руль. Двері гаража зроблені з фанери. Шредер вмикає швидкість, і стодвадцятисильний «Гудзон» без труднощів виштовхує легенькі дверцята, ламає дерев'яні ворота вілли і вилітає на вулицю. В ревінні мотора машини навіть не чути крику одного з автоматників Зарудного, що патрулював біля воріт.

Нахиливши голову, Шредер з вимкнутими фарами мчить по Сомбателю. Швидше б вибратись на автостраду, а там його ніхто не дожене! І тут дужі руки ззаду хапають його за горлянку…

Коли Василенко і Зарудний підійшли до вілли, вони побачили «Гудзон», що під'їздив. За рулем сидів старшина Шевченко. Загальмувавши коло воріт, Шевченко виліз із автомобіля, тягнучи за собою зв'язаного Шредера. Доручивши свій «трофей» автоматникові, що підбіг, Шевченко разом з підполковником і лейтенантом перейшли на протилежний тротуар, де нерухомо темніло тіло солдата.

– Як це трапилось, старшина? – спитав підполковник по тому, як машина з комендатури забрала тіло загиблого автоматника.

– Ми прибули до вілли ще завидна. Звичайно, одразу не пішли до воріт. Небіжчик Ніфонтов порадив посидіти в кав'ярні напроти. Крізь вікна в кав'ярні добре видно було підходи до вілли. Коли зовсім стемніло, Ніфонтов залишився стерегти вхід у віллу, а я з єфрейтором Рудіним непомітно пробрався у сад, що оточує віллу. Рудіна залишив у кущах біля чорного входу, а сам вирішив засісти в гаражі. Я гадав, що коли власник вілли надумає тікати, то відразу кинеться до автомобіля, де я його й застукаю. Я заліз у машину і сховався на задньому сидінні. Не знаю, як він з'явився у гаражі. В двері ніхто не входив, за це ручуся. Не встиг я очуматись, як машина винесла двері, ворота і вирвалася на вулицю. При цьому збила Ніфонтова, що стояв коло вілли. Коли я почув його крик, було вже пізно. Винуватий, товаришу підполковник! Треба було його, гада, в гаражі брати, то й Ніфонтов був би живий…

– Нічого не вдієш, старшина, – сумно сказав Василенко. – Ви зробили все можливе. Ну, а цей пан, – підполковник показав на Шредера, що лежав на тротуарі під охороною Рудіна, – цей пан відповість нам за все…

Підполковник нахилився над Шредером і, розв'язавши галстук, нащось розстебнув йому комір сорочки. Оголивши Шредерові плече, підполковник присвітив ліхтариком.

10

Начальник відділу контррозвідки дивізії, що розташувалася в Сомбателі, люб'язно запропонував Василенкові свій службовий кабінет. Сівши за широким столом, підполковник разом із Зарудним з цікавістю роздивлявся вміст шредерівського чемоданчика, знайденого у «Гудзоні». Особливу увагу Василенка привернула записна книжка, на кожній сторінці якої купчилися ряди цифр.

– Треба гадати, лейтенанте, – задумливо сказав підполковник, – що всю цю веремію ми закрутили не стільки заради самого Діля, скільки заради відомостей, що криються саме в цій книжечці. Тепер, коли вона в наших руках, ми вже якось постараємось розшифрувати цей загадковий тайнопис.

– Еге ж! – весело підхопив Зарудний. – Зараз уже легше, ніж тоді, коли ми не мали нічого!

– Легше, але не легко! – поправив Василенко. – Ще багато буде клопоту з паном Карлом Шредером, тобто Отто Ділем.

– Ви так і не хочете розповісти мені всі свої секрети?

– Почекайте, Грицю! Будемо викликати злочинця, і на допиті ви про все й довідаєтесь.

Вкрай заінтригований, Зарудний нетерпляче потягнувся до кнопки дзвінка.

Підполковник не заперечував.

– Давайте арештованого, – сказав він конвоїру, що увійшов.

Двері відчинилися, і арештований у супроводі конвоїра став на порозі.

– Сідайте, – сказав Василенко, відпускаючи солдата.

Шредер невимушено влаштувався на м'якому віденському стільці.

Це був чоловік років за сорок, з чорним волоссям, що падало на лоб. Безбарвні очі ледь виднілися з-під опущених повік. Він мав напрочуд свіжу шкіру обличчя. Сидів на стільці спокійно. Навіть найпильніший спостерігач не помітив би в ньому найменших ознак хвилювання.

«Гаразд, – подумав Василенко, – ми тебе виб'ємо з цієї добре розіграної рівноваги». І запитав:

– Ваше прізвище?

– Шредер, – відповів арештований, – мене звуть Карл Шредер.

– Я маю на увазі ваше справжнє ім'я.

Арештований знизав плечима.

– Я ніколи не мав іншого імені.

– Ви це категорично стверджуєте?

– Безперечно. Дозвольте закурити?

– Будь ласка, – Василенко простягнув йому розкритий портсигар.

– Пробачте, я курю лише сигарети… – він обвів поглядом кімнату і спинився на Зарудному.

– Прошу, – лейтенант вийняв з кишені пачку «Кемел».

Шредер закурив. Він одразу впізнав лейтенанта, якого зустрів у тютюновій крамниці. Цього хлопчика він не боявся. Напівсивий підполковник був, безумовно, гідним супротивником. Шредер, з насолодою затягуючись сигаретою, подвоїв увагу.

– Продовжимо, якщо ви не заперечуєте, – сказав Василенко.

– Навряд чи мої заперечення матимуть силу, – посміхнувся арештований.

– Слідство має точні дані, що Шредер – не ваше прізвище. Нам відомі причини, які спонукали вас приховати своє справжнє прізвище, пане оберштурмбанфюрер!

Шредер пускав кільцями дим і ніяк не реагував на слова підполковника.

– Оберштурмбанфюрер? – нарешті спитав він байдуже. – Ви з кимось мене переплутали.

– Ні, не переплутав. Ви – оберштурмбанфюрер Отто Діль – злочинець!