Чтение онлайн

А перед ними, обличчям до Дніпра, стояв роздягнений до пояса Жорж Дудкін. Його очі були спрямовані туди, куди вітер жбурляв сухе листя, звідки спливало бліде, холодне сонце… Обірвалися для Жоржа нескінченні допити в гестапівському казематі, відкричав йому все, що тільки міг, Санднер. Тепер – кінець.

… Жорж зовні був спокійний. Він пильно вдивлявся у далекий виднокрай за Дніпром. Що ж він там побачив? Василь Солоух розповідав Жоржеві чимало цікавого захоплюючого про рідну Червону Армію, яка зараз насувалася зі сходу. Он шугонула блискавка просто по землі, за нею друга, третя… Струсонув землю залп «катюш», розжарені кулі злетіли над холодними осінніми хвилями Дніпра. Гойднулися човни і баркаси, вщерть заповнені бійцями. На бортах – похапцем написані слова: «Вперед, на Київ!» Низько над водою, над човнами, баркасами й плотами метнулися червонозоряні штурмовики, прокладаючи собі шлях вогняними трасами кулеметних черг…

Дарма що зараз хвилі Дніпра були ще пустельні, що мовчав протилежний берег. Жорж ясно уявив картину, яка виникне тут через кілька днів… І він знав, що ця вирішальна атака буде такою ж неминучою, як неминуче піднесеться зараз у зеніт це зимове сонце. Воно холодне для гітлерівців. А його, Жоржа, сонце зі сходу пестить своїм промінням, додає йому сил і спокою, підбадьорює і вітає. Бо це ж своє, радянське сонце!

Ззаду почувся сердитий голос Санднера.

– Йди, – наказав він Дудкіну.

Жорж обережно ступив. Рано, німцям дізнаватися про те, що він не сліпий! Обличчя йому було підняте вгору, невидющі очі спрямовані вперед. Поволі рушив далі. За кожним його кроком напружено стежили Санднер, офіцери й Заремба. Санднер Спробував посміхнутися:

– Це не ваші жалюгідні перевірки з вогнем та іншими дрібницями, гауптштурмфюрер, – кинув він молодому офіцерові. – Зараз ми точно дізнаємося, чи справді він сліпий. Ей, ти, партизан, швидше, швидше! – заволав він навздогін.

Заіскрилися живі, схвильовані Жоржеві очі. Померкли Санднерові, який мимоволі лічив тверді кроки підпільника. Тільки невидющий може так спокійно йти на вірну смерть! Чи навпаки… Хіба вперше бачить Санднер таких більшовиків?

Заплющив від страху свої очі Заремба. Заніміли офіцери. Ще крок… Ще… Ось і край безодні. Санднер не витримав.

– Стій!

Жорж стишив на мить ходу, повернувся і розсміявся у збожеволілі обличчя. І знову повернувся на схід. Так само прямо, як завжди крокував по життю, як пройшов він свій сьогоднішній скорботний шлях, відміряв він останній метр по рідній, сплюндрованій ворогом землі…

* * *

І здається мені, що саме тоді метнулась назустріч героєві стріла нинішнього пам'ятника Вічної слави.

У відблиску його незгасного полум'я видно тих, хто лишився живий. Схиляється біля пам'ятника літня жінка – Марія Голубенко. За нею стоїть сивий Ковальчук. Кладе квіти Василь Солоух. Сумно дивиться на полум'я генерал Сенченко, обережно підтримуючи старенького Семена Семеновича Поліщука.

Сутеніє… Спалахує низка вогнів над Дніпром. Розквітають різноколірними вікнами білокам'яні квадрати нових будинків. Полум'яніє спалахами реклами і сліпучими автомобільними променями святковий вечірній Хрещатик.

Над містом сяють вогні.

Київ, 1965-67

ПОЄДИНОК

Повість

Частина перша

Розшуки диявола

Це був рік, коли наша країна почала відбудовуватися після тяжкої гітлерівської навали.

