Опівнічні стежки
Шрифт:
– Все, Ролінг! Моє терпіння скінчилося. Ви можете пишатися!
Той з страху навіть руки підняв до очей:
– Ні… Ні, шеф! Я ж…
– Ви удостоєні найвищої честі! Поїдете на фронт і віддасте своє життя за велику Німмечину! – Він ще раз презирливо глянув на Ролінга, який поплентався з кабінету.
* * *
У двері невеличкої кімнати на верхньому поверсі постукали. Відчинивши, Ковальчук радісно вигукнув:
– Йоганн, друже!
Ролінг, в армійській шинелі, з чемоданом у руці, похмуро глянув на нього. Він був напідпитку. По паузі кисло всміхнувся:
– Oтто, Oтто…
– Ти кудись зібрався?
– Ти вдало подзвонив мені, бароне. Через годину б не застав.
Ковальчук присів поруч. Запитав з непідробним інтересом:
– У чому ж справа? О, знаю – напевно, підвищення?
Але Ролінг уник прямої відповіді, його погляд сковзнув по кімнаті.
– Так оце той холостяцький куточок, про який ти мені говорив? Непогано… І в центрі, і зразу не знайдеш – навколо руїни, тиша, п'ятий поверх.
Ковальчук у відповідь підморгнув:
– Мої дами не люблять зайвих свідків… Що ж трапилося, Йоганне?
– Звичайне переміщення по службі. Їду на фронт…
– Чому ж так несподівано? Ще ж позавчора ми з тобою…
Ролінг сумно кивнув:
– Бароне, ти глибоко цивільна людина і цього не зрозумієш. Позавчора так, а сьогодні інакше. Я вже й документи оформив, попрощався з усіма. Від тебе прямо на поїзд, і нікого бачити не хочу. В управлінні навіть не знають, коли мій поїзд.
Ковальчук замислився. Ролінг це помітив, почав нервувати:
– Слухай, Отто. Ти подзвонив відносно цих камінців… Так ти не сумнівайся, я швидко повернусь. Мені, розумієш, дуже важливо їх мати з собою.
Ковальчук підвівся, коротко сказав:
– Вийдемо.
– Куди?
– Тут близько… На площадку.
– А-а… Тайничок?
– Щось подібне.
Ковальчук рішуче ступив до дверей, відчинив їх і випустив Ролінга на сходи. Той повернувся над проваллям, покрутив носом.
– Який хлів!
– Тим краще, – у тон йому відповів Ковальчук. – Тут зате…
– О, звичайно!
Ковальчук уважно подивився униз, потім навкруги, посунувся до Ролінга:
– Отже, пане Ролінг… Руки вгору!
Спантеличений Ролінг сіпнувся до пояса.
– Бароне, що за жарти?
– Руки!
І перш ніж Ролінг устиг піднести руки над головою, Ковальчук уміло дістав у нього з кобури пістолет. Той намагався щось сказати:
– Ми, здається, друзі…
– Вовк у лісі тобі друг. – Світлі Ковальчукові очі потемніли. – Ти впевнений, що підпілля ліквідоване?
– Отто!
– Не Отто, а Іван, – з явною насолодою промовив своє справжнє ім'я Ковальчук.
– Барон Мантейфель! – простогнав Ролінг.
– Капітан Ковальчук! – спокійно пояснив чекіст…
Ролінг, проминаючи зруйновані поверхи, мішком полетів униз.
* * *
Броньоване авто, обминувши воронку від авіабомби на вулиці Толстого, повернуло вниз і зупинилося біля будинку Стефанської. З нього виліз одягнений у теплу бекешу Міллер. Причиняючи дверцята, сказав:
– Хвилинку, бароне.
Незабаром він вийшов з невеличким портфелем. За ним – фельдфебель, Стефанська і Василь Солоух з валізами. Мовчки пішли до невеличкого автобуса, що стояв осторонь. Міллер сів у авто, помахав рукою. Повернувшися до Ковальчука, задумливо поділився:
– Отак завжди в житті, бароне… І знову все спочатку!
– Ви про що, майоре? – запитав Ковальчук, уважно стежачи за тим, як солдати вносили з великої будівлі пакунки паперів, важкі сейфи. Евакуація Києва була в розпалі.
– Про роботу… – глухо пояснив Міллер, потираючи підборіддя.
– Так. І в мене, на жаль, теж. Ви ж казали мені колись, що я поганий комерсант. От я й прогорів у Києві. Може, пощастить деінде…
Міллер мовчки глянув на свого сусіда. У нього так і вертілося на язиці: «Рейх рушиться, а в тебе збитки в голові!» – але байдуже заспокоїв:
– Не сумуйте, бароне. Ваша комерція – це, зрештою, дрібниці. Відновите все, аби здоров'я.
Ковальчук слухав Міллера і дивувався: незвичний тон у цього самовпевненого, пихатого розвідника! Допекло, значить… Він розмірковував над почутим, хоча зовні зображував пригніченого фінансовими справами ділка. І, замислившись, мало не пропустив автомашину, що мчала назустріч. В останню мить Ковальчук побачив у ній Санднера й Нанетту.
Санднер теж помітив їх, але зробив вигляд, що надто зайнятий розмовою.
Між ними й справді точилася розмова.
– Ви, – Санднер глянув через плече, – багато зробили для нас, Нанетто. Збирайтеся, поїдете сьогодні ж із Києва. Будете в розпорядженні майора Міллера.
Нанетта не приховувала своєї радості:
– О, як я вдячна вам, пане штурмбанфюрер!
Машина зупинилась. Санднер, посміхаючись, відчинив Їй дверцята. Вже виходячи, Нанетта запитала:
– А сліпий? Адже я…
– Не турбуйтеся, він під наглядом…
Голосно загула сирена, вдарили зенітні гармати. Від'їжджаючи, Санднер нагадав:
– Через годину за вами заїдуть…
Нанетта, поглядаючи на низьке хмарне небо, побігла до будинку. Піднялася сходами, довго крутила ключа.
Одразу ж кинулась до шафи, почала жбурляти в розкритий чемодан плаття. Потягла до себе шухлядку, з неї випав великий альбом.
Нагнулася, щоб його підняти, й оніміла: з-за портьєри виглядав стоптаний чоловічий черевик.
За вікном гримнув вибух, вітер рвонув портьєру. Нанетта жахнулася і впала перед Гаврилюком на коліна.
– Не вбивайте, молю вас…
– Вмерти ще встигнеш. Спершу розкажеш, як і що…
Що побачив Жорж
На Володимирській гірці холодний осінній вітер шарудів пожовклим листям, здував його до великої ріки.
Над прірвою, зіщулившись від пронизливого вітру, тупцював Заремба. Поряд – кілька німецьких офіцерів у теплих шинелях з хутряними комірами. Серед них – Санднер.