Чтение онлайн

– Все, Ролінг! Моє терпіння скінчилося. Ви можете пишатися!

Той з страху навіть руки підняв до очей:

– Ні… Ні, шеф! Я ж…

– Ви удостоєні найвищої честі! Поїдете на фронт і віддасте своє життя за велику Німмечину! – Він ще раз презирливо глянув на Ролінга, який поплентався з кабінету.

* * *

У двері невеличкої кімнати на верхньому поверсі постукали. Відчинивши, Ковальчук радісно вигукнув:

– Йоганн, друже!

Ролінг, в армійській шинелі, з чемоданом у руці, похмуро глянув на нього. Він був напідпитку. По паузі кисло всміхнувся:

– Oтто, Oтто…

– Ти кудись зібрався?

– Ти вдало подзвонив мені, бароне. Через годину б не застав.

Ковальчук присів поруч. Запитав з непідробним інтересом:

– У чому ж справа? О, знаю – напевно, підвищення?

Але Ролінг уник прямої відповіді, його погляд сковзнув по кімнаті.

– Так оце той холостяцький куточок, про який ти мені говорив? Непогано… І в центрі, і зразу не знайдеш – навколо руїни, тиша, п'ятий поверх.

Ковальчук у відповідь підморгнув:

– Мої дами не люблять зайвих свідків… Що ж трапилося, Йоганне?

– Звичайне переміщення по службі. Їду на фронт…

– Чому ж так несподівано? Ще ж позавчора ми з тобою…

Ролінг сумно кивнув:

– Бароне, ти глибоко цивільна людина і цього не зрозумієш. Позавчора так, а сьогодні інакше. Я вже й документи оформив, попрощався з усіма. Від тебе прямо на поїзд, і нікого бачити не хочу. В управлінні навіть не знають, коли мій поїзд.

Ковальчук замислився. Ролінг це помітив, почав нервувати:

– Слухай, Отто. Ти подзвонив відносно цих камінців… Так ти не сумнівайся, я швидко повернусь. Мені, розумієш, дуже важливо їх мати з собою.

Ковальчук підвівся, коротко сказав:

– Вийдемо.

– Куди?

– Тут близько… На площадку.

– А-а… Тайничок?

– Щось подібне.

Ковальчук рішуче ступив до дверей, відчинив їх і випустив Ролінга на сходи. Той повернувся над проваллям, покрутив носом.

– Який хлів!

– Тим краще, – у тон йому відповів Ковальчук. – Тут зате…

– О, звичайно!

Ковальчук уважно подивився униз, потім навкруги, посунувся до Ролінга:

– Отже, пане Ролінг… Руки вгору!

Спантеличений Ролінг сіпнувся до пояса.

– Бароне, що за жарти?

– Руки!

І перш ніж Ролінг устиг піднести руки над головою, Ковальчук уміло дістав у нього з кобури пістолет. Той намагався щось сказати:

– Ми, здається, друзі…

– Вовк у лісі тобі друг. – Світлі Ковальчукові очі потемніли. – Ти впевнений, що підпілля ліквідоване?

– Отто!

– Не Отто, а Іван, – з явною насолодою промовив своє справжнє ім'я Ковальчук.

– Барон Мантейфель! – простогнав Ролінг.

– Капітан Ковальчук! – спокійно пояснив чекіст…

Ролінг, проминаючи зруйновані поверхи, мішком полетів униз.

* * *

Броньоване авто, обминувши воронку від авіабомби на вулиці Толстого, повернуло вниз і зупинилося біля будинку Стефанської. З нього виліз одягнений у теплу бекешу Міллер. Причиняючи дверцята, сказав:

– Хвилинку, бароне.

Незабаром він вийшов з невеличким портфелем. За ним – фельдфебель, Стефанська і Василь Солоух з валізами. Мовчки пішли до невеличкого автобуса, що стояв осторонь. Міллер сів у авто, помахав рукою. Повернувшися до Ковальчука, задумливо поділився:

– Отак завжди в житті, бароне… І знову все спочатку!

– Ви про що, майоре? – запитав Ковальчук, уважно стежачи за тим, як солдати вносили з великої будівлі пакунки паперів, важкі сейфи. Евакуація Києва була в розпалі.

– Про роботу… – глухо пояснив Міллер, потираючи підборіддя.

– Так. І в мене, на жаль, теж. Ви ж казали мені колись, що я поганий комерсант. От я й прогорів у Києві. Може, пощастить деінде…

Міллер мовчки глянув на свого сусіда. У нього так і вертілося на язиці: «Рейх рушиться, а в тебе збитки в голові!» – але байдуже заспокоїв:

– Не сумуйте, бароне. Ваша комерція – це, зрештою, дрібниці. Відновите все, аби здоров'я.

Ковальчук слухав Міллера і дивувався: незвичний тон у цього самовпевненого, пихатого розвідника! Допекло, значить… Він розмірковував над почутим, хоча зовні зображував пригніченого фінансовими справами ділка. І, замислившись, мало не пропустив автомашину, що мчала назустріч. В останню мить Ковальчук побачив у ній Санднера й Нанетту.

Санднер теж помітив їх, але зробив вигляд, що надто зайнятий розмовою.

Між ними й справді точилася розмова.

– Ви, – Санднер глянув через плече, – багато зробили для нас, Нанетто. Збирайтеся, поїдете сьогодні ж із Києва. Будете в розпорядженні майора Міллера.

Нанетта не приховувала своєї радості:

– О, як я вдячна вам, пане штурмбанфюрер!

Машина зупинилась. Санднер, посміхаючись, відчинив Їй дверцята. Вже виходячи, Нанетта запитала:

– А сліпий? Адже я…

– Не турбуйтеся, він під наглядом…

Голосно загула сирена, вдарили зенітні гармати. Від'їжджаючи, Санднер нагадав:

– Через годину за вами заїдуть…

Нанетта, поглядаючи на низьке хмарне небо, побігла до будинку. Піднялася сходами, довго крутила ключа.

Одразу ж кинулась до шафи, почала жбурляти в розкритий чемодан плаття. Потягла до себе шухлядку, з неї випав великий альбом.

Нагнулася, щоб його підняти, й оніміла: з-за портьєри виглядав стоптаний чоловічий черевик.

За вікном гримнув вибух, вітер рвонув портьєру. Нанетта жахнулася і впала перед Гаврилюком на коліна.

– Не вбивайте, молю вас…

– Вмерти ще встигнеш. Спершу розкажеш, як і що…

Що побачив Жорж

На Володимирській гірці холодний осінній вітер шарудів пожовклим листям, здував його до великої ріки.

Над прірвою, зіщулившись від пронизливого вітру, тупцював Заремба. Поряд – кілька німецьких офіцерів у теплих шинелях з хутряними комірами. Серед них – Санднер.