Це був рік, коли у багатьох країнах Західної і Центральної Європи піднімались на боротьбу за кращу долю, за краще життя трудящі.

Це був час, коли пам'ять людей горіла свіжим вогнем ненависті до катів, що не понесли заслуженої кари за кров мільйонів загиблих, і волала правосуддя.

Важкий це був рік. Перший післявоєнний, коли тільки складалися карти суверенних країн Європи.

1

Генерал Романченко задумливо в крутнув у руках гостро підструганий олівець, час від часу поглядаючи на офіцерів, що сиділи перед цим. Старший з них, начальник слідчого відділу підполковник Василенко, здавалось, байдуже стежив за рухами начальника. Лейтенант Зарудний, навпаки, напружено слухав генерала, нотуючи щось у блокноті.

Він був ще молодий і не навчився, як Василенко, за зовнішнім спокоєм приховувати почуття.

Генерал помітив і тремтіння олівця в руці лейтенанта, і міцно стиснуті губи, і радість за велике довір'я, що хлюпала з лейтенантових очей.

«Зовсім ще хлопчисько, – подумав Романченко. – Та рекомендує Василенко… А втім…»

І Романченко знову замислився. Ніби вгадавши вагання генерала, Зарудний порушив мовчанку:

– Я зроблю все, щоб виправдати ваше довір'я, товаришу генерал, – сказав він твердо.

– Добре, – у голосі Романченка прокинулись веселі нотки. – Ідіть, бажаю успіху.

Коли Зарудний вийшов, генерал обернувся до Василенка.

– Я дивуюся вам, Олексію Петровичу, – почав неквапно він. – Завдання з Москви – така складна справа, а ви пропонуєте доручити її хлопчиськові. Я вже не кажу про те, що супротивник йому не під силу. Старий зубр німецької розвідки, оберштурмбанфюрер СС Отто Діль, і юний лейтенант Зарудний. Нерівні сили!

Василенко ворухнувся в кріслі і попросив дозволу запалити.

– Діль справді досвідченіший і сильніший за Зарудного, – сказав він, глибоко затягуючись, – адже не випадково у німецькій розвідці його охрестили Дияволом.

– Це розвідницький псевдонім Діля?

– Так. Але це не все, – продовжував Василенко. – Диявол ще й у значно вигідніших обставинах. Ми не знаємо, де його шукати, а він, слід гадати, зробив усе, щоб не виявити себе.

– І все ж таки пропонуєте Зарудного?

– І все ж таки Зарудного, Михайле Миколайовичу. Я вірю в цього хлопця. Хоч він і молодий, але в нього є справжня хватка. Він тямущий, всебічно розвинений і любить наше діло, у нього вроджена спостережливість до дрібниць і неабияка здібність аналітично мислити. Згадайте, як зріло він працював у справі Ріхтера. Ви були ним задоволені. Крім того, він досконало володіє німецькою і англійською мовами, і це, я думаю, в наших розшуках стане в пригоді. І ще, – полковник трошки помовчав, – Діль замучив його сестру Валю, вона була нашим зв'язківцем. Хлопець рветься у бій…

– Я не знав цього, – генерал підвівся, підійшов до вікна, поволі обернувся. – Ви майже переконали мене, Олексію Петровичу, – продовжував він, – але досвіду, досвіду йому бракує.

– Досвіду в Зарудного справді малувато, саме тому я не маю наміру залишати лейтенанта без найпильнішої уваги. Нехай веде цю справу, а я контролюватиму його.

– Тоді інша річ, – Романченко підійшов до підполковника. – У вас, Олексію Петровичу, досвіду хоч відбавляй!

– Ех, товаришу генерал, – лагідно усміхнувся Василенко, – досвіду можна набути. Зарудний нас з вами у цьому якщо не випередить, то наздожене напевно, а от молодості його нам не мати ніколи